— Чого він не сказав мені правди? А ще їв і пив за моїм столом!

Спочатку Лізель лаялася, кричала й тупала ногами, уся червона від люті, потім почала хлипати й голосити, але й це минуло. Вже звернуло з півночі. Лізель виплакалася і тепер лише кожні десять хвилин повторювала, так наче це було найважливіше.

— Чому ви мені не сказали правди?

Нарешті Пауль зовсім іншим, сухим тоном відповів:

— Бо я не знав, як ти до цього поставишся.

Лізель висмикнула свою руку, вона мовчала.

— Ну, а якби ми тобі все сказали, — вів Пауль далі, — і спитали в тебе, чи може він залишитися, що б ти на це відповіла — «так» чи «ні?»

Лізель запально вигукнула:

— Звичайно, я б сказала «ні»! А ти як думаєш? Він один, а нас четверо, ні, п’ятеро, навіть шестеро вкупі з тим, який має народитися. Ми навіть не сказали Георгові про шостого, бо він і так сміявся з нас. Ти мусив сказати йому: «Дорогий Георге, ти один, а нас шестеро».

— Лізель, йшлося про його життя!

— Так, але ж і про наше!

Пауль мовчав. Важкий тягар лежав у нього на серці.

Уперше він відчув себе страшенно самотнім. Ніколи вже життя не буде для нього таким, як раніше. Оця квартира — навіщо вона? Оця купа дітей — навіщо вони?

Він сказав:

— І ти ще вимагаєш, щоб тобі все розповідали! Тобі говорити правду! Ти зачинила б двері перед його носом, а я через два дні приніс би тобі газету і ти побачила б ім’я Георга Гайслера в розділі «Трибунал» під рубрикою «Вирок виконано». Невже тебе не мучило б сумління? Невже ти зачинила б перед ним двері, якби знала це наперед?

Він трохи відсунувся від дружини. Вона знову почала тихо плакати, закривши обличчя руками. Потім повідала крізь сльози:

— Зараз ти думаєш, що я погана жінка. Так, погана, погана! Такою поганою я тобі ще ніколи не здавалася. І ти б залюбки позбувся цієї поганої жінки — твоєї Лізоль! І ти думаєш зараз, що ти самотній, а на нас тобі наплювати. Тільки Георг тобі потрібний. Так, безперечно, якби я наперед знала, що з ним може трапитися… оте… «Вирок виконано»… я б його пустила… А може, і так би пустила. Хіба я знаю… Так, тепер я думаю, що все-таки пустила б його.

— От бачиш, Лізель, — сказав Пауль уже спокійніше, — тому я й не сказав тобі; ти могла згарячу вигнати його, а потім мучилася б, коли б я усе тобі роз’яснив.

— Але ж його й тепер ще можуть упіймати. 1 ти відповідатимеш за все.

— Так, — сказав Пауль, — відповідатиму я. І саме тому це мав вирішувати я, а не ти. Я тут хазяїн і глава сім’ї.

І я маю право сказати «так» там, де ти спочатку скажеш «ні», а потім «можливо»; а потім усе-таки скажеш «так», але вже буде пізно. А я вирішую одразу.

— А що ж ти завтра скажеш тітці Катаріні?

— Про це ми ще поміркуємо. А зараз звари кави такої, як учора, коли Георгові стало млосно.

— Цей Георг у нас усе перевернув догори ногами! Вночі кава!

— Якщо двірник завтра запитає, хто у нас сьогодні був, скажи — Альфред із Заксенгаузена.

— Чого це він у мене питатиме?

— Бо їх самих питає поліція, та й нас, може, теж, буде допитувати.

Лізель знову розхвилювалася.

— Нас? Поліція? Любий Паулю, ти ж знаєш, що я не вмію брехати. По мені все видно. Я навіть у дитинстві не вміла брехати. Інші брехали собі спокійнісінько, а по мені зразу було помітно.

— Як це не вмієш? — сказав Пауль. — А хіба ти сьогодні ввечері не збрехала? Якщо ти не зможеш збрехати поліції, тоді тут не лишиться каменя на камені. Мене ти більше не побачиш. Коли ж ти скажеш так, як я тебе навчу, я обіцяю тобі, що ми в неділю візьмемо контрамарки й підемо на матч «Вестенд» — «Нідеррад».

— Ти дістав контрамарки?

— Так, дістав.

Близько півночі Георг, нарешті, приліг у гаражі, але його одразу ж покликали, бо шофер, що забирав машину, був чимось незадоволений. Пані Граббер вилаяла Георга хоч тихо, але добірними словами. Як тільки він знову ліг, настав час готувати другу машину, яку відправляли в Ашаффенбург. На цей раз пані Граббер стояла біля нього, пильно стежила за ним, вичитувала за кожний незграбний рух, а також за всі старі гріхи. Цей Отто, якого він заступав, вів, либонь, брудне, розпусне життя.

Не дивно, що він прикинувся хворим і хотів уникнути суворого режиму, який тут чекав його. Георг хотів був знову лягти поспати, але йому наказали скласти інструменти й прибрати в гаражі. Наближався ранок, Георг уперше підвів очі. Жінка була вражена. Невже цьому хлопцеві байдуже, під які колеса він потрапить? Чи, може, ці колеса здаються йому легшими за ті, під які він потрапляв. Вона пішла. Потім ще раз подивилась на нього, вихилившись з вікна. Він лежав, згорнувшись калачиком, на лаві. Хазяйка подумала: «З ним, очевидно, все-таки можна порозумітися».

Георг лежав, прикрившись пальтом Беллоні, його тіло було немов налите свинцем. Він не міг заснути, але його думки текли нескінченним суцільним потоком, немов уві сні: «А що, як по мене ніхто не прийде? Може, Пауль просто покинув мене тут? Замість цього Отто?»

Георг спробував уявити своє життя, якби йому довелося лишитися тут назавше, якби він не зміг піти звідси.

Усе життя просидіти в цьому дворі, усіма забутий! Ні, краще спробувати вийти звідси, і якнайшвидше. А що, як потім все-таки приспіє допомога? А він утече, і через кілька годин його схоплять! «Якщо вони «мене піймають і повернуть у табір, — говорив він собі, — то нехай це станеться, поки ще живий Валлау. Якщо це неминуче, то краще швидше, щоб померти разом з Валлау. Може, він ще живий!» У цю мить загибель здавалася Георгові неминучою. Усе, що звичайно розподіляється на ціле життя, на багато років, — крайнє напруження всіх сил людини, занепад і знову піднесення, — усе це ~ пронеслось у його свідомості за якусь годину. Нарешті й це відгоріло. Він тупо дивився, як займається день.

Фаренберг лежав горілиць одягнений, ноги в чоботях звисали з ліжка. Його очі були розплющені, він прислухався до нічної тиші.

Він загорнувся з головою в ковдру. Тепер комендант принаймні чув якісь звуки — здавалось, то бурхає кров у жилах, віддаючися шумом у вухах. Не треба прислухатися! Йому так хотілося почути якийсь далекий звук, сигнал тривоги невідомо звідки, аби той звук виправдав це нестерпне прислухування. Шум мотора десь вдалині, телефонний дзвінок у канцелярії, нарешті, людські кроки між канцелярією й комендантським бараком — будь-який звук міг би покласти край чеканню. Але в таборі панувала тиша, мертва тиша відтоді, як штурмовики по-своєму відсвяткували від’їзд комісарів. До пів на дванадцяту пиячили, відтак щось із годину робили «обхід» бараків з нагоди вечірнього інциденту. А близько першої, коли штурмовики були такі ж утомлені, як і в’язні, «танці» припинилися.

Кілька разів за цю ніч Фаренберг здригався. Проїхала машина на Майнц, потім дві машини — на Вормс. По «танцювальному майданчику» хтось пройшов, але повз комендантський барак, до дверей Бунзена. На початку третьої у канцелярії задзвонив телефон, і Фаренберг подумав був, що це й є оте саме сподіване донесення, — але виявилося, що це не те донесення, яке чергові мали передати йому чи вдень, чи вночі: донесення про те, що спіймано сьомого.

Фаренберг задихався, він стягнув з голови ковдру. Яка тиха ніч! Вона не була сповнена виттям сирен, пострілами з пістолетів, ревінням моторів — цим шумом великої облави, в якій усі беруть участь. Ні, це була на диво тиха ніч, звичайна ніч між двома робочими днями. Прожектори не розтинали неба своїми променями. Осінні зірки над селами губилися в тумані. Лише м’яке, але всепроникливе сяйво щербатого місяця могло знайти того, хто хотів, щоб його знайшли. Після тяжкого трудового дня все тихо спало.

Можна було б сказати, що на землі панує мир, аби не пронизливі зойки, що час від часу долинали з табору Вестгофен; люди прокидалися, підводилися на ліжках і прислухались. І, немов відступала якась дика орда, шум іще раз прокотився хвилею і зовсім завмер. І якщо хтось тепер не спав, то не таму, що йому заважали якісь чужі голоси. «Треба заснути, — сказав собі Фаренберг. — Оверкамп уже давно прибув на місце. І навіщо я визначив певний строк, навіщо сказав про це? Хіба це моя провина, коли вони не впіймають Гайслера? Треба неодмінно поспати».