Він подивився на матір, усміхаючись:
— Мамо, ви мене дуже любите, — глухо промовив він, — я прощаю вам… Заспокойтеся, мені потрібен не цей будинок, а щось інше, він не мій, а я беру тільки те, що заробляю. Ви будете пишатись, коли побачите мою частку… Труш був мені корисний. Треба дивитись на це крізь пальці.
Пані Фожа мусила відступити. Вона зробила це дуже неохоче, лаючи Олімпію, яка переслідувала її переможним сміхом. Цілковита безкорисливість сина доводила її, пожадливу й скупу, до відчаю. Їй хотілося б якось зберегти цей будинок, щоб, коли Овідієві він буде потрібний, він знайшов би його вільним і чистим. Бачачи, як Труші скрізь запускають свої пазурі, вона почувала розпач скнари, якого грабують чужі люди; їй здавалося, що вони крадуть її добро, пожирають її тіло, що вони пустять з торбами її разом з улюбленою дитиною. Коли абат заборонив їй чинити опір Трушам, які потроху прибирали до рук будинок, вона вирішила врятувати, що зможе, від пограбування. Вона теж прилаштувала собі великі кишені під спідницею і почала красти, як Олімпія; у неї була невелика скриня, в яку вона складала все, що забирала, — харчі, білизну, різні дрібні речі.
— Що це ви там ховаєте, мамо? — спитав якось увечері абат, входячи в її кімнату, бо почув шум від пересування скрині.
Вона щось забелькотіла. Але він зрозумів і страшенно розгнівався.
— Який сором! — закричав він. — Ви стали злодійкою! А що було б, якби вас спіймали? Я б зробився посміховищем усього міста!
— Це для тебе, Овідію, — пробурмотіла вона.
— Злодійка! Моя мати — злодійка! Ви, може, думаєте, що я теж краду, що я приїхав сюди, щоб красти, і моє честолюбство в тому і полягає, щоб вивідувати, що погано лежить, і красти? Господи, якої ж думки ви про мене? Нам доведеться, мамо, розлучитися, якщо ми не розуміємо одне одного.
Ці слова страшенно вразили стару жінку. Вона стояла навколішках перед скринею; тепер вона сіла на підлогу, бліда, задихаючись, простягаючи до нього руки. Нарешті, трохи отямившись, вона заговорила:
— Це все для тебе, дитино моя, для тебе одного, присягаюсь тобі… Я тобі казала: вони забирають усе, вона все виносить у своїх кишенях. Ти не матимеш і грудки цукру… Ні, ні, я не візьму більш нічого, якщо це тебе дратує; але ти залишиш мене коло себе, правда ж? Ти залишиш мене?..
Абат Фожа не хотів нічого обіцяти, поки мати не покладе всього, що вона взяла, на місце. Протягом майже цілого тижня він сам стежив за тим, як випорожнялася нишком скриня; він дивився, як вона накладала кишені, і чекав, коли вона повернеться для другої ходки. З обережності він дозволяв їй ходити лише двічі за вечір. У старої жінки краялося серце від кожної речі, яку вона повертала, вона не сміла плакати, хоч очі її були повні сліз і руки тремтіли більше, ніж тоді, коли вона спорожняла хазяйчині шафи. Але вона дійшла до краю, коли на другий же день пересвідчилась, що її дочка Олімпія кожну річ, яку вона клала на місце, зараз же за її спиною брала собі. Білизна, харчі, недогарки свічок тільки переходили з однієї кишені у другу.
— Я нічого більше не віднесу, — сказала вона синові, обурена цим непередбаченим ударом. — Це даремно, твоя сестра підбирає все, тільки-но я відійду. Ах, негідниця! Це все одно, що віддати їй усю скриню. Там, нагорі, у неї вже, певно, цілий скарб!.. Я благаю тебе, Овідію, дозволь мені не відносити того, що лишилось. Для хазяйки все це однаково вже пропало.
— Моя сестра хай лишається такою, якою вона є, — спокійно відповів священик, — але я хочу, щоб моя мати була чесною жінкою. Ви мені більше допоможете, коли не робитимете таких речей.
Вона мусила віддати все, але відтоді пані Фожа пройнялася лютою ненавистю до Трушів, до Марти, до всієї домівки. Вона говорила, що настане час, коли їй доведеться захищати Овідія від усіх цих людей.
А Труші тепер панували в домі, як справжні хазяї. Вони остаточно завоювали його, проникли в найдальші кутки. Єдине, що лишалося незайманим — це кімнати абата. Вони боялися тільки його. Проте це не заважало їм запрошувати до себе гостей, влаштовувати «гулянки», які тривали до другої години ночі. Гільйом Порк’є приходив з цілою зграєю юнаків. Олімпія, незважаючи на свої тридцять сім років, поводилася досить фривольно, і не один з цих недавніх школярів обіймав її без церемонії, а вона, дуже задоволена, весело реготала, ніби її лоскотали. Будинок став для неї раєм. Труш сміявся, глузував з неї, коли вони були самі, він казав, що знайшов у неї між спідницями учнівський ранець.
— Подумаєш, — говорила вона, анітрохи не сердячись, — а ти не розважаєшся хіба? Ти добре знаєш, що ми даємо одне одному волю.
Труш мало не поклав край цьому райському життю однією скандальною вихваткою. Черниця-вихователька застукала його з дочкою шкіряника, тією самою білявою огрядною дівчиною, на яку він уже давно накинув оком. Дівчина розповіла, що не тільки вона, а й інші діставали цукерки. Знаючи, що Труш родич кюре церкви св. Сатюрнена, черниця вирішила не давати ходу цій історії, не поговоривши спершу з абатом Фожа. Він подякував їй і дав зрозуміти, що від цього скандалу насамперед потерпіла б релігія. Справу зам’яли, дами-патронеси нічого не запідозріли. Але абат Фожа мав з своїм зятем бурхливу розмову, навмисне в присутності Олімпії, щоб у дружини була зброя проти чоловіка і вона могла тримати його в покорі. І справді, відтоді кожного разу, коли Труш перечив їй у чомусь, Олімпія сухо казала йому:
— Іди частуй краще дівчаток цукерками.
Ще одна обставина довгий час гнітила їх. Незважаючи на те, що вони вели таке розкішне життя, брали все, що треба, із хазяйчиних шаф, вони наробили в кварталі багато боргів. Труш проїдав свою платню в кав’ярнях; Олімпія витрачала гроші, які виканючувала у Марти, розповідаючи їй різні неймовірні історії, на всілякі свої примхи. А те, що було потрібно для щоденного життя, подружжя брало в кредит. Особливо тривожив їх рахунок кулінара з вулиці Банн, який перевищував сто франків, а кулінар був дуже брутальною людиною і погрожував розповісти про все абатові Фожа. Труші жили в постійному страху, чекаючи жахливої сцени. Але, коли рахунок надійшов, абат заплатив, не сперечаючись, і навіть забув дорікнути їм. Священик, здавалось, був вищий за всі ці дрібниці; похмурий і суворий, він, як і раніше, жив у цьому, відданому на поталу, будинку, не помічаючи хижих зубів, що підгризали його стіни, і повільного його руйнування, від якого вже тріскалася стеля. Все завалювалось навколо нього, а він усе прямував до своєї честолюбної мети. Він жив, як солдат на бівуаку, в своїй великій порожній кімнаті, не дозволяючи собі ніякого комфорту, гніваючись, коли йому хотіли догодити. Відколи він став володарем Плассана, він знову зробився неохайним: капелюх його порудів, панчохи були брудні, сутана, яку його мати лагодила щоранку, скидалася на ту благеньку зношену сутану, в якій він уперше з’явився в Плассані.
— Дарма! Вона ще дуже добра, — відповідав він, коли хто-небудь наважувався зробити йому зауваження.
І він розгулював у ній по вулицях, високо підвівши голову, не звертаючи уваги на дивні погляди, які кидали на нього. В цьому не було бравади, це було взагалі властиво йому. Тепер, коли йому вже не треба було подобатися, він знову почав нехтувати своєю зовнішністю. Його перемога в тому й полягала, що він міг тепер із своїм незграбним великим тілом, зі своєю брутальністю, в своїй старій зношеній одежі, такий, який він є, сісти посеред завойованого ним Плассана.
Пані де Кондамен, вражена їдким запахом, який ішов від його сутани, вирішила якось по-материнському покартати його.
— Чи знаєте ви, що наші дами починають цуратися вас? — сказала вона йому, сміючись. — Вони закидають вам, що ви зовсім занедбали свою одежу. Раніше, коли ви витягали носову хусточку, можна було подумати, що за вашою спиною хлопчик із хору кадить ладаном.
Він здивувався. Йому здавалося, що він зовсім не змінився. Але вона підступила до нього ближче й дружнім тоном вела далі:
— Послухайте, любий кюре, дозвольте мені бути одвертою з вами. Так от, ви неправильно робите, що не звертаєте уваги на свою зовнішність. Ви не завжди поголені, перестали зачісуватись, волосся у вас скуйовджене, наче ви щойно билися з кимсь. Запевняю вас, це справляє дуже погане враження… Пані Растуаль і дані Делангр вчора казали мені, що вони не впізнають вас. Ви самі собі шкодите.
