– Покажете, де розвертатись! – гукнув Радутному.

Тренер кивнув. Вони з Табурчаком дивилися вперед, на хвилі, і мовчали.

Ми обганяли моторки і яхти, рибальські човни. Причал даленів. Лиман ширшав, наче вода розсувала стрімкі береги. Виднілися дачі, пляж, де вчора ми заарештували Кисюру. Невже вчора? Мені здавалося, що це було давно.

– Он за тим пам'ятним знаком… – нахилився до мого вуха Радутний. – Навколо нього – і вертались.

Праворуч від фарватера, прямо на воді, погойдувались два білих якорі, з'єднані вгорі металевим вінком з червоною зіркою посередині. Знизу прикріплений дзвін, але через вуркіт двигуна я не чув його бамкання. Пам'ятник наближався… Вже чіткіше було видно цифри – 1944.

– Розвернетеся за знаком, – попередив штурвального.

Коли катер порівнявся із якорями, дзвін залунав голосно й урочисто. Я зрозумів, що в тому місці загинули під час війни моряки.

Ми пливли назад.

Я здогадувався, про що думав Руслан на останньому тренуванні. Невесело й незатишно, усіма покинутим почувався хлопчина. Він свято вірив у найчистіше – любов і тому не знаходив пояснення деяким людським вчинкам. Важкий тягар ліг на дитячі плечі, непосильний і для деяких дорослих.

На півдорозі до водної станції катер розвернувся і помчав на дачі. То Скорич дав команду штурвальному. Радутний стривожено глянув на мене. Табурчак заточився, вхопив мене за лікоть, наблизив своє сполотніле обличчя і знеможеш сказав:

– Капітане… до берега… я не можу, – і заплющився.

– Що – не можете? – підозріло подивився на нього.

– Не можу…

– Облиште свої витівки, – зі злістю порадив йому. – Візьміть себе в руки.

Інженер притулився до борту, перехилився через нього і… тільки мелькнули його туфлі з латуневими носками. Донісся сплеск, здійнялися бризки. На якусь мить мене паралізувало. Отямившись, я всунув голову до кабіни штурвального і крикнув:

– Стій! Стій! Людина за бортом! – і метнувся на корму.

Катер гальмував, але ще рухався за інерцією. З каюти вискочили Скорич, Лило, Загата й Микичур. Позаду катера в спіненій воді безпомічно бовтався Табурчак, хапаючи ротом повітря. Боцман ступив крок, щоб стрибнути на поміч, але його притримав майор.

– Тримайтеся, Табурчак! – кинув йому рятівний круг.

– Випав чи сам стрибнув? – тихо поцікавився Загата.

Я знизав плечима, дивлячись, як інженер вчепився круг, захлюпав ногами й поплив від нас. Катер поволі задкував до нього, а Табурчак ніби тікав…

– Очманів чоловік з переляку, – мовив Микичур.

– Гей, салаго, розплющ очі! – гукнув Лило.

Ми втягли його на палубу. Мокрий і жалюгідний, з безтямними очима, Табурчак не випускав із рук рятівний круг. Я насилу видер його із зсудомлених пальців.

– Ме… мене за… закачало… – зацокотів зубами, глянув собі під ноги й витріщився. – Де… де мої… туфлі?

Він стояв босий. Подарунок Шулешко пішов на дно.

Майор махнув штурвальному рукою – катер шарпнувся, рушив до дач. До каюти вже ніхто не вернувся, окрім Загати. Табурчак, зіскулившись, сидів на кормі. З другого боку кабіни стояли боцман і Скорич. Перед ними виростала зелена стіна очерету, а трохи далі, ліворуч, тягся пляж із розкиданими валунами. Он там грав у карти Кисюра…

– Захотіли позагоряти? – спитав Радутний.

Я промовчав.

– І пивця захопили, – облизнувся Микичур. – Недарма ж той молодий із чемоданчиком.

– У мене тренування, – стурбовано мовив Павло Трохимович. – Я нікого не попередив, що затримаюсь.

Катер стишив хід. Очерет колихався, таємниче шурхотіло його цупке довге листя.

– Ми скоро, – заспокоїв я тренера.

Прислухався… Ніби хлюпнуло. Знову плюскіт… Табурчак поклав голову на руки, паче задрімав. Микичур підійшов до мене, злякано запитав:

– Що воно тут робиться?

Не встиг я відповісти, як пролунав радісний вигук Загати:

– Є! Є!

Кількома стрибками я опинився на носі катера, де вже були майор і боцман. На хвилях, у масці для підводного плавання, погойдувався Загата й махав дихальною трубкою.

– Яка там глибина? – запитав Скорич.

– Метрів зо три.

– Самі дістанете?

– Спробую.

Лейтенант набрав повні легені повітря й пірнув, мигнувши чорними ластами. Ми прикипіли поглядами до бульбашок, що вихоплювались на поверхню. Позаду гаряче дихав мені в потилицю Микичур. Лило подався вперед, вперся руками у борт, мов приготувався до стрибка. Я не оглядався.

Бульбашок побільшало, сплив мул, очевидно Загата торкнувся дна, і раптом крізь товщу води я побачив, як до поверхні наближалося нерухоме людське тіло. Загуркотів двигун, і катер обережно рушив… Вигулькнула голова із спотвореним обличчям.

– Руслан… – здавлено прошепотів Микичур.

Тіло, сповите капроновою линвою з якорем на кінці, ми поклали на палубі. Запало гнітюче мовчання. Надсадно кигичили чайки. Я не хотів оглядатися. Підійшов, нетвердо ступаючи, Табурчак.

– Що ви?… – і затнувся. Знесилено прихилився до борту, і, щоб часом знову не випав, його підтримав Лило. Дивився застиглими очима, потім знеможено провів долонею по лиці й прохрипів: – Синок… Хто ж його зв'язав? Хто?…

Микичур нахилився до якоря і вражено сказав:

– Три зазубрини на лапі… Я позначив його терпугом. Це той, із швертбота. Павло…

Аж тоді я подивився на нього. Радутний, увібравши голову в плечі, спускався в каюту. Він ховався від людей.

– Викликай! – кинув одне слово штурвальному майор.

Я знав, кого той викличе по рації – експертів-криміналістів. Скорич кивком голови запросив Табурчака за собою. Втрьох ми увійшли до каюти. Микичур і Лило замислилися на палубі. Їм щось говорив, жестикулюючи, дільничний інспектор Загата. Що ж, столяр і боцман допомогли нам: перший повідомив про якір, другий вказав місце, де лежав школяр. Тренер сидів у кутку; відкинувшись на спинку лави, і втупився поглядом у стіну. На нашу появу – ніякої реакції. Скорич відверто, з цікавістю розглядав Радутного. Табурчак, приголомшений, нічого не розумів, перебігав знетямленими очима по кожному із нас, м'яв пальцями мокру пачку сигарет, поки вона не розлізлася…

– Починайте, громадянине Радутний, – я сів напроти нього. – Як це сталося?

Він не змінив пози, проте в ній уже не було зверхності, а його м'язисте тіло обм'якло, втратило привабливу стрункість.

– Я його не вбивав, – глухо, зміненим голосом сказав, і обвітрені губи зрадливо сіпнулися.

– Можливо, – погодився я. – Експертиза покаже.

– Не вбивав, – повторив тренер.

– Про кого це він? – мов прокинувся Табурчак.

– Слухайте, Вадиме Івановичу, слухайте, – підняв руку майор.

– Руслан… – тренер зло зиркнув на Табурчака і сказав: – Я. помітив, що він чимось, схвильований, занадто збуджений і недавно плакав. Запитав, що сталося. Не відповів. Ми вийшли в лиман. Працював хлопчина, як ніколи, погано, ніби геть-чисто забув те, що вмів. Я припинив тренування, слово за слово, і він розповів, що батько, мовляв, поїхав у відрядження, а сьогодні бачив його у місті, на вулиці Свердлова, на балконі другого поверху чужої квартири. Він туди забіг. Господарка накричала на нього, що то йому здалося, бо сонце напекло голову. Але Руслан угледів під вішалкою батькові туфлі…

Табурчак мимоволі подивився на свої ноги в шкарпетках. І ми теж. Інженер, мабуть, уже не шкодував за туфлями.

– Далі, Павле Трохимовичу, – нагадав я.

– А далі… – Тренер знову лиховісно глянув на Табурчака. – Руслан допитувався: чому батько їх обманув? хто йому та тьотя? Чи любить він маму? що робити – мовчати чи сказати їй? як поводитися з батьком?… Що я міг йому порадити? Чужа сім'я – темний ліс. Руслан плакав… Я його заспокоював. Наче вгамувався. Я хотів пливти до берега, та він попросив продовжити тренування. Напевне, щоб забутись. А потім… – Голова Радутного похилилася, і він підпер її долонею, потер лоб, скривившись, ніби від нестерпного болю. – Неуважним став Руслан… На розвороті забарився, переставляючи парус, і той відкинув його на корму. Впав хлопчик на лапу якоря скронею…