Муре аж пересмикнуло.

— З усього цього я бачу, — вигукнув він, — що весь час базікала ти одна. А вона? Що ж вона тобі сказала?

— Стривайте, дайте мені закінчити, — спокійно вела далі Роза. — Таж я зумисне їй усе те наплела. Щоб примусити її розговоритися, я стала розповідати про вас. Сказала, що вас звуть Франсуа Муре, що ви колишній торговець з Марселя, що ви зуміли там розбагатіти, торгуючи вином, олією та мигдалем. Я додала, що ви вирішили переїхати в Плассан — тихе, спокійне місто, де живуть родичі вашої дружини, — і тут жити на ренту. Я навіть сказала їй, що пані Муре — ваша двоюрідна сестра, що вам сорок років, а їй тридцять сім, що живете ви проміж себе добре, що взагалі ви не з тих, кого можна часто здибати на бульварі Совер. Одно слово, виклала всю вашу історію. Вона слухала з цікавістю і все повторювала: «Атож, атож». Коли я спинялась, вона робила отак головою, наче на знак того, що вона слухає мене і що я можу казати далі. І до самого смерку ми отак розмовляли, як добрі друзі, спершися спинами об паркан.

Розгніваний Муре схопився з стільця.

— Як! — закричав він. — Оце й усе? Вона примусила вас базікати цілу годину, а сама й слова не сказала!

— Ні, вона мені сказала, коли стемніло: «Повітря свіжішає». Взяла своє відро і пішла нагору.

— Послухайте, Розо, ви просто дурепа! Ця стара може обдурити десять таких, як ви. Чудово! Ох, мабуть, і сміються ж вони тепер, коли знають про нас усе, що хотіли знати!.. Чуєте, Розо, ви просто дурепа!

Стара куховарка не відзначалася дуже лагідною вдачею; вона почала сердито бігати по кухні, шпурляючи сковорідки й каструлі, хапаючи й розкидаючи ганчірки.

— Знаєте що, пане, — заїкаючись, сказала вона, — якщо ви прийшли до мене на кухню, щоб лаятися, то не варто було завдавати собі клопоту. Можете йти геть… Все, що я робила, я робила для того, щоб догодити вам. Якби пані побачила нас отут і довідалася, що ми робимо, вона вилаяла б мене і мала б рацію, бо це недобре… Кінець кінцем, не могла ж я вирвати в старої слів із рота. Я взялася за це, як усі беруться. Я розмовляла з нею, я їй розповіла про ваші справи. Тим гірше для вас, що вона не сказала нічого про свої. Підіть попитайте у неї самі, коли вам уже так приспіло. Може, ви будете розумніші за мене.

Вона підвищила голос. Муре вискочив з кухні і причинив за собою двері, щоб не почула дружина. Але Роза відчинила двері за його спиною і кричала йому вслід:

— Знайте, я більше нічого не робитиму! Давайте комусь іншому ваші гидкі доручення!

Муре був приголомшений цією невдачею, від якої у нього надовго залишилося гірке почуття. Від злості він почав говорити, що його пожильці з третього поверху — то зовсім нікчемні люди. Потроху він поширив серед своїх знайомих думку, яка стала думкою всього міста. На абата Фожа тепер дивилися, як на людину без засобів до існування, без честолюбства, як на людину, що стоїть осторонь єпархіальних інтриг; говорили, що він соромиться своєї бідності, ладен виконувати в соборі принизливу для його сану роботу і воліє залишатися в тіні, де, судячи з усього, почуває себе зовсім непогано.

Одне тільки лишалося ще неясним — чому його перевели з Безансона у Плассан. Щодо цього в місті ходили якісь невиразні чутки. Але всі ці припущення не мали під собою ніякого грунту. Сам Муре, який стежив за своїми пожильцями знічев’я, щоб як-небудь згаяти час, так само, як коли він грав у карти або в кулі, — вже почав забувати, що у нього мешкає священик, коли одна подія знову нагадала йому про це.

Якось після полудня, ідучи додому, він побачив поперед себе абата Фожа, що піднімався вгору вулицею Баланд. Він пішов повільніше і міг спокійно розглянути абата. Вже місяць жив священик в його домі, і оце вперше він бачив його при денному світлі. Фожа був одягнений в ту саму стару сутану, він ішов повільно, з непокритою головою, хоч дув різкий вітер, тримаючи в руці свій трикутний капелюх.

Вулиця, вздовж якої стояли великі будинки із спущеними на вікнах жалюзі, круто здіймалася вгору і була в цей час зовсім безлюдна. Муре наддав ходи, але ступав дуже обережно, боячись, щоб священик не почув його кроків і не втік. Та коли вони обидва підходили до будинку пана Растуаля, з площі Супрефектури вийшла група людей і попрямувала до цього будинку. Абат Фожа звернув трохи вбік, щоб уникнути зустрічі з тими людьми. Коли двері за ними зачинилися, він, раптом спинившись, обернувся і опинився віч-на-віч із своїм хазяїном, який підходив до нього.

— Який я радий, що зустрів вас, — промовив він з властивою йому чемністю. — А то б мені довелося потурбувати вас увечері. Коли минулого разу йшов дощ, на стелі в моїй кімнаті з’явилася мокра пляма, я хочу вам її показати.

Муре стояв перед ним, наче вкопаний, белькочучи, що він весь до його послуг.

І коли вони увійшли в будинок, Муре спитав, о котрій же годині він міг би зайти оглянути стелю.

— Та хоч би й зараз, прошу вас, — відповів абат, — якщо це не дуже вас обтяжить.

Муре, важко дихаючи, пішов за абатом нагору, а Роза, що стояла на порозі кухні, остовпіла з подиву, стежачи очима, як вони східець за східцем піднімалися все вище.

Опинившись на третьому поверсі, Муре був не менш схвильований, ніж юнак, котрий уперше входить в кімнату жінки. Від несподіваного задоволення так довго стримуваного бажання, надії побачити зовсім незвичайні речі, йому перехоплювало дух. Тим часом абат, взявши ключ у свої довгі пальці, нечутно вставив його у замок. Двері відчинилися, мов на оксамитових шарнірах. Абат, відступивши назад, мовчки пропустив Муре в кімнату.

Полотняні завіски на обох вікнах так погано пропускали світло, що в кімнаті було напівтемно, як у замурованій келії. Величезна кімната з високою стелею була обклеєна чистими, колись жовтими, але тепер зовсім збляклими шпалерами. Муре обережно ступав маленькими кроками по блискучій, як дзеркало, підлозі; йому здавалося, що він чує її холод під підошвами своїх черевиків. Нишком він оглянув залізне ліжко, так старанно застелене простирадлами, що можна було подумати, ніби в кутку стоїть біла кам’яна лава. У другому кутку кімнати — комод, маленький столик посередині, двоє стільців по одному перед кожним вікном — от і всі меблі. Ні папірця на столі, ні якоїсь речі на комоді, ніякої одежі на стінах: голе дерево, голий мармур, голі стіни. І тільки велике розп’яття з чорного дерева над комодом порушувало своїм похмурим хрестом цю сіру голизну.

— Прошу, пане, пройдіть сюди, — сказав абат, — ось у цьому кутку на стелі з’явилася пляма.

Але Муре не поспішав, він почував справжню насолоду. Правда, він не побачив тих дивовижних речей, які сподівався тут знайти, але він, вільнодумець, відчув особливий дух цієї кімнати: це дух священика, подумав він, людини, зовсім відмінної від усіх інших, людини, яка гасить свічку, коли міняє сорочку, і не кине десь своїх кальсонів або бритви. Муре дратувало те, що він не бачить нічого забутого на меблях або десь у кутку, бо це могло б дати йому матеріал для всяких догадок. Кімната була така сама, як і ця диявольська людина, — німа, холодна, ввічлива і непроникна. Найбільше здивувало його те, що тут, всупереч сподіванням, зовсім не відчувалося нестатків; навпаки, кімната справила на Муре таке саме враження, яке лишилося колись у нього від багато умебльованого салону префекта в Марселі, де йому довелось одного разу побувати. Велике розп’яття, здавалось, заповнювало всю кімнату своїми чорними руками.

Нарешті Муре хоч-не-хоч довелося заглянути в куток, куди його кликав абат Фожа.

— Ви бачите пляму, правда? — спитав той. — Вона трохи підсохла від учора.

Муре став навшпиньки, примружився, але нічого не помітив. Тільки коли абат розсунув завіски, він розгледів на стелі ледве помітні іржаві сліди.

— Це не біда, — промовив він.

— Безперечно, але я визнав за свій обов’язок попередити вас… Протікати почало, мабуть, на самому краю даху.