– У вас чудовий кухар, сер. Де ви його знайшли?
Ессекс здивовано подивився на неї, потім несподівано розсміявся:
– Ви дивовижна жінка, місіс Ірен! Хай буде по-вашому…
Ірина повернулася додому втомленою, але задоволеною. Все вийшло так, як вона і розраховувала. У затишній спальні світилося тільки бокове світло. На маленькій срібній таці біля дзеркала стояла склянка з водою і трубочка снотворних таблеток, на столику чималий стос вечірніх газет.
Ірина із задоволенням роздяглася і розслаблено випросталася на ліжку. Ну і фрукт, цей Ессекс, розігрує простачка, а зуби має гострі, та й апетит неабиякий. І гроші собі поверне, і підтримку уряду здобуде, патріот!…
Потяглася за снотворним, але передумала, сьогодні може обійтися і без цього, взяла зі столика місцеву газету, погортала. Раптом в око впало прізвище Джек Вільямс. Що таке? Ірина прочитала назву замітки: «Трагічний випадок». У коротенькому повідомленні говорилося: власника бензоколонки Джека Вільямса розчавлено важкою автоцистерною, яку занесло при повороті на мокрому від дощу асфальті. Д. Вільямс вмер від тяжких поранень, не приходячи в себе.
«Д. Вільямс… Д. Вільямс… Д. Вільямс…» – машинально повторювала про себе Ірина. Її Мальцев? Ні! Вона рвучко підвелася з ліжка, вибігла у коридор, потім, схаменувшись, повернулася, одягла халатик і подзвонила. Увійшла заспана Мері.
– Ви вже повернулися, мадам? Давайте я допоможу вам роздягтись… – І осіклася.
– Мені треба терміново виїхати, – сказала Ірина. – Допоможіть мені якнайшвидше одягнутися. Якщо не повернуся до ранку, попередьте сера Рочестера, люба, що я обов'язково зателефоную йому.
– Так-так, мадам! – все ще захриплим зі сну голосом відповіла Мері.
– Хоча, стривай… – Ірину раптом осінила думка: як же вона пояснить Рочестеру, куди так терміново виїжджала? А Мері!… Вона ж не просто покоївка, а й довірена особа Рочестера! Перед очима постав рядок з повідомлення: «вмер… не приходячи в себе…» Так-так, навіть якщо вона й поїде зараз туди, то вже нічим не зможе зарадити.
А якщо це брехня, газетний трюк і її перевіряють?… Чи, може, вже викрили і шукають доказів? Її візит вночі до нікому невідомого хазяїна бензоколонки – це пряме свідчення проти неї.
Ірина втомлено опустилася на край ліжка.
– Іди, Мері… я сама… – відіслала вона дівчину.
Розум припускав помилку в газеті, але серце стверджувало: так, це Мальцев, її зв'язковий. Треба все перевірити. А поки що, так чи не Так, вона залишилася у цій країні сама, без будь-якої допомоги.
«Мальцев, Мальцев… Як же це?» – у розпачі запитувала себе Ірина. Її серце розривав біль за товаришем, єдиною людиною, з ким вона могла дати собі хоч найменшу послабку під час коротких побачень. Все, що її оточувало, було органічно чужим їй, і якби не суворі умови конспірації, вони залюбки бачилися б набагато частіше. Але й такі недовгі й нечасті побачення стали для обох мало не святом.
І знову мозок обпекла думка: а якщо Мальцева викрито, то можуть стежити і за нею? Серце болісно стислося, і її скував страх. Але Ірина тут же опанувала себе; «Годі панікувати! Ще нічого невідомо!… Треба все перевірити!…» І думка знову запрацювала чітко і зосереджено.
Мальцев загинув. Це дійсно нещасний випадок чи його викрили і ліквідували? Але якщо бути послідовним, жодна солідна контррозвідка не ліквідує підозрілого, не простеживши за ним, щоб викрити спільників, а вже тоді… А може, її викрито і за нею прийдуть вранці?
Ірина знову відчула, що панікує, і закурила. Ні, так вона нічого путнього не придумає. Треба чекати. Якщо завтра все залишиться на своїх місцях, то з часом вона відвідає бензоколонку й дізнається про все. А якщо сталося непоправне і її завтра візьмуть, тим більше нема куди поспішати, бо за нею слідкують…
Похмурий осінній світанок застав Кабардіну біля вікна. За всю цю довгу ніч вона так і не прилягла. А коли вранці до неї увійшла покоївка, то побачила хазяйку вже одягненою і зовні спокійною…
Зверхник
Літак приземлився на цивільному аеродромі. Богун і його провідник, обминаючи потік прибулих, заспішили до входу у великий аеровокзал, поминули величезний хол і вийшли на привокзальну площу. Там на них чекала машина, яка, тільки-но прибулі встигли причинити за собою дверцята, рвучко рвонула з місця і помчала широкою автострадою.
«Оце організація! – віддав належне зустрічі Сергій. – Чи з усіма так панькаються, чи тільки зі мною?»
А ще за півгодини йому міцно тиснув руку лисуватий літній чоловік, який назвався Ернстом Крейцером. Він заговорив по-німецькому, коли ж Богун заперечливо похитав головою, зразу ж перейшов на ламану українську. Крейцер показав Богунові його кімнату, налив чарку коньяку, але той заперечливо похитав головою.
– Не п'ю…
Сергій нашвидкуруч вмився, з радістю скинув з себе одяг і розлігся на широкій тахті. Переліт, хоч і комфортабельний, виснажив його вкрай. Мабуть, далося взнаки напруження останніх днів. Відпочивати – і більше нічого! – наказав він собі і майже одразу заснув.
… Йому снилися київські парки і синій Дніпро, білявий Сашко, що розмалював крейдою не тільки всю шкільну дошку, а й всього себе…
Богун розплющив очі і, якусь мить очманіло дивився на двох чоловіків у формі льотчиків, що схилились над ним.
– Хау ду ю ду, містер Богун? – широко всміхаючись, запитав один.
– Хеллоу! – привітно підніс руку другий.
Богун протер очі, згадав, де він, і повільно відповів по-українськи:
– День добрий!
– Добрий, добрий, – підхопив один з них, сміючись. – Досить спати, друже провідник. Нас чекають у Тіргартені!
І знову – машина, яка повним ходом мчала тихими вулицями міста, на цей раз на військовий аеродром.
– Майк, – коротко представився йому біля літака пілот – високий блондин у блакитному френчі. Більше він нічого не міг сказати, бо не знав жодного польського чи українського слова. Зате другий – довгий, з тонкою, наче в гусака, шиєю, пристойно розмовляв по-російськи і протягом двох годин польоту до Дюссельдорфа розважав Богуна анекдотами.
Розбіглися чіткими прямокутниками гостроверхі дахи старого німецького міста, побігла назустріч пожовкла трава на полі військового аеродрому. По тому, як виструнчилися обидва пілоти перед двома в цивільному, Богун зрозумів, що зустрічають його високі, чини.
– Арнольд, член центрального проводу, референт по зв'язках із краєм, – представився йому товстун.
Сергій одразу ж згадав усе, що читав про нього у Києві, навіть зігнутий ріжечок фотокартки сплив у пам'яті. Це був Степан Підлиський, один із тих, в чиїх руках зосереджувались усі зв'язки Мюнхена з іноземними розвідками.
– Террі, – сухо відрекомендувався другий, високий, з помітною сивиною у чорному волоссі, зачесаному на правий бік'.
Чигрин про себе відзначив точність даних, що були в міністерстві. Так, маленькі вусики і невелика бородавка на носі. Все збігається! Значить, це той самий Террі, перед яким плазують і Бень, і Підлиський. Цікаво! Чигрин згадав, як він, наче під час студентського іспиту, розповідав про цю людину полковнику Василенку, як запам'ятовував особливості його манери говорити, ходу, звички…
В автомобілі Богун вийняв пошту від Утяя, передав її Підлиському. Той перервав розмову, похапцем переглянув матеріали і передав їх Террі. «Щоб, бува, господар не образився!» – посміхнувся про себе Богун.
Машина в'їхала у невеликий затишний двір і зупинилася. Гострим оком Чигрин зафіксував чепурну альтанку в глибині саду, невеличкий басейн з десятком солом'яних крісел навколо, кольорові завіски на вікнах. «Якийсь приватний пансіон», – відзначив він механічно і попрямував за Підлиським і Террі.
Він відповідав на запитання Террі, дивуючись їх схожості з тими, що їх уже ставив йому Бень. «Ага, Бень уже встиг передати мої відповіді!» – раптом здогадався Сергій. Це була ще одна перевірка. Г він зосередився, пригадуючи свої попередні відповіді. Фабрики і заводи… Що шукають геологи… Залізниці… Біографія… І ще раз, наче вперше, відзначив Чигрин, що цього самовдоволеного жевжика аж ніяк не цікавить так звана «боротьба за вільну Україну». Єдине, що його цікавить – шпигунські відомості про Радянську Україну. «Невже всі вони не розуміють, цього?» – думав Чигрин, дивлячись на Підлиського. А той улесливо зазирав у вічі Террі, інколи докидаючи і своє запитання, але теж не про справи підпілля, а про агентурну розвідку на радянській землі. «Лакей, гідний свого господаря!» – з огидою подумав Чигрин.
