— А ви підіть і спитайте в неї. «Старому, мабуть, позакладало», — подумав Шульц і спокійно сказав:

— Звичайно, я міг би спитати в неї. Але я думав, що краще нам удвох спершу поговорити про це.

— Про що? — трохи розгублено спитав Меттенгаймер.

Шульц зітхнув.

— Пане Меттенгаймере, — сказав він уже зовсім іншим тоном, — вашу родину я знаю десять років, майже так само давно, як і вас, і ми з вами працюємо в одній фірмі. Колись, було, ваша Еллі частенько заходила до вас на роботу; а як я вчора знову побачив її, мені немов стріла прошила серце.

Меттенгаймер почав жувати кінчик вуса. «Нарешті!» — подумав Шульц. Він продовжував:

— Я людина без забобонів. Чого я тільки не чув про цього Георга Гайслера. Ну, я його не знаю. Але, між нами кажучи, пане Меттенгаймере, я від щирого серця бажаю, щоб йому пощастило втекти. Я просто кажу те, що інші думають про себе. А ваша Еллі могла б тоді зразу ж подати заяву, що він покинув її і втік. У Гайслера є син… Так, я знаю. Коли це хороший хлопчик, ну що ж, виходить, уже й хлопчик є.

Меттенгаймер стиха промовив:

— Він хороший хлопчик.

— Так от, коли б я був на Гайслеровому місці, я сказав би: нехай краще Шульц виховує мого сина — зрештою він така сама людина, як і я, — ніж він потрапить до рук цих бандитів і вони зроблять з нього бандита. А тоді, коли син Гайслера підросте і піде з нами на роботу, панування бандитів уже кінчиться.

Меттенгаймер злякався. Він оглянувся. Але вони були самі в цьому залитому сонцем куточку.

— Якщо ж Гайслера спіймають, — тихо продовжував Шульц, — або уже спіймали, бо ні вчора, ні сьогодні про нього нічого не передавали по радіо, — тоді бідоласі капут, і Еллі навіть не треба буде подавати заяви.

Обидва дивились перед себе. Тиха сонячна вулиця була всипана листям, що пообпадало з дерев у садку. Меттенгаймер думав: «Шульц — хороший робітник, добрий, розумний, і зовнішність у нього приємна. Я завжди хотів такого чоловіка для Еллі. Чому, власне, він давно не став членом моєї родини? Тоді не було б цього лиха».

А Шульц вів далі:

— Раніше, пане Меттенгаймере, ви ласкаво запрошували мене заходити до вас. Я тоді не скористався з цього запрошення. Дозвольте мені, пане Меттенгаймере, надолужити це тепер. Але обіцяйте мені, пане Меттенгаймере, що ви нічого не скажете Еллі, про що ми тут говорили.

Коли я прийду і Еллі буде у вас, то нехай вона думає, ніби ми стрілися випадково. Такі жінки, як вона, не люблять, щоб усе було заздалегідь домовлене. Їм подобаються чоловіки, що самі штурмують фортецю.

Коли люди приречені на чекання і коли йдеться про життя й смерть і вони не знають, чим це чекання скінчиться і як довго доведеться чекати — години чи дні, — вони уперто намагаються не помічати, як спливає час.

Чого вони тільки не вигадують. Лічать хвилини й одразу ж забувають про них. Намагаються спинити плин часу, і спорудять дамбу, і будуть знову й знову затикати у ній пробоїни, хоч час уже давно ллється через верх.

Георг, який все ще сидів за столом разом з Крессами, спочатку теж брав участь у цих спробах подолати час.

Потім він замкнувся в собі: він твердо вирішив більше не чекати. Кресс розповідав, де і як він познайомився з Фідлером. Георг спочатку примушував себе слухати, а потім розповідь і справді зацікавила його. Кресс змалював Фідлера як людину твердих поглядів, що не знає ні сумнівів, ні страху… Кресс замовк, почувши за вікном гомін: виявилося, що то люди йдуть на звичайнісіньку недільну прогулянку. Кресс устав і увімкнув радіо. Кінець ранкового концерту заповнив ще кілька хвилин. Георг попросив Кресса принести карту і пояснити йому питання, які йому дуже хотілося з’ясувати. Два тижні тому у Вестгофені в’язеиь-новачок з тріском розклав на вогкій землі карту Іспанії і пальцем позначив лінії фронтів. Георг згадав, як цей в’язень одразу ж усе змішав дерев’яним черевиком, як тільки помітив, що підходить вартовий. То був низенький друкар з Ганау.

Георг замовк, і час, мов вітер, увірвався в кімнату. Раптом пані Кресс, наче їй хтось наказав говорити, сказала, що один з її братів поїхав воювати в Іспанію на боці Франко і що друг її дитинства братів товариш Бенно теж хотів поїхати з ним. Вона говорила далі, щоб час знову не нагадав про себе — так людина хапає все, що потрапиться в руку, аби закрити пробоїну в дамбі.

— І я довго вагалася, з ким побратися — з тобою чи з Бенно.

— Зі мною чи з Бенно?

— Так. Як людина, він був мені ближчий. Але мені хотілося чогось нового. — Вона даремно усе це говорила — ці кілька слів забрали дуже мало часу.

— Ідіть і працюйте, Крессе, робіть усе, що вам треба, — сказав Георг. — Або візьміть дружину під руку й підіть з нею погуляти, забудьте на кілька годин, що я тут. Я піду нагору.

І, на превеликий подив Крессів, Георг підвівся.

— Наш гість має рацію, — сказав Кресс. — Або, вірніше, мав би рацію, аби ми могли це зробити.

— Звичайно, можемо, — сказала дружина, — я, наприклад, піду в сад пересаджувати тюльпани. «Редер мене ніколи не зрадить, — думав Георг, залишившися на самоті, — але він може допуститись якоїсь помилки. Він не знає, як треба відповідати, він не знає, як треба триматися. Його не можна ні в чому звинувачувати. Коли людина знесилена від побоїв і безсоння, вона нічого не тямить. Навіть найрозумніший чоловік стає тупим і дурним, а Пауля, напевно, щодня бачили разом з цим Фідлером. Гестапо не доведеться довго шукати. Але Пауль ні в чому не винний».

І Георг знову запитав себе, чи не краще йому піти з цього будинку. Навіть коли Пауль мовчатиме. А що, як і Фідлер побоїться й слово мовити і нічим йому не допоможе? Те, чого Георг боявся у Дворі пані Граббер, може статися тут. Про нього просто забудуть, ніхто його не шукатиме. Кресс навряд чи зможе допомогти йому і далі. Чи не краще піти сьогодні, ніж чекати багато днів?

Георга гнітили будь-які стіни, і він підійшов до вікна.

Він побачив білу вулицю, що перетинала селище. За селищем, схожим на чистеньке село, зеленів парк чи лісок.

Георга пойняло почуття цілковитої самотності і разом з тим почуття гідності. Хіба є на світі ще хоч одна людина, яка може дивитись так на безкрає сіро-блакитне небо і на цю дорогу, що тільки для нього біжить у незнану далину?

Він розглядав людей, що проходили внизу, людей у святковому вбранні, з дітьми й старими матерями, з найрізноманітнішими пакунками, мотоцикліста, що посадив поруч себе свою подружку, двох підлітків, чоловіка з складаним човном, штурмовика, що веде за руку дитину, молоду жінку з букетом айстр.

Цієї миті пролунав дзвінок. «Нічого, тут, либонь, часто дзвонять», — сказав собі Георг. У будинку і на вулиці все було спокійне. Нагору піднявся Кресс:

— Вийдіть на сходи.

Георг, насупивши брови, розглядав молоду жінку з букетом айстр, яка раптом опинилася в будинку Кресса.

— Мені доручено тобі дещо передати, — сказала вона. — Крім того, я маю сказати ось що: завтра ранком о пів на шосту ти повинен бути в Майнці на пристані, біля Карельського мосту, назва пароплава — «Вільгельміна»; на тебе там ждатимуть.

— Добре, — сказав Георг. Він не зрушив з місця.

Жінка, не випускаючи з рук букета, відстебнула кишеню жакета, подала Георгові товстий конверт і додала:

— Отже, конверт я тобі передала, — З її поведінки можна було зрозуміти, що вона хоч і вважає його товаришем по партії, якому треба зникнути, але не знає, хто він такий.

— Усе гаразд, — сказав Георг.

Лізель саме молола для дітей вівсяну каву і навіть не чула, як відімкнули вхідні двері. Пауль, як звичайно, тримав у руці кульок з булочками, які він купив, ідучи додому. Він сказав:

— Лізель, умийся водою з оцтом, переодягнися, ми ще встигнемо на матч. Ну, Лізель, тепер уже, здається, нема чого рюмсати. — Він погладив її волосся, бо вона поклала голову на стіл: — Та годі вже! Хіба я тобі не обіцяв повернутися додому?

— О боже! — схлипувала Лізель.