Литмир - Электронная Библиотека

В цю хвилину Марта почала кидатися за ситцевою завіскою. Довелося тримати її кілька хвилин, щоб вона не впала. Коли вона знову випросталася, непорушна, як труп, Маккар підійшов до каміна погрітися; він замислено пробурмотів, наче думаючи про щось інше:

— Непокладлива вона, моя небога.

Потім раптом спитав:

— А Ругони, що вони кажуть з приводу всіх цих подій? Вони на боці абата, правда?

— Пан ніколи не був приязним до них, щоб вони його жаліли, — відповіла Роза. — Яких тільки витівок не вигадував він проти них.

— В цьому він мав цілковиту рацію, — зауважив дядько Маккар. — Ругони — скнари. Подумати тільки, вони не схотіли купити житнє поле, он там, навпроти; а це ж була така вигідна справа, і я брав її на себе… — А як скривилася б Фелісіте, коли б побачила, що Франсуа повернувся!

Він знову зареготав, потупцював навколо столу, запалив люльку і з рішучим виглядом сказав Олександрові, знову підморгуючи йому:

— Не треба забувати, що час уже пізній; я проведу тебе… Марта зараз спокійна. Роза тим часом накриє на стіл… Ви, мабуть, голодні, правда, Розо? Раз ви вже змушені провести тут ніч, ви повечеряєте зі мною.

Він повів сторожа. Минуло півгодини, а Маккар усе не повертався. Занудившись, Роза відчинила двері, нахилилась з тераси, дивлячись на безлюдну дорогу, осяяну місячним світлом, Вертаючись до кімнати, вона помітила на другім боці дороги дві чорні тіні на стежці за парканом. «Начебто дядько, — подумала вона, — здається, він розмовляє з якимсь священиком».

Через кілька хвилин він увійшов. Сказав, що цей чортяка Олександр затримав його, розповідаючи нескінченні історії.

— А хіба це не ви стояли тільки що он там з якимсь священиком? — спитала Роза.

— Я, з священиком? — вигукнув він. — Отакої, хай йому біс, мабуть, це приснилось вам! У наших краях немає ніяких священиків.

Він поводив своїми маленькими блискучими очима. Потім, ніби сам незадоволений своєю брехнею, сказав:

— Тут є, правда, абат Феніль, але так, ніби його й зовсім немає; він ніколи не виходить з хати.

— Абат Феніль — то не велика персона, — сказала куховарка.

Тоді Маккар розсердився.

— А чому ж це не велика персона? Він робить тут багато добра і взагалі це дуже розумний хлопець; він важить далеко більше за багатьох інших священиків, які заводять усякі чвари.

Але гнів його враз ущух. Він почав сміятися, побачивши, що Роза здивовано позирає на нього.

— А зрештою, мені до всього цього немає діла, — пробурмотів він. — Ви маєте рацію, всі попи нічого не варті, всі вони лицеміри… Я тепер знаю, з ким ви мене бачили; я зустрів крамарку, вона була в чорній сукні, а ви подумали, що то сутана.

Роза засмажила яєчню, дядько поклав на стіл шматок сиру. Вони ще не скінчили їсти, як Марта підвелася й сіла на ліжку із подивом людини, що прокинулась в незнайомому місці. Коли Марта відкинула волосся і трохи отямилась, вона скочила на підлогу і заявила, що хоче їхати додому, їхати зараз же. Маккар був дуже незадоволений її пробудженням.

— Це неможливо, ти не можеш повернутися в Плассан сьогодні ввечері. Тебе трясе пропасниця, ти зовсім захворієш в дорозі. Відпочинь. А завтра побачимо… Та й їхати зараз нема на чому.

— Ви одвезете мене у вашій двоколці, — відповіла вона.

— Ні, я не хочу, та й не можу.

Марта, гарячково одягаючись, заявила, що вона краще пішки піде в Плассан, ніж проведе ніч у Тюлеті. Маккар щось обмірковував. Він замкнув двері і поклав ключа собі в кишеню. Він благав племінницю, грозив їй, вигадував усілякі історії, але вона, не слухаючи його, вже надівала капелюшок.

— Даремно ви думаєте, що вона поступиться, — сказала Роза, спокійнісінько доїдаючи сир. — Та вона скоріше вискочить у вікно. Запрягайте вже краще коня.

Помовчавши ще трохи, Маккар знизав плечима і сердито вигукнув:

— Кінець кінцем, мені все одно. Хай застудиться, коли хоче! Я хотів не допустити лиха… Їдь, коли вже хочеш. Чому бути, того не минути… Я одвезу вас.

Марту довелося нести до візка. Вона тремтіла в сильній гарячці. Маккар накинув їй на плечі старий плащ, потім прицмокнув язиком, і вони рушили.

— Щодо мене, — сказав він, — то мені неважко поїхати сьогодні ввечері до Плассана, навпаки! В Плассані можна розважитись.

Було коло десятої години вечора. З неба, вкритого хмарами, лилося рудувате світло, кидаючи легкий відблиск на дорогу. Маккар весь час нахилявся, заглядав у канави, дивився за огорожі. Роза спитала його, чого він шукає, він відповів, що нібито з міжгір’я Сейля спустилися вовки.

До нього повернувся його гарний настрій. Їм лишалося проїхати одне льє до Плассана, коли раптом пішов дощ, справжня холодна злива. Тоді дядько почав лаятись. Роза ладна була побити свою господиню, що ледве жива лежала під плащем. Коли нарешті доїхали до Плассана, небо знову вияснилось.

— Ви поїдете на вулицю Баланд? — спитав Маккар.

— Звичайно, — відповіла здивована Роза.

Він став їй пояснювати, що Марта, видно, дуже хвора і що краще було б одвезти її до матері. Проте після довгих вагань він погодився спинити коня коло будинку Муре. Марта не взяла навіть ключа від надвірних дверей. На щастя, Роза знайшла свій у себе в кишені, але коли вона хотіла відчинити, двері не подалися. Труші, очевидно, засунули їх на засув. Роза почала стукати кулаком, але тільки луна глухо відгукнулася в просторому передпокої.

— І навіщо ви добиваєтесь? — сказав, вищиряючи зуби, Маккар. — Вони не зійдуть. Нащо їм турбувати себе? От ви й лишилися за дверима свого власного дому, діти мої… Я вам правду казав, самі бачите. Треба везти її, бідолашечку, до Ругонів, там їй буде краще, ніж у своїй власній кімнаті, запевняю вас.

Фелісіте впала в страшний розпач, побачивши у такий пізній час свою дочку, промоклу від дощу і напівмертву. Вона поклала її на третьому поверсі, стривожила весь будинок, підняла на ноги всіх слуг. Трохи заспокоївшись і сівши в головах у Марти, вона зажадала пояснень.

— Але що ж трапилось? Як це вийшло, що ви привезли її в такому стані?

Маккар найдобродушнішим тоном розповів про подорож «нашої любої Марти». Він виправдувався, казав, що зробив усе, щоб перешкодити їй піти до Франсуа. Він послався на свідчення Рози, побачивши, що Фелісіте уважно й недовірливо поглядає на нього.

— Все це дуже підозріло! — промовила пані Ругон. — Тут є щось, чого я не розумію.

Вона знала Маккара і відчувала якесь крутійство в тій таємній радості, яка світилася в глибині його очей, в легкому тремтінні його повік.

— Дивна ви людина, — сказав він з серцем, уникаючи її пильного погляду. — Завжди ви вигадуєте не знати що. Не можу ж я вам сказати того, чого сам не знаю… Я люблю Марту більше, ніж ви, я діяв завжди в її інтересах. Знаєте що, я збігаю по лікаря, коли хочете.

Пані Ругон провела його уважним поглядом. Вона довго розпитувала Розу, але ні про що не довідалась. А втім, вона була дуже рада, що дочка у неї; гірко нарікала вона на людей, здатних лишити вас умирати на порозі вашого власного дому, не відчинивши навіть дверей.

Марта, закинувши голову на подушку, поволі згасала.

XXII

В тюлетській комірчині було зовсім поночі. Крижаний протяг збудив Муре від його каталепсичного заціпеніння після вечірнього припадку. Притулившись до стіни, він якийсь час сидів нерухомо, з розплющеними очима, тихенько торкаючись головою холодного каменю і пхикаючи, як маленька дитина, коли прокидається. Ноги ломило від вогкого протягу, він підвівся і озирнувся навколо. Перед собою він побачив широко розчинені двері.

— Вона лишила двері розчинені, — вголос сказав божевільний. — Мабуть, вона чекає мене, треба йти.

Він вийшов, але одразу ж повернувся, обмацуючи свою одежу із стурбованим виглядом акуратної людини, яка боїться щось забути, потім вийшов і дбайливо причинив за собою двері. Він перейшов перший двір спокійною ходою буржуа, що вийшов прогулятися. Ввійшовши у другий двір, він побачив сторожа, який ніби чатував на нього. Муре спинився, поміркував трохи. Але сторож зник, і незабаром Муре опинився у другому дворику перед відчиненою хвірткою, що виходила вже в поле. Він неквапливо зачинив її за собою, анітрохи не дивуючись.

77
{"b":"252615","o":1}