Телефоную на водну станцію. Довго не підходили до телефону. Нарешті.

– Мені Павла Трохимовича.

– Він… на воді.

– Як на воді? – не второпав.

– Ну… тренує… яхти, швертботи… Зійде на берег опівдні.

Глянув на годинник – чверть по десятій. Подумав: коли б об'явився Руслан, його мати сповістила б нам. А може, на радощах забула? Мені не хотілося її турбувати, бо вона відразу запитає, що чути про сина. А в мене нічого втішного. Взявся перегортати свій записник, підсвідомо розуміючи, що мимоволі намагаюся відтягти свій дзвінок до Валентини Гнатівни. Простяг руку до апарата, коли він задзвонив. Напевне, вона…

– Капітан Загайгора? – запитав юнацький голос.

– Слухаю вас.

– Це дільничний інспектор лейтенант Загата. Доповідаю: через двадцять хвилин у мене сидітиме хрипливий суб'єкт.

– Де у вас?!

– У мене, в дільничній кімнаті.

– На якій вулиці?

– Челюскінців, 118. Чекаю.

Вражено дивився на трубку. Невже затримав грабіжника?

Вискочив з кабінету, поторгав двері Скорича – замкнені. А може, він уже на дільниці? Збіг сходами вниз, затримався біля чергового пошукати на карті міста вулицю Челюскінців.

– Вам куди? – звернувся до мене черговий.

– На дільницю Загати.

– Третім маршрутом тролейбуса і через сім зупинок магазин «Черевичок». Там поруч з ним, – чітко відкарбував черговий.

Тролейбус уже рушив, та я встиг стрибнути на задню площадку. Як мені бракувало моєї «Яви»!

Сім зупинок! І водій тролейбуса наче навмисне синхронізував свій рух з червоним світлом світлофора: тільки під'їжджав до нього – і стоп!

Поглядав у вікно, щоб не проґавити магазин «Черевичок». У цьому районі міста я ще не був. По обидва боки тяглися п'ятиповерхові житлові будинки, молоді платани і тополі…

Ось і магазин. Метнувся до виходу. Якраз вчасно. Ліворуч, за вітриною, між вікном і дверима, висіла червона скляна вивіска: опорний пункт і кімната дільничного інспектора міліції.

Перескочив через дві сходинки й опинився перед сірими дверима. Увійшов до кімнати. Там був стіл з телефоном, на підвіконні вентилятор, на вішалці кашкет, попід стіною стільці, залізний сейф, портрет Дзержинського і вузькі двері в якесь приміщення.

– Є тут хто чи ні? – подав голос.

З-за дверей виглянув хлопець з розкуйовдженою мокрою чуприною.

– Ви хто? – запитав він.

– Загайгора.

– Я зараз, товаришу капітан, – і зник.

А де ж майор і Хрипливий? І навіщо його сюди приводити? Чи не краще у відділ міліції? Я нічого не розумію. За хвилину з'явився стрункий лейтенант у літній формі, відрекомендувався:

– Дільничний інспектор Загата. Трохи освіжився, – вибачливо сказав лейтенант. – Побігав зранку по дільниці, і вже сорочка змокріла. От пече!

– Майора ще не було?

– Я йому не дзвонив.

– А де ж Хрипливий?

– Незабаром прийде.

– Як прийде? Сам? Ви його не затримали?

– Ні. Запросив сюди Чмиха на одинадцяту годину.

Тепер я зрозумів: Загата запідозрив у одному із своїх підопічних Хрипливого. Оперативно відгукнувся дільничний на телефонограму Скорича. А раптом підозра виявиться незаперечним фактом і тоді пошукам кінець? Я вже змирився, що не мені дістануться лаври успіху.

– Розкажіть, лейтенанте, про цього, як його, Чмиха.

– Чмих – прізвисько, а за паспортом – Цибух Петро, 1946 року народження, сім класів освіти, відсидів два роки за хуліганство, час від часу влаштовую його на роботу, а він кидає, або звільняють за прогули і пиятику. Возимося з ним, виховуємо-перевиховуємо, – розвів руками Загата. – Така наша доля. До речі, він мій колишній однокласник.

– Не жалкуєте?

– Сам захотів. Чого жалкувати? І подобається робота, – дільничний пригладив вологий чуб. – Ось він вулицю переходить.

Я подивився у вікно, потім на Загату, бо нічого не побачив.

– Мені видно у шпарку між занавісками, – пояснив.

Підійшов до вікна. Кортіло самому впізнати Цибуха.

Уважно глянув на перехожих, і мені відразу кинулись у вічі двоє. Перший – молодик у темних окулярах і кремовій сорочці, що петляв між машинами, переходячи вулицю. Другий – давно не стрижений, кругловидий і присадкуватий, перевальцем ішов тротуаром, лузаючи насіння. Одягнутий у блакитну теніску і вим'яті штани. Хто з них? Мабуть, другий. Та це не Хрипливий. Той легший, пружніший. Коли біг до автобуса, це було особливо помітно.

– Патлатий? – запитав у Загати.

– Здорово, товаришу капітан! – захоплено вигукнув дільничний і недовірливо запитав: – Ви справді ніколи його не бачили? Маєте пильне око.

До кімнати увійшов Цибух, продовжуючи лузати зернята і спльовувати лушпиння в кулак. Раз за разом, наче йому закладало носа, він голосно чмихав ним… Не хотілося дорікати Загаті за те, що не вміє відрізнити хрипоти від чмихання. Змовчав через те, що й сам не без гріха. Цікаво, звичайно, послухати їхню розмову і чим вона закінчиться, та треба йти.

Тепер слід з'їздити на водну станцію. Соромно признатися, – зрадів, що зустріч з Хрипливим не відбулася. Спіймати грабіжника – справа моєї честі. Зійшов з тролейбуса на вулиці Декабристів. Четвертий будинок від зупинки той, у якому жила Табурчак… Я поглядав на нього, на вікна шостого поверху, і мені здалося – за фіранкою стояла згорьована Валентина Гнатівна і дивилася на вулицю.

Під акацією, як і вчора, сиділа базарувальниця. Чому вона розсердилася на мене?

Під'їхав трамвай. Мій, якраз до водної станції.

Вітерець з лиману приємно остуджував обличчя. Я постояв на майданчику біля двох гармат часів Потьомкіна. Вода ряхтіла, вигравала світлими брижами. На протилежному березі виднілася водна станція: біля причалу погойдувалися білі вітрильники. А над широким плесом припадали до хвиль, тривожно кигичили чайки. Я дихав терпким, напоєним водоростями повітрям, відчував його солонуватий присмак.

Наплавним мостом дістався на той бік, і платановою алеєю пройшов до одноповерхового будинку з пиляного черепашника. Неподалік височіла дивна споруда, обгороджена, замість стін, металевою сіткою. В ній, покладені одна на одну, лежали догори днищем лискучі байдарки. Біля них за столярним верстаком щось стругав чоловік у брилі й чорному фартусі поверх тільника. Я привітався з теслею, запитав, де знайти тренера Радутного.

– Он він на катері, – кивнув на лиман. – А ви хто будете?

– Інспектор карного розшуку.

– Аа… – перестав тесати, зажурено похитав головою. – У справі Руслана, мабуть… Славний хлопчина.

– Ви його знаєте?

– Авжеж, усіх їх знаю, шибеників. – Дядько сів на березову колоду, що правила йому за стілець, добув пачку «Шахтарських», непоспіхом закурив. – Не вірю я у його піжмурки з батьками. Не помічав у ньому жорстокості. Добрий він… От, приміром, після тренування товариші збираються на пляж або в кіно, а Руслан додому, бо, мовляв, не попередив матір, – охоче розповідав тесля.

– А того дня ви його бачили? – Я сів на другу колоду. – Як вас величати?

– Михайло Степанович Микичур, столяр водної станції. – Він зсунув бриля на потилицю, відкрив біле, не засмагле чоло. – Прийшов Руслан о четвертій годині. Його тренера ще не було, та Руслан не підійшов до мене, як це частенько робив, а подивився в мій бік і сів на причалі, осторонь від усіх. Я навіть гукнув його. Він ніби й не чув – дивився й дивився на лиман, поки його не покликав Радутний. Потім вони взяли вітрило, віддали швартови.

– Тільки удвох?

– Руслан хоч і пацан, а яхтсмен здібний. Тому Павло Трохимович двічі на тиждень тренував його індивідуально, готував до республіканських змагань, – упевнено говорив Микичур. – У перспективі Руслан – чемпіон України і призер Союзу. Це точно. До того ж Радутного призначили тренером збірної республіки, а там, дивись, і вище гайнути може. Є такі чутки. Дуже метикуватий він.

– Куди вище?

– Ну, поїздки за кордон, міжнародні змагання, – уточнив тесля. – Авторитет, слава…

– І довго вони плавали?

– Повернувся Радутний близько восьмої. Я ще й спитав, де Руслан. Павло сказав, що висадив на набережну, і Руслан побіг додому.