Коли наступного дня Квінн сів на літак до Сан-Франциско в Хітроу, він збагнув, що скоро це місто більше не буде його домівкою. Все, що там залишилось, було спогадами про Джейн і про ті роки, коли вони прожили разом, і все це він міг узяти з собою. Він мав у своїй ручній валізі її безцінні щоденники, і невдовзі після злету він дістав один з її віршів, щоб перечитати. Він читав знов і знов, як робив це й раніше, а потім випрямився й почав дивитись у вікно. Навіть не почув, як стюардеса запитала його, що він бажав би випити. Квінн загубився у своїх думках, поки вона нарешті не привернула його увагу, трохи підвищивши голос. Він відмовився від шампанського, а замовив «Криваву Мері», яку вона подала йому, перш ніж запропонувати щось інше. На щастя, місце поряд із ним було вільне, від чого він відчув полегшення, бо дуже не любив розмовляти з супутниками в літаках. Стюардеса спитала про нього в помічника, коли повернулась до господарського приміщення, зазначивши, ніби той пасажир виглядає як дуже поважна особа. Але коли помічник пішов мимохідь подивитись на нього, то сказав, що не впізнає його й погодився, що чоловік гарний, але не виглядає дуже привітним. Власне, так воно й було насправді.
Певне, ще один бізнесмен, який утомився після тижня переговорів у Лондоні. Він і правда бував саме таким, і це було зовсім недавно. Але зараз це зовсім не так. Наразі це чоловік, який є власником надзвичайного вітрильника. Хто б не глянув на нього, не сказав би так про нього, але головне — він сам знає, хто він. Коли він вертався до Сан-Франциско, його вітрильник був єдиною річчю, яку він справді мав. Його дружина померла, дочка ненавиділа його або вважала, що ненавидить, його син помер багато років тому. Він був сам у світі, де ніхто його не любив, де ніхто не дбав про нього. І за кілька годин Квінн увійде до порожнього будинку, де жив із жінкою, котру, як він гадав, добре знав, а насправді не знав її зовсім. Жінка, яка любила його більше, ніж він на те заслуговував, до якої він відчував і вдячність, і провину. Фактично він усвідомлював, як негідно поводився, відтак знову перечитував її вірші, а потім поклав їх назад до ручної валізи. Заплющив очі і став думати про неї, намагаючись пригадати кожну рису її обличчя, її голос, звук її сміху. Він дуже боявся, що настане час — і ці спогади залишать його, але він знав, що цього не станеться, поки з ним її щоденники. То був її останній дотик, ключ до таємниці, якої він ніколи не розумів, якої й не намагався розкрити. Її вірші та щоденники, його жалі та кохання до неї були єдиним, що лишилось у нього в житті.
Розділ 3
Літак сів у Сан-Франциско вчасно, і Квінн швидко пройшов митницю. Хоча його довго не було в Штатах, він не мав що декларувати і виглядав засмученим, коли отримував свої валізу й саквояж, тож поспіхом пішов геть, низько схиливши голову. Йому не хотілось поспішати до порожнього будинку, і коли літак сідав, він збагнув, що його повернення майже збіглось з Днем подяки. Він не планував цього навмисне, але в будь-якому разі в нього не було вибору. Час фрахтування «Вікторі» добіг кінця, і в нього більше не було бодай якоїсь розумної причини стирчати в Європі, тим паче й Алекс відмовилася зустрітись із ним.
Дочка була чемною, проте твердою. Спалахи гніву з її боку траплялись і до, і після похорону. Відтоді всі її контакти з ним стали віддаленими, формальними й прохолодними. Власне, вона була так само вперта, як і він: тримала зло на нього протягом років. Вона з матір’ю обговорила це безліч разів, і, попри всі зусилля з боку Джейн пом’якшити її позицію, Алекс продовжувала триматися жорстко, ніби винесла йому остаточний вирок. Вона засудила свого батька, якого ніколи не було вдома — навіть тоді, коли помер Дуглас. Квінн тоді прибув додому на похорон на три дні. Він саме був у Бангкоку, укладав якусь угоду, коли до нього долетіла та звістка, а назад відлетів він зранку після похорону, залишивши одинадцятирічну Алекс разом з її мамою лити сльози й сумувати наодинці з тяжким лихом.
Тоді він від’їхав на місяць, зібравшись вирішити водночас величезну купу справ, про що писали передові шпальти у «Уолл-стрит джорнал», потім повернувся зовсім ненадовго, щоб знову відбути на два місяці до Гонконгу, Лондона, Парижа, Пекіна, Берліна, Мілана, Нью-Йорка й Вашингтона. Коли Алекс стала дорослою, то розповідала, що не пам’ятає, коли бачила свого батька, а коли говорила з ним — поготів. Коли він бував удома, то був надто заклопотаний, утомлений або кудись запізнювався, або потерпав від безсоння, щоб іще приділяти увагу дружині й дочці.
А наостанок він обдурив її з хворобою матері, не давши їй попрощатись із нею. Квінн чув усе це багато разів і до похорону, і після нього й ніколи не забуде цих слів. І вже не змінити ні слів, сказаних нею, ні того чорного портрета батька, який вона собі намалювала. І найгірше було те, що, слухаючи її, Квінн не міг нічого заперечити. Чоловік, якого вона змальовувала, справді був ним до того, як він пішов на пенсію. І хоча відтоді він таки змінився у кращий бік, Алекс не бажала визнати цього.
Квінн намагався всіляко догоджати Джейн на знак вибачення за ті роки, коли він був завантажений і його не було поряд. Тож, коли вийшов на пенсію, він протягом півтора року робив це, як йому здавалось, не в найгірший спосіб. Але йому ніяк не щастило бодай якось догодити Алекс. До речі, варто відзначити, що дочка одружилася з чоловіком, який завжди був удома, хіба що ходив на роботу. Вона одружилась із швейцарським банкіром одразу після коледжу. Вони разом учились у Єлі й одружились тринадцять років тому. Мали двох синів, мешкали в Женеві, і Квінн одразу сказав Джейн, що Алекс командує Хорстом, змушуючи його виконувати всі свої забаганки. Вони завжди були разом і виглядали цілком щасливим, урівноваженим, спокійним подружжям, проте їхні стосунки ніби не мали вогню і були дещо безкрилими. Квінн вважав, що його зять — украй нудний чоловік. Алекс, певне, дуже боялась опинитись у такій же ситуації, як її мати. І тому вийшла заміж за слабкого слухняного чоловіка, який якомога менше був би схожий на її батька. Хорст дуже рідко, практично ніколи не їздив у відрядження, працюючи в банку, який заснував його дід. Це був відповідальний молодий чоловік, який любив дружину й синів і не мав великих амбіцій. Коли Алекс виходила заміж, вона знала, що нею ніколи не пожертвують заради кар’єри, самовдосконалення чи згубних пристрастей. Як відзначив спостережливий Квінн, ніщо з вищезгаданого не було притаманне Хореєві. Він просто собі жив, чого й хотіла Алекс. Їхнім синам було шість та дев’ять років, то було двоє гарних білявих синьооких малюків, та Квінн ледве знав їх. Джейн нерідко їздила до них у Женеву, і Алекс раз на рік приїздила з ними до Сан-Франциско до матері в гості, але Квінн рідко бував удома під час їхніх візитів, бо зазвичай перебував у якійсь іншій частині світу, як і коли Джейн літала до Женеви. Як правило, Джейн вибирала для поїздки до дочки той час, коли Квінна не було вдома. Озираючись зараз на ті роки, він легко міг зрозуміти, чому Алекс так гнівається на нього. І вона не бажала дати батькові бодай найменшого шансу компенсувати його провину, спокутувати його гріхи — як реальні, так і уявні. Як вважала Алекс, вона втратила не одного зі своїх батьків, а обох. Батько помер для неї за багато років до того, як вона втратила матір. І травма від втрати брата в одинадцятирічному віці залишалась для неї кривавою раною. Це змушувало її виявляти занадто велику опіку до дітей, незважаючи на те що їхній батько давав їм трохи більше свободи. Алекс була переконана, ніби вона все знає краще. А через нещасний випадок із братом вона найбільше ненавиділа вітрильники.
Джейн також ніколи не любила їх, але Квінн гадав, що вона пораділа б за нього, коли б довідалась, що він будує нову яхту. Джейн завжди хотіла, щоб йому було добре, щоб здійснювались його мрії, щоб збувалось усе, чого прагнув. Алекс було байдуже, чого він хотів. І самотній Квінн став людиною без родини, без приязні, без минулого. Саме таким і виглядав він зовні, коли виходив із таксі на вулиці Вальєхо в тупику, так густо засадженому деревами, що не було й видно будинку, де вони з Джейн прожили все подружнє життя і де виросла Алекс. Коли Квінн розбагатів, то хотів купити більший будинок, але Джейн завжди повторювала, що любить цей. І Квіннові було досить, аби Джейн була вдома, коли він повертався.
