Марко похмуро їхав на своєму віслюкові. Ніколо й Мафіо Поло теж мовчали. Не повівав навіть легенький вітер. Раптом Марко звернув увагу на якийсь предмет, що білів зліва від шляху на одній з піщаних дюн. Юнак спрямував до нього віслюка.
Нараз здійнявся вітер. Марко здалося, немов він чує. вдалині музику. В тремтливому від спеки повітрі з'явився якийсь своєрідний співучий звук, він усе наближався і враз перейшов у шалений свист. В обличчя Марко, наче з раптово відчиненої печі, вдарив струмінь гарячого повітря. Небо потемніло, чорна стіна куряви налетіла на Марко й огорнула його.
Закривши рот хусточкою, він зіскочив з сідла. Людина й тварина впали в розпечений пісок. Марко притулився до віслюка й затулив обличчя руками. Курява проникала крізь заплющені вії, крізь стиснуті губи, набивалась в ніздрі, в очі.
Над пустелею ревіла буря.
Марко нерухомо лежав, сховавшись за віслюка, і важко дихав. Напружуючи всі сили, він намагався стримати в собі кашель і нудоту, йому здавалося, немов він опинився під пекучим піщаним горбом, який, наростаючи з кожною хвилиною, ось-ось має його задушити. На зубах тріщав пісок. На шиї набрякли жили. Щось з такою силою здавило юнакові горлянку, що він мимоволі розкрив рота. Важко кашляючи, Марко почав судорожно розмахувати руками і, нарешті, вчепився пальцями в шкіру тварини. Все його тіло зненацька ослабло.
Піщаний горб більше не зростав, бо його розносив нестримний ураган. Серце Марко ледве билося, легені наповнились курявою. Тільки інстинкт самозбереження підтримував ще в ньому життя. Кров ще пульсувала в жилах.
Співучий свист, який нагадував звук туго натягнутої струни, став глухішим. Ураган почав непомітно спадати. Піщаний горб над Марко й віслюком виріс — вітер уже не міг розвіяти його.
Все навколо змінилось. Після шаленої бурі настала неймовірна тиша. Хмари куряви, що носились у повітрі, опали на землю, і на небі проступило, немов отвір палаючої печі, темночервоне сонце. Там, де ще недавно височіли пагорби, тепер розкинулась рівнина, а там, де раніше оку ніде було зачепитись на одноманітній гладіні, зараз виросли високі піщані горби. Хвиляста жовта поверхня вирівнялась і від того здавалась ще пустельнішою.
З нерухомого піщаного горба витикалась зодягнена в білі полотняні штани нога.
Сонце ховалось за обрієм, заливаючи темночервоною загравою землю й небо. Промені його поволі згасали. Над похмурою пустелею густіли сутінки.
І в цьому сірому, непорушному морі дюн кволо билося людське серце.
На нічному небі проступив серп місяця, замерехтіли зірки.
Тоді в піщаному пагорбі щось заворушилося. З'явилася спина віслюка, чотири ноги почали спочатку кволо, а потім все сильніше й сильніше розгрібати пісок, шукаючи опори. Нарешті після кількох невдалих спроб віслюкові вдалося встати. Він похитнувся, упав, знову підвівся й знову впав. Потім зробив кілька непевних кроків, спинився, і, труснувши головою, хрипко, ледве чутно, заревів.
Весь у піску, віслюк став серед пустелі, немов якесь казкове створіння.
Марко лежав, скоцюрбившись, на землі і затуляв руками обличчя.
Він давно втратив свідомість. Але в грудях ще тліла іскорка життя. Минав час…
Марко прийшов до пам'яті, перевернувся на спину і розкинув руки. Звільнившись від шару піску, він хотів було глибоко вдихнути повітря, але відчув, що в ніс і в рот йому набилося повно пилу.
Підійшов віслюк і зупинився біля Марко. Близькість живої істоти надала юнакові сили. Вчепившись за ноги тварини, він підвівся з землі, намацав у саквах бурдюк і витягнув його. Затичка вберегла воду від піску. Марко прополоскав собі рот і жадібно випив кілька ковтків теплої рідини.
Почало смеркати. Марко напружено прислухався, але навколо була мертва тиша. Неподалік від нього невиразно білів предмет, який зманив його з шляху. Це був кістяк людини, що загинула в пустелі від голоду й спраги.
Де ж дівся караван? Свинцевим тягарем лягло на душу Марко почуття самотності. Віслюк потерся головою об його плече.
Раптом Марко вчулося, що десь недалеко їде караван.
— Ходімо, сіренький! — сказав юнак. — Хіба ти не чуєш? Нас розшукують друзі.
Він скочив у сідло, прислухався до навколишньої тиші і тепер уже зовсім виразно вловив тупіт багатьох копит за великим пагорбом. Він злегка пришпорив віслюка. Тварина байдуже рушила в бажаному напрямку.
— Скоріше, сіренький! — роздратовано крикнув Марко, вдарив віслюка острогами і сіпнув за гриву.
Виїхавши на пагорб, Марко спинився і оглянувся навколо. Однак він побачив тільки залиті блідим місячним світлом мертві, гладенькі дюни. Звуки згасли. Здавалось, усе живе вимерло. Навіть гієн і стерв'ятників не було в цій безмежно самотній пустелі, жодного деревця, жодної тваринки — самі лише білі кістяки людей і тварин, пісок і голі пагорби.
Марко ще раз з відчаєм озирнувся навкруги. Куди ж йому їхати? Де караван?
Чорні думки насіли на нього. «Де подівся караван? Вони залишили тебе напризволяще, а самі кинулись рятувати власну шкуру. Яке їм діло до того, що твої кістки забіліють серед піщаної пустелі? Батько і дядько Мафіо тільки й турбуються про свої торговельні справи. Матео за щастя матиме, якщо йому вдасться провести здоровою і неушкодженого через пустелю свою маленьку Ашіму. А дівчина? Що б вона сказала, коли б ти знову повернувся?»
«Так, юний пане! Так, юний пане!»
«Геть, чорні думи! Геть!»
— Так, юний пане, — безтямно закричав Марко.
Охоплений відчаєм і гнівом, він витягнув з саков бурдюк і став пити. Чи не все одно, коли він околіє: завтра чи через три дні? Віслюк нашорошив свої великі вуха, і, немов почувши якесь лихо, пронизливо закричав. Марко відірвав од рота бурдюк.
— Твоя правда, сіренький, — пробурмотів він. — Ти розумніший за мене.
Марко дав тварині теж попити і сховав пляшку на самий спід саков. Кілька хвилин він безпорадно стояв на місці. В нього було таке почуття, наче він з ранку топчеться на одному місці. Навколо була та ж сама загрозлива пустеля, залита червоними променями призахідного сонця. Від постійного напруження боліла голова.
— Вперед, сіренький! Ми будемо жити!
Він знову схопився за повід. В животі у нього було порожньо. Хіба можуть вгамувати голод два пшеничних млинці і маленький шматочок в'яленого м'яса?
В голову лізли дивовижні думки: «Ти сумуєш за домівкою, Матео? Он воно що! Викинь на вулицю отого чоловіка з вовчим лицем! Хіба ти не бачиш, як тремтить Ашіма? Чого йому треба від неї? Чи я сумую за домівкою? Ні! Я ж хочу в Китай! Золоті палаци… Я п'ю воду з великого кухля. Холодну воду. В казані вариться м'ясо гірського козла. Пахне чудесно. А які квіти звисають над парканом! Червоні й жовті. Бери, Ашіма, я їх нарвав для тебе. Або віддай їх Матео, якщо вони тобі не потрібні. Ти чуєш музику?»
Так, то починаючи марити, то прокидаючись, Марко їхав пустелею. Постаті Матео й Ашіми, немов живі, з'являлися між дюнами, йшли йому назустріч, розмовляли з ним. Він чув музику, чудесні срібні звуки. Ашіма плакала, і там, де падали на пісок її сльози, утворювались чисті, як кришталь, озера.
Повід вислизнув з рук Марко. Віслюк спинився. Марення зникли. Марко дістав другий бурдюк і випив води.
— Ковтни трішки, сіренький!
Вони обоє лягли на пісок. Марко вже нездужав навіть розіслати ковдру.
Настав третій день. Пекло сонце, і гарячий вітер жбурляв в обличчя куряву. Щоб протягти ще день, Марко вдвічі зменшив пайку. Сірий спинився. Марко вдарив його нагайкою.
— Вперед, сатана! — закричав він хрипким голосом.
Потім кинув нагайку на пісок і обняв тварину за шию. Сірий, вишкіривши зуби, спробував укусити його. Марко відскочив і витягнув кинджал. Дикий гнів спалахнув у його очах. Чи не кинутись зараз на віслюка і, перерізавши йому шию, напитись його крові?
Вони стояли, дивлячись один на одного. Віслюк, немов скоряючись своїй долі, схилив голову. Марко безсило опустив руку з кинджалом.
Настав четвертий день.
Тіло Марко висохло. Він випив уже всю воду, до останньої краплини, потім розрізав бурдюк і сухим язиком вилизав його внутрішні стінки. Після цього він намотав повід на руку і рушив далі.
