Вулиці на околиці ще були безлюдні. Але за театром уже прокидалося життя, наче день народжується в центрі міста. Коли Георг зайшов у перекусну, відчув запах кави й юшки і побачив за шклом хліб і тарілки з їжею, вія від голоду й спраги забув свій страх і надію. Він розміняв у касі одну марку з грошей Беллоні. Бутерброд до болю повільно посувався до отвору автомата. А як важко чекати, поки наповниться чашка під тоненькою цівочкою кави: чекати можуть ті, хто має доволі часу.

В перекусній було повно людей. Двоє молодих хлопців у кашкетах газової компанії понесли свої чашки й тарілки на один з столиків, коло якого лежали їхні сумки з інструментами. Вони снідали й розмовляли, коли раптом один з них замовк. Він не помітив, що його приятель здивовано глянув на нього, обернувся й подивився туди ж, куди й він.

Тим часом Георг наївся. Він вийшов з перекусної, не дивлячися ні вправо, ні вліво. Виходячи, він злегка зачепив того самого хлопця, що здригнувся, коли побачив його.

— Хіба ти його знаєш? — спитав другий.

— Фріце, — сказав перший, — ти його теж знаєш. Ти раніше знав його.

Другий невпевнено подивився на нього.

— Та це ж Георг, — сказав перший, не тямлячи себе від хвилювання. — Так, Гайслер, той, що втік.

Тоді другий криво посміхнувся і сказав, скоса глянувши на приятеля:.

— А ти міг би заробити на цьому.

— Я? А ти міг би?

Нараз вони подивились один одному в очі тим дивним поглядом, який властивий глухонімим людям або дуже розумним тваринам, всім тим істотам, чий розум назавжди замкнений і не може виразити себе словами. Потім в очах другого щось блиснуло, щось розв’язало йому язика.

— Ні, — сказав він, — я теж не зміг би.

Вони взяли свої сумки. Колись вони були добрі Друзі, по тому настали роки, коли про щось серйозне годі було говорити, бо кожен боявся зрадити себе перед другом, якщо він змінився. Тепер виявилося, що обидва не змінились. Вони вийшли з перекусної знову друзями.

За Еллі, відколи її відпустили, стежили і вдень і вночі, сподіваючись завдяки їй натрапити на слід її колишнього чоловіка, якщо він у місті і спробує зв’язатись із своєю колишньою родиною. Вчора в кіно з неї ні на мить не спускали очей. За під’їздом її будинку стежили всю ніч.

Сітка, накинута на її вродливу голову, не могла бути густішою. Але й найгустіша сітка, говорить прислів’я, складається з дірочок. Було помічено, що Еллі під час антракту балакала із своїм сусідом, а по дорозі до кіно і в самому кіно вона зустріла з півдесятка знайомих. Один з них чекав на неї біля виходу і провів додому. Виявилося, що це зовсім смирний хлопець — син трактирника.

Марнети страшенно здивувалися, коли Франц ранком заявив, що перед зміною відвезе на ринок кузину, й тітку, й кошики з яблуками. Останнім часом він дуже рідко допомагав їм.

Коли вони зійшли вниз, Франц уже навантажував візок.

— Ти ще спокійно можеш випити каву, — лагідно сказала Августа. Коли вони спускалися з гори на гуркітливому візку, на небі ще сяяли місяць і зірки.

Лежачи у своїй комірчині, де ще й досі пахло яблуками, хоч їх ще звечора запакували, Франц цілу ніч думав над одним питанням: «Коли б я був на Георговому місці, якщо він справді тут, до кого б я звернувся?» Так само, як поліція на підставі усіх своїх актів, картотек, протоколів і всіх відомостей про колишнє життя втікача накидала на місто все густішу й густішу сітку, так само і Франц плів свою сітку, що ставала чимраз густішою, бо в його пам’яті один по одному поставали нові люди, які колись перебували у зв’язку з Георгом. Серед них були й такі, імена яких не згадувалися в жодній анкеті, в жодному документі. Щоб допевнитися про них, потрібні зовсім інші знання.

Були, звичайно, й такі, що фігурували в матеріалах поліції. «Аби тільки Георг не пішов до Бранда, — подумав Франц, — він, здається, працював тут чотири роки тому. І не до Шмахера. Цей навіть і виказати може. До кого ж?

До товстої касирки, з якою Георг сидів на лавці вже після того, як порвав з Еллі? До вчителя Штеграйфа, якого він іноді навідував? До маленького Редера? Георг колись дуже любив його, вони разом вчилися в школі й грали в футбол.

До одного з братів?.. Не дуже надійні хлопці, і до того ж за ними, очевидно, стежать».

Марнети нерегулярно торгували на ринку в Гехсті: навесні — парниковими овочами, а восени — яблуками; свої кращі сорти вони везли на великий критий ринок у Франкфурті. Вони були досить заможні і не везли на ринок абищо, додержуючись правила — спочатку собі, потім людям. Якщо Марнетам бракувало готових грошей, то хтось з дітей наймався на завод.

Дужа Августа допомогла Францові вивантажити яблука. Пані Марнет акуратно розклала товар. Тримаючи ножика в одній руці і нарізане для куштування яблуко в другій, вона чекала свого оптового покупця. «Якщо Еллі справді хоче прийти, — думав Франц, — то вже саме час». У натовпі раз у раз мелькало то плече, то капелюшок, то щось інше, і йому здавалося, що то Еллі.

Нарешті він побачив її обличчя, худе й бліде від утоми, чи, може, йому тільки здалося, бо воно одразу ж зникло за пірамідою кошиків. Невже він помилився? Але воно наближалось у юрбі, ривками, немовби хтось, хоч і вагаючись, вирішив виконати бажання його серця.

Вона привіталася, ледь ворухнувши бровами. Він здивувався, як добре вона засвоїла нашвидку даний їй урок, як майстерно грала роль покупниці. Немов не знаючи, що Франц належить до родини Марнетів, Еллі вперто поверталась до нього спиною. Неквапливо з’їла шматочок яблука. Довго торгувалася за кошик яблук, що мав залишитися від партії, замовленої оптовиком. Як і всі вдалі обмани, ця комедія удалася Еллі тому, що вона справді була трохи зацікавлена в ній. Яблука їй сподобались, і вона не хотіла переплачувати. Краще прикидатися вона не могла і тоді, ішли б знала, що за нею пильнують.

Вусатого молодого чоловіка, якого Еллі вже, мабуть, помітила, заступила товста жінка, на вигляд медична сестра або вчителька рукоділля. Однак вусатий не пішов, він і далі наглядав за Еллі: його пост був у кондитерській.

Еллі по дорозі озиралася, щоб пересвідчитись, чи за нею справді стежать, як вважали її батько і Франц. Вона думала, що шпик ітиме за нею назирці і що це неодмінно чоловік. Проте вона нікого не помітила, крім круглої, мов куля, добродушної жінки, а незабаром і вона зникла — на умовленому місці товстуху замінив новий агент. Але поки що усе було гаразд, на Франца ніхто не звертав уваги. Еллі спокійно купувала яблука, і це не могло бути маскуванням для чогось іншого. З Францом вона взагалі не говорила. Він сказав тільки, звертаючись до пані Марнет:

— Кошики можна поставити у Берендсів, я їх заберу після зміни, мені однаково ще раз треба в місто.

Августа, звичайно, зміркувала, в чому тут річ, але їй і на думку не спадало, що покупниця і є та сама дівчина, через яку Франц хоче вдруге поїхати сьогодні до міста.

Правда, вона вже склала думку про Еллі: худа, мов спаржа, капелюшок, мов той гриб, ну чисто тобі — спаржа з кучерявою головкою. Якщо вона в будні бігає в отакій блузці, то що вона одягає в неділю?.. Коли Еллі пішла, Августа сказала Францові:

— Багато матерії їй не потрібно на спідницю, і то добре.

Франц стримався й відказав:

— Не кожна мас такі стегна, як Софі Мангольд.

Георг чекав біля театру на двадцять третій номер трамвая. Аби тільки вибратися з міста. Місто немов душило його. Пальто Беллоні, в якому він учора ще почував себе безпечно, сьогодні просто пекло. «Зняти його? Кинути під лаву?.. Є одне село, дві години ходи від Ешерсгайма; треба доїхати до кінцевої зупинки по Ешерсгаймському шосе.

Але як воно зветься, оте село? Там жило оте старе подружжя, під час війни я їздив до них на канікули та й згодом навідував їх. Як їхнє прізвище? Боже мій, як зветься те село?.. Боже мій, як прізвище тих людей? Я все забув. Як же звалося те село?.. Туди й поїду. Там можна перепочити. Такі старі люди нічого не знають. Люди добрі, як же вас звати? Мені ж треба у вас перепочити. Боже мій, геть усе позабував…»