Подивився у вікно і ніде не помітив Радутного. Взяв у нього зі столу пошарпану книгу «Ян Проктор. ПЛАВАНИЕ ПОД ПАРУСОМ. Ветер, волнение и течения». Переклад з англійської. Почав переглядати. Із тексту зрозумів, що яхтсмену слід розбиратись в аеродинаміці, метеорології і гідрології. А я вважав, що то справа нескладна.

Зайшов Радутний, і я підсвідомо відчув якусь зміну в ньому, наче щось трапилося, поки він був надворі. Напевне, нашкодили вихованці. Он як галасували: аж видзвонювали шибки у вікні! Тренер насторожено зиркнув на мене й вимушено посміхнувся. Я не запитав його, що там сталося, вирішив не втручатися в процес виховання.

– Показав йому книжку:

– Справді Руслан знає ці премудрості?!

– Знає багато, і пам'ять у нього чудова, – Радутний глянув на годинник.

– Ага, Павле Трохимовичу, хто в нашому місті найстаріший тренер з боксу?

– Нагорняк Леонід Васильович.

– Він ще працює?

– Щодня, зранку і ввечері у спортзалі педінституту.

– Дякую. Мені було приємно з вами познайомитись. – Я міцно потис його долоню. – А Руслан, я вірю, скоро знайдеться.

– Ми всі сподіваємось. Діти хвилюються, питають… – він стулив губи, аж вони побіліли.

Повернувся Віталик! Що мені дасть зустріч з ним? Які нові факти? Міркуючи над тим, я поспішав, підсвідомо ховаючись у тінь платанів. Від будинків і асфальту пашіло, мов од напаленої грубки. Під акацією сиділа базарувальниця. Біля неї жодного покупця. Вона мене впізнала й звелась із стільчика, наче збиралась гукнути чи покликати. Але я, хоч і кортіло з нею погомоніти, перейшов на другий бік вулиці, щоб із вікна не побачила мене Валентина Гнатівна.

Жінка невідривно дивилася на мене, безвільно опустивши руки долу. Її постать у бляклій сукні вилучала скорботу й причаєний біль. А може, мені здалося? Я не оглядався, проте відчув її погляд на собі. Вирішив, як вертатимуся, поговорити з нею.

Завернув за будинок і опинився в дворі. В альтанці, до мене спиною, на столі сидів хлопчина, а неподалік грався старим черевиком білий песик. Песик облишив черевик і кинувся до мене, привітно метляючи куцим хвостиком. Та це ж Білка! Впізнала! Вона підстрибнула й лизнула мені пальці.

Хто ж вивів її на прогулянку? Адже саму собачку, без нагляду, ніхто не випустить. Я роздивився, але, крім хлопчини в альтанці, ніде ні душі. Невже Руслан? Втім, коли дзвонив до Табурчак, його не було. Гай-гай, за ті півгодини у світі скільки відбулося подій! То чому б і не з'явитися Русланові, не вийти зі своєї схованки? Тільки сказати – Руслане! – і він оглянеться…

Песик бігав круг мене, падав і перевертався на спину, дриґав лапами, запрошував гратися. А я підходив до альтанки і обдумував, що говоритиму Руслану за його вчинок. Звісно, по голівці не погладжу. То мати, безперечно, пробачила все, приголубила його й обцілувала. Треба йому добряче припекти словами, щоб ніколи не заманулося таке повторити. А чому пішов з дому, може й не сказати. Врешті, кожна сім'я має свої таємниці. Головне – він живий і здоровий.

– Руслане!

Він і не поворухнувся. Білка почула ім'я, заскавуліла мов її вдарили. І аж тоді озирнувся хлопчина. Ба, в окуах… Не Руслан. Сірі очі, збільшені склом, з цікавістю дивилися на мене, Перед ним на столі лежала розгорнута книга.

– Ти з цього будинку?

– Еге.

Білка вистрибнула на лавку й сперлася лапами на стіл, тикала чорним носом в сторінки книги, ніби читала,

– Знайомий з Віталиком Бунаком?

– Я Віталій.

– Ага, – я сів на лавку. – А я з міліції, шукаю твого товариша.

– Мені казала тьотя Валя.

– Слухай, Віталію, ти повинен мені допомогти.

– Як? – загорілися його очі. – Шукати разом з вами?

– Спочатку поговоримо. Ти добре пам'ятаєш той день, коли Руслан пішов на тренування?

Віталик кивнув і згорнув книжку, посунув на середину стола, щоб песик не мочив її носом. Білка, невдоволено гавкнувши, зіскочила на землю й знову взялася за старий черевик.

– Чим ви займалися того дня? Де були?

– Все-все?

– Звичайно.

Віталик відгорнув з лоба пасмо русявого волосся, задумливо поводив пальцем по подряпині на столі, потім поклав на неї руку, ніби сховав од стороннього ока.

– Зранку дивилися у мене «У світі тварин», потім ходили на пляж. Додому прийшли аж після обіду. У Руслана подивились «Чапаєва», бігали в магазин по хліб і ковбасу, пили квас, купили морозива, – Віталик мимоволі облизав губи. – Я провів Руслана на тренування і знову на пляж…

– А кудою ви йшли?

– По Декабристів, Свердлова і до стадіону.

– У що був одягнений Руслан?

– Як я, – Віталик оглянув себе. – Такі ж сині в'єтнамські штани, біла футболка, сандалі… Да, ще на голові туристська кепочка з довгим пластмасовим козирком.

– З написом «Крим»?

– Угу, – Віталик зиркнув на мене, наче завагався ще з якимось повідомленням, але промовчав.

– А тренер не бачив тієї кепочки на ньому, – зауважив я.

– Бо Руслан її залишив, – неохоче мовив хлопчина.

– Де? Коли?

– Не знаю, – стенув плечима і додав: – Я на пляжі пропалив йому козирок окулярами.

Я на те не звернув уваги. Мене зацікавило інше.

– Як не знаєш? Не бачив, у кого залишив?

– Тільки знаю будинок і квартиру.

– На якій вулиці?

– На Свердлова, 108, квартира 6.

– Ні, друже, ти докладно розкажи, – попросив його.

Віталик зітхнув. Йому починала набридати наша розмова, і він усе частіше поглядав на Білку, яка гралася черевиком. Відчував, що Віталик залюбки взяв би участь у тих розвагах, коли б не я. Та хлопчина повідомив про досі не відомий факт, і я не збирався закінчувати бесіду.

– Ми йшли, розмовляли, і раптом Руслан спинився. Я оглянувся – він дивився на будинок, і лице його стало як… як… – Віталик зам'явся, підшукуючи слово. – Як…

– Побіліло? – підказав йому. – Як крейда?

– Ні. Отаке… – Він задер голову й витріщив очі, від чого брови його посунулися на лоб, напівроззявив рот, – словом, показав здивування.

– Що ж його так вразило?

– Нічого. Я теж глянув на балкони, – Віталик поправив окуляри. – Руслан побіг до будинку, і я за ним, та він сказав мені стояти, а сам шмигнув у під'їзд. Я чекав, чекав його, а потім теж зайшов у під'їзд, піднявся на другий поверх і тут із шостої квартири вийшов Руслан. Я його запитав, у кого він був. А він – «не твоє діло» – і заплакав. Аж тоді я помітив, що він без кепочки. Кажу йому: «Давай вернемось і заберемо». Він не схотів, плакав… – Віталик подивився на мене й затнувся.

Мабуть, я мав надто розгублений вигляд, бо зненацька опало на думку: ось куди після тренування завітав Руслан! На Свердлова, 108, квартира 6! За кепочкою! Одначе чому не прийшов додому? Невже його не пустили, силоміць тримали, або він сам з якихось причин не виявив бажання – повернутись? Але у незнайомих людей навряд щоб він залишився. Н-да, інтересно… Хто ж там жив у шостій квартирі?

– А раніше Руслан туди не заходив?

– Ні, то вперше.

– Ти тьоті Валі не розповів про це?

– Забув. Ви нагадали, і я… – Віталик знічено потупився.

– Ну-ну, не переживай, – заспокоїв його. – Воно й добре, що забув. Не треба хвилювати тьотю Валю. Ти їй нічого не кажи. Згода?

– Угу.

– А тепер, друже, найголовніше, – поклав долоню йому на плече. – Міг Руслан образитись на батьків і в когось заховатися?

– Це – ніби їм на зло? – перепитав і заперечно похитав головою. – Ні…

– Спасибі тобі.

Віталик взяв книгу зі столу.

– Я вас трохи проведу.

– Тільки недалеко, щоб не сварилася бабуся.

Ми пішли з двору. Попереду бігла Білка, щоразу оглядаючись на нас. Я вирішив не відкладати і навідатись у будинок на вулиці Свердлова. Ми з Віталиком ішли мимо базарувальниці. Вона, побачивши нас, знову звелася з ослінчика. Стояла на диво покірна й злякана, мов у чомусь завинила, не зводила з нас жалісливого погляду, від якого я почувався незручно. І що це з нею?

– Віталик, зернят не. хочеш? – запобігливо запитала.