Він почав розповідати про бойовиків, які загинули за останні роки в сутичках з чекістами; про так звані «зачіпні хати» – конспіративні місця зустрічей; про долю багатьох «грипсів» – шифрованих листів, надісланих звідси на Україну; про зимові схрони і життя в. них, що нагадувало тваринне існування. Террі слухав і відверто позіхав, а Підлиський перебив Богуна:

– Друже провідник, це ви розповісте Саю і Золотарю, які ось-ось надійдуть, а нам уже час, – і разом з Террі вийшов з вітальні, посміхнувшись на прощання.

І знову розмова – на цей раз з Василем Кедем, Саєм, як назвав його Арнольд, і Миколою Ріпницьким – Золотарем. Богун уявив собі їх подив, коли б він назвав їх справжні імена, які значились у сейфах іноземних розвідок і про які він, до речі, дізнався ще там; у Києві. Брудні справи шпигунів Боба і Рипа були добре відомі на Україні.

Богун сидів навпроти Василя Кедя і вдивлявся у його широке, вилицювате, але худе обличчя. Модні окуляри на товстому носі, чорне, з сивиною на скронях волосся, на білосніжній сорочці вирізняється строката краватка. По тому, як він обсмикував на собі новісінький піджак, поправляв краватку, відчувалося, що він надто закоханий в себе і любить похизуватися. Дружину і двох дітей відправив до Америки, а тут, у Західній Німеччині, славиться своїми зальотницькими походеньками. Кажуть, навіть до дружини самого «прем'єра» залицяється. Борець!

Кедь говорив скоромовкою, немов захлинався:

– Я, друже, надрайонний провідник, керую фінансовою референтурою, до того ж і трохи літератор, стежу за коректурою в нашім «Українськім самостійнику». Тож мене цікавить, чи друкуєте ви там, у краї, листівки чи брошури?

– Мало, друже Сай, – відповів Богун. – У нас, на жаль, ні друкарень, ні паперу…

А про себе подумав: «Брешеш, собако, який ти в біса коректор? Заступник Підлиського з радіорозвідки, зв'язковий з іноземними розвідками. Ти нас дуже цікавиш!»

Богун розповів про те, як живе і працює на Львівщині Утяй, вкотре переказав про свій надрайон і його хоробрих бойовиків.

– Скільки їх, друже Богун, виступає зараз у змаганні? – питав. Кедь, заглядаючи в очі Чигрину.

Той замислився, потім зітхнув:

– Дедалі менше. Як від'їжджав, у схронах було двадцять два чоловіка, не рахуючи легалів. Та й на цих зброї і патронів не вистачає!

– А легалів багато?

– Як вам сказати… – відповів стримано Богун, щоб не применшувати значення «боротьби», – прошу мати на увазі, що чекісти, а більше активісти, комсомольці й партійці, викривають легалів перед населенням, і їх уже багато відійшло від нашої організації.

Микола Ріпницький, який досі мовчки ходив по кімнаті, зупинився навпроти Богуна. Його темні очі пильно вивчали гостя з України. Богун теж мовчки дивився на Ріпницького, потім посміхнувся і сказав:

– Ви хотіли щось запитати, друже Золотарю?

Ріпницький глянув на нього пронизливо:

– Звідки ви знаєте, як мене звати?

Богун здвигнув плечима.

– Рух знає своїх героїв, – сказав він дещо патетично, копіюючи декларативний тон, широко прийнятий серед націоналістів. – До того ж мені розповідав про вас друг Арнольд…

– Я б хотів, щоб ви розказали, як загинув Богдан Шашкевич? Знали такого?

– Чугая? Ще б пак! – Богун приклав пальці до скронь, значуще помовчав.

Сергій Чигрин й справді міг би розповісти про смерть цього скаженого ката і вбивці більше, ніж хто інший. Адже він особисто брав участь у цій складній і небезпечній операції. Після тривалих пошуків чекістам вдалося дізнатися, що Богдан Шашкевич знаходиться в селі Білогорця під Львовом. Будинок, де переховувався Чугай, оточили. Обшукали три кімнати, просторе підземелля, всі будівлі на садибі – даремно! Затримали трьох охоронців Чугая, допитали господарів будинку – все даремно! Шашкевич зник, наче крізь землю провалився. І тоді офіцер, який керував цією операцією, голосно, щоб почув Шашкевич, якщо лин там переховувався, наказав розібрати будинок по шматочку. Не спалити, не зруйнувати, а саме розібрати по цеглині і дощечці! Цей наказ почув і сам Чугай, який напіводягнений, з пістолетом і гранатою в руках стояв між подвійними стінами в одній із кімнат. Нерви у нього не витримали, він вистрибнув і кинувся на офіцера. Навколо всі скам'яніли – саме на це і розраховував досвідчений бандит. Та на цей раз не витримали нерви у молодого радянського солдата, який з жахом дивився, як Чугай загрожує життю чекіста. Він підніс автомата – і, перш ніж встигли його зупинити, всадив у бандита цілу обойму.

Чигрин розповів про це Кедю і Ріпницькому, змальовуючи Чугая справжнім героєм.

– А хто заступник Чугая? – запитав Ріпницький.

– Підпілля очолив полковник Куп'юк, – відповів Богун.

– Лахтай? – перепитав Ріпницький, хоча прекрасно знав прізвисько Куп'юка і без Богуна.

– Так, Лахтай. Де він зараз, не знаю, чув тільки, що живий і здоровий, – пояснив Богун.

– То й слава богу, – всміхнувся Ріпницький. – А про Яроша що знаєте?

– Яроша я бачив цієї весни. Він дуже хворий, – сказав Богун. Сергій знав, що Ріпницький лікар, закінчив медичний інститут у Мюнхені, але не працює за фахом. Він зараз керував підготовкою шпигунів для роботи їх на Україні. Богун продовжував: – Страшенно схуд Ярош, кашляє. Наші схрони і не до того доводять.

– А він лікується? – запитав Ріпницький.

– Певна річ, – заспокоїв його Богун. – А всіма справами у краї зараз керує друг Утяй. Референтуру пропаганди очолює Рута, вона пише вірші під псевдо Ільницька.

– Оце жіночка! – вигукнув Кедь.

– Всі вони такі, герої, – гордо підкреслив Богун, пригадуючи, як він востаннє говорив з Ярошем на подвір'ї львівської в'язниці, коли той прогулювався. Все, про що він зараз розповідав, було заздалегідь передбачено легендою і продумано до найменших дрібниць разом з полковником Василенком.

– Так, наші бойовики і провідники, стрільці і зв'язкові цілком заслужили таке звання, – поважно підсумував Кедь.

Всі троє замовкли, прислухаючись, як господарка пансіону за щось сердито докоряла надворі покоївці. Потім Кедь поважно підвівся, ступив до дверей:

– Дякую красно, друже надрайонний провіднику, за цікаву розповідь. Ви привезли цінні дані для наших друзів, ми задоволені вами. Гадаю, вам доведеться ще раз докладно доповісти про все це декому з центрального проводу.

Кедь навіть пальця підніс, підкреслюючи вагомість свого повідомлення. Богун радісно зітхнув: сумніву не було, йшлося про зустріч із зверхником. Операція розвивалася за планом.

Два дні пройшли тихо. Невеличке місто Бейрейт, яке і влітку жило розмірено і сонно, тепер наче вимерло. Богун, якого це містечко зрештою мало цікавило, якось опівдні вийшов з кімнати і пройшовся садом. Відчинив легеньку хвіртку, обійшов плавальний басейн, який влітку, мабуть, давав фрау Шустер чималий прибуток, і поволі попрямував схилами великого зеленого пагорба, що нависав над містом. Але тільки-но Богун відійшов на півсотню метрів, як помітив, що з-за дерева в глибині парку метнулася сіра постать. «Стежать», – посміхнувся Богун і повернув до себе.

Надворі нудно сіяв дрібний, холодний дощик. Сергій, дивлячись у вікно, з сумом пригадував грудневі хурделиці на Україні. Як там Олексій Петрович? У Львові й у міністерстві зараз своєрідне затишшя. Бойовики закопалися в схрони на всю зиму. Якщо і жевріє життя в організації, то лише тут, де й зими справжньої немає. І наче на підтвердження його думок у ворота пансіонату в'їхав пошарпаний «мерседес». З переднього сидіння скочив здоровенний чолов'яга, шанобливо відкрив другі дверцята. На асфальт вийшов невисокий чоловік, щулячись від, дощу. Ще один кремезень став поруч, а за мить на подвір'я в'їхала друга машина, з якої вийшло одразу п'ятеро. «Як вони вмістилися там?» – здивувався Богун, побачивши широкі плечі всієї п'ятірки.

У нього вже не залишилося сумнівів, що до Бейрейта завітав зараз сам зверхник. Певно, ця п'ятірка були його охоронці, без яких, Сергій добре це знав, він не ступав і кроку.