— Ні, ні, я не хочу, я не хочу, чуєте? — скрикнула вона, відступаючи від нього.

Сталася коротка сутичка. Кров ударила в обличчя абатові; він схрестив руки на грудях, ніби для того, щоб утриматися від спокуси вдарити її. А вона випросталася, притулившись до стіни, в розпачі від своєї слабості. Потім, переможена, простягаючи до нього руки, прошепотіла:

— Я благаю вас, лишіть мене тут… Я слухатимусь вас.

Вона заридала, а він пішов, знизуючи плечима, мов той чоловік, що боїться сліз своєї дружини. Пані Фожа, яка спокійно кінчала свій обід, напхавши повний рот, була присутня при цій сцені. Вона дала Марті виплакатись.

— Ви нерозсудливі, люба моя дитино, — сказала вона нарешті, накладаючи собі вдруге варення. — Скінчиться тим, що Овідій зненавидить вас. Ви не вмієте підійти до нього. Чому ви відмовляєтесь поїхати, коли це буде вам на користь. Ми доглянемо ваш будинок. Повернувшись, ви знайдете все на своєму місці, будьте певні.

Марта ридала, ніби й не чуючи її.

— У Овідія стільки всякого клопоту, — вела далі стара пані. — Чи знаєте ви, що він часто працює до четвертої години ночі?.. Коли ви кашляєте вночі, це його дуже смутить і не дає зосередитись. Він уже не може працювати; він мучиться більше, ніж ви… Зробіть це заради Овідія, моя люба дитино, їдьте і повертайтесь до нас здоровою.

Але Марта, підвівши своє червоне від сліз обличчя, закричала, вкладаючи в свій крик усю свою скорботу:

— Ах! І небо бреше!

В наступні дні не було вже більше мови про подорож до Ніцци. Пані Муре втрачала самовладання при найменшому натяку на це. Вона відмовлялась покинути Плассан з таким розпачем, що священик зрозумів, як небезпечно наполягати на цій подорожі. В дні його тріумфу вона стала для нього страшним тягарем. Як казав із сміхом Труш, її першу треба було послати в Тюлет. Відколи забрали Муре, вона вся віддалася суворому виконанню релігійних обрядів, уникаючи вимовляти ім’я чоловіка і шукаючи самозабуття в молитві. Але, повертаючись з церкви св. Сатюрнена, вона почувала ту ж саму тривогу і ще гострішу потребу забутись.

— Наша хазяйка дуже подалася, — щовечора казала Олімпія своєму чоловікові. — Сьогодні я ходила з нею до церкви, довелося піднімати її з підлоги… Ти добре посміявся б, коли б я тобі розповіла, як вона ремствує на Овідія; вона люта на нього, каже, що він бездушний, що він її обдурив, пообіцявши цілу купу втіх. А на бога як вона нарікала! Тільки святенниця може так погано говорити про релігію. Можна подумати, що бог її обдурив на велику суму грошей… Знаєш, що я тобі скажу? Я думаю, що вночі її чоловік приходить і тягне її за ноги.

Труша дуже розважали ці розповіді.

— Тим гірше для неї, — відповідав він. — Якщо це опудало Муре тепер у Тюлеті, то вона ж сама цього хотіла. Бувши на місці Фожа, я б уже знав, як усе владнати, — я б зробив її щасливою і покірливою, як овечка. Але Фожа дурень, він на цьому скрутить собі в’язи, ось побачиш… Слухай, люба моя, твій брат не такий-то вже добрий до нас, щоб я допомагав йому викрутитися з цієї історії. Ну вже й посміюся я, коли хазяйка зведе його з пуття! Якого чорта загравати з жінкою, коли маєш таку статуру.

— Овідій дуже зневажає нас, — промовила Олімпія.

Тоді Труш притишив голос:

— А знаєш, якби хазяйка з твоїм телепнем братом кинулася в колодязь, ми б лишилися тут господарями, будинок став би нашим. Тут є чим поживитись. Оце була б гарна розв’язка!

Труші після від’їзду Муре й так заволоділи всім першим поверхом. Спочатку Олімпія скаржилась, що нагорі димлять каміни; потім вона переконала Марту, що найздоровіша кімната в будинку — це вітальня, яка досі була замкнута. Роза дістала наказ добре натоплювати у вітальні, і обидві жінки проводили там цілі дні в нескінченних розмовах, дивлячись на величезні поліна, що палали в каміні. Це була давня мрія Олімпії — гарно вдягатися і вилежуватися цілий день на канапі, серед розкошів, у затишній квартирі. Вона умовила Марту змінити шпалери у вітальні, прикупити меблів і килим. Тепер вона зробилася справжньою дамою. Вона сходила вниз у пантофлях і в пеньюарі і порядкувала в домі, як господиня.

— Бідолашна пані Муре! — казала вона. — У неї стільки клопоту, що вона попросила мене допомогти їй. Я тепер займаюся трохи її справами. Що ви хочете, це ж добре діло.

Вона й справді зуміла завоювати довір’я Марти. Перевтомлена Марта передала їй усі дрібці хатні справи, у неї були ключі від льоху і від шаф, вона ж розплачувалась і з крамарями. Вона довго думала про те, чи не спробувати їй пролізти і в їдальню. Але Труш відрадив їй робити це: тоді вони не зможуть вільно їсти й пити, не зважаться випити чарку чистого вина й запросити приятелів на чашку кави. Проте Олімпія обіцяла чоловікові приносити нагору його порцію десерту. Вона набивала кишені грудочками цукру, збирала навіть недогарки свічок. Для цього вона пошила собі з полотна великі кишені, підв’язувала їх під спідницю і ввечері випорожняла їх добру чверть години.

— Диви, ось груша, коли схочеться пити, — казала вона, запихаючи абияк харчі у скриню і підсовуючи її потім під ліжко. — Коли б ми посварилися з хазяйкою, нам вистачило б на якийсь час… Треба ще принести кілька баночок з варенням і трохи солонини.

— Даремно ти ховаєшся з цим, — відповідав Труш. — Я б на твоєму місці просто наказав би Розі принести все це, ти ж тепер господиня.

Сам Трупі забрав собі садок. Він уже давно заздрив Муре, дивлячись, як той підрізає дерева, посипає піском алеї, поливає салат, він мріяв теж мати клапоть землі, щоб на ньому копати й садити, що захоче. Отже, як тільки Муре забрали, він накинувся на садок і став усе переробляти там на свій лад. Насамперед знищив овочі. Він казав, що у нього ніжна душа і що він любить квіти. Але робота з лопатою швидко його втомила; запросили садівника, який з наказу Труша перекопав грядки, викинув салат на смітник і приготував грунт, щоб посадити навесні півонії, троянди, лілеї, сокирки, кручені паничі, гвоздику і герань. Потім йому набігла в голову ще одна думка: він вирішив, що похмурого вигляду грядкам надають темні кущі буксу, які їх оточують, і він міркував, чи не знищити букси.

Він порадився з Олімпією, і вона сказала йому:

— Ти маєш цілковиту рацію; це зовсім як на кладовищі. Мені більше був би до вподоби бордюр з чавунних гілок, які нагадували б справжні гілки… Я умовлю хазяйку. На всякий випадок накажи зрубати букси.

Букси зрубали. Через тиждень садівник поставив огорожу з чавунних гілок. Труш ще пересадив кілька фруктових дерев, що закривали вид з вікон, звелів пофарбувати альтанку в ясно-зелений колір, оздобив фонтан черепашками. Він люто заздрив каскадові пана Растуаля, але поки що задовольнився тим, що вибрав місце, де влаштує такий самий, «якщо справи підуть добре».

— Ото дивуються, мабуть, сусіди, — казав він дружині увечері. — В усякому разі, вони бачать, що тут є тепер людина, яка має смак… Улітку принаймні, коли ми підійдемо до вікна, буде чудовий запах і дуже гарний вид.

Марта дозволяла їм робити, як вони хотіли, схвалювала все, що їй пропонували; а втім, з нею скоро вже й радитись перестали. Трушам доводилося вести боротьбу тільки з пані Фожа, яка все ще змагалася з ними за кожну п’ядь. Коли Олімпія заволоділа вітальнею, їй довелось витримати справжню баталію з матір’ю. Стара зовсім була перемогла дочку, але сам священик перешкодив цій перемозі…

— Твоя негідниця сестра наговорює хазяйці всяку гидоту на нас, — безперестану скаржилася пані Фожа. — Я добре знаю, куди вона гне, вона хоче нас вижити звідси, щоб самій усе захопити. Хіба вона, мерзотниця така, не розсілася вже у вітальні, неначе яка панія?

Священик не слухав і тільки відмахувався від неї. Але одного разу він розсердився і закричав:

— Прошу вас, мамо, дайте мені спокій. Не кажіть мені більше нічого про Олімпію і Труша… Хай вони собі хоч повісяться, коли їм охота!

— Вони загарбають весь будинок, Овідію, у них зуби, як у пацюків. Коли ти захочеш узяти свою частку, вони вже все згризуть… Тільки ти один можеш ще вдержати їх.