Але директор контори, любитель рано вставати, уже прийшов.

— Ранкові години — золоті години, я завжди так кажу, а золото — це ви, Еллі. Якби це був хтось інший, пані Еллі, я б заприсягнувся, що ви були на побаченні. Не червонійте так, пані Еллі. Якби ви знали, як це вас красить. Є щось таке ніжно-тендітне у кінчику вашого носика і тінях під очима! «Аби хоч один чоловік по-справжньому кохав мене, — подумала Еллі. — Георг, навіть коли він ще живий, мене більше не любить. Про Генріха не варт і думати. Про Франца не може бути й мови. Увечері після роботи поїду до батька. Він завжди радий мене бачити. Він завжди буде мене любити».

«Мене забули в цьому дворі, — думав Георг. — Чи давно я вже тут? Години, дні? Ця відьма мене ніколи не випустить. Пауль більше ніколи не прийде».

З під’їздів виходили люди і поспішали в місто.

— Привіт, Маріхене! Куди це ти так рано зібрався?

Хайль Гітлер!

— Та не кваптеся так, пане Майєре, робота від вас не втече.

— Доброго ранку, моя люба!

— Отже, до вечора, Альмо!

Чому ці люди такі веселі? З чого вони радіють? З того, що знову настав день? Що знову світить сонце? Невже вони завжди такі веселі?

— Ну, — сказала пані Граббер, коли Георг не зразу вдарив молотком. Вона вже кілька хвилин стояла у нього за спиною.

Георг подумав: «А що, як Пауль про мене забуде і доведеться залишитись тут назавше, замість його шуряка? Вночі — на лаві в гаражі, а вдень — тут, у дворі».

Пані Граббер сказала:

— Послухайте, Отто! З вашим зятем Паулем я говорила про платню, — якщо я взагалі залишу вас у себе, а це ще не вирішено, — так от: сто двадцять марок… Ну? — спитала вона знову, бо Георг, здавалося, вагався. — Працюйте далі. Я побалакаю з Редером, адже він вас рекомендував.

Георг нічого не відповів. Його серце так гучно калатало в грудях, що йому здавалося, наче ціла вулиця чує його удари. Він думав: «Чи прийде Пауль до неділі? Чи ні? А що, як він і в неділю не прийде? Чи довго я маю чекати на нього? Може, треба мерщій тікати звідси?

Я не хочу думати весь час про одне й те саме. Чи довіряю я Паулю? Так. Тоді треба чекати, поки він прийде».

Пані Граббер і досі стояла у нього за спиною. Георг зовсім забув про неї.

Раптом вона спитала його: х — До речі, чому у вас забрали права?

— Це довга історія, пані Граббер, я її вам розповім увечері, звичайно, коли ми з вами поладнаємо і я ще буду тут сьогодні ввечері.

А Пауль стояв, то широко розставивши ноги, коли затвори поверталися на місце, то на одній нозі, мов лелека, коли натискував на важіль, і міркував над тим, хто з робітників погодився б йому допомогти. Губи його були міцно стулені.

У цеху було шістнадцять чоловік, опріч майстра, про якого не могло бути й мови. Яких тільки шрамів не було на голих, паруючих від спеки спинах цих шістнадцяти робітників — худих і гладких, старих і молодих: одні мали ці каліцтва від народження, інші дістали їх під час вуличних бійок у Фландрії чд в Карпатах, у Вестгофені чи в Дахау, а дехто й на роботі. Пауль тисячу разів бачив шрам під лопаткою у Гайдріха.

Просто диво якесь, що він, прострілений наскрізь, лишився жити та ще й працює зварником у Покорні.

Пауль добре пам’ятав, як Гайдріх у листопаді дев’ятсот вісімнадцятого року вийшов з фронтового лазарету в Ешерсгаймі: худий, на милицях, він мріяв змінити життя в країні. Пауль був тоді учнем. Його найбільше вразив саме цей великий шрам від наскрізної рани. Незабаром Гайдріх почав ходити без милиць. Він хотів поїхати то в Рур, то в Центральну Німеччину. Він рвався туди, де точилася боротьба. Але усі ці Носке, Ваттери і Яеттов-Форбеки раніше придушили повстання, у яких він замірявся взяти участь, ніж він встиг вибратися з Ешерегайма. Ніякі рани так не знекровили Гайдріха, як роки миру; безробіття, голод, родина, втрата всіх прав, розкол робітничого класу, марнування дорогоцінного часу на суперечки про те, на чиєму боці, правда, замість боротися за справедливу справу, і, нарешті, у січні тридцять третього — найстрашніший удар. Погасло священне полум’я віри, віри в себе самого! Пауль здивувався, що він досі не помітив, як змінився Гайдріх. Коли Пауль подивився на нього сьогодні вранці, він зрозумів, що Гайдріх не ризикуватиме навіть однією волосиною; він хоче тільки одного: щоб у нього завжди була робота, а на кого вона і від кого — це йому байдуже. «А може, Еммріх», — подумав Пауль. Він найстаріший робітник у цеху. Густі сиві брови, суворі очі і ріденький сивий чубчик. Колись він був стійкий член організації;: щороку ще тридцятого квітня ввечері вивішував червоний прапор на честь Першого травня, щоб він уже майорів на світанку. Пауль чомусь згадав саме про це Раніше він не звертав уваги на такі риси людини. Еммріх, напевне, тільки тому не потрапив у концтабір, що належав до кадрів незамінних висококваліфікованих робітників.

До того ж він був уже старий, і його колишній запал уже, мабуть, прохолов. Раптом Пауль згадав, що двічі бачив Еммріха в Ербенбеку в пивниці з молодим Кнауером і його друзями, хоч у цеху вони ніколи не розмовляли. Більше того, Кнауер частенько заходив до Еммріха додому. Лише тепер Пауль почав розуміти, чого люди тишкуються між собою, як той чоловік з казки, що поїв якоїсь страви й почав розуміти мову птахів. Так, ці троє зв’язані між собою, і Бергер також з ними, а можливо, й Абст. Може, Еммріх і згорнув свій прапор, але погляд його суворих очей ще пильний. «Він і його товариші, напевно, знайшли б притулок для мого Георга, — подумав Пауль. — Але я не наважуся спитати їх. Вони тримаються осторонь, нікого до себе не підпускають, вони недовірливі… А хіба вони не праві? Чого це вони мають мені довіряти? Хто я, врешті, для них? Паульхен, та й годі».

Раніше, коли хтось питав Пауля про щось таке, він говорив: «Мене не чіпайте, для мене головне, щоб моя Лізель зварила мені юшку, нехай і не дуже густу».

А тепер? А завтра? І він знову чує різкий хриплий Георгів голос, реальніший і живучіший за самого гостя, який знепритомнів у нього в кухні. «А як ти гадаєш, Паулю, — запитує цей голос, — чому вони все-таки залишили тобі цю юшку, і хліб, і пелюшки, і восьмигодинний день замість дванадцятигодинного, і відпустки, і квитки на пароплав? З доброти? З любові до людей? Вони не забирають усього цього в тебе тому, що бояться. Ти б і цього не мав, аби ми не змагалися; усе це дали тобі ми, а не вони. Довгі роки за це боролися такі, як я і ти, не боячися ні крові, ні мук». І Пауль відповів: «Нащо ти знову заводиш такі розмови?» Георг уважно подивився на нього, майже так само, як учора ввечері, коли Пауль ішов з контори пані Граббер. Георгове волосся на скронях було сиве, нижня губа покусана. «Він загине, якщо я сьогодні не знайду кого-небудь. Не можна думати ні про що інше. Але як я можу когось знайти? Погані люди зрадять, а хороші ховаються. Вони надто добре ховаються».

Он на своїх товстих ногах стоїть, мов вирізьблений з каменю, Фріц Вольтерман. Його могутні груди обвиває витатуйована синя змія з жіночою головою. Руки теж вкриті татуїровкою. Колись він був зварником на військовому кораблі. Хоробрий хлопець, він пишається своєю відвагою і знається з хоробрими людьми. Він не боїться смерті, навпаки, небезпека вабить його до себе.

Пауль подумав: «Так, Вольтерман!» Йому відлягло від серця.

Але тільки на хвилину. Потім його серце знову занило.

Йому нараз здалося, що неможливо віддати найдорожче на землі в ці відчайдушні, розмальовані синіми зміями руки. Може, Вольтерману й наплювати на небезпеку, але йому, Паулеві, зовсім не наплювати. Ні, Вольтерман не підходить.

Було вже під полудень. Пауль завжди зітхав з полегшенням, коли сонце випливало з-за даху. Коли на мідній головці індикатора блисне сонячний промінь, значить, незабаром перерва. Він подумав: «Мені треба поговорити з ним під час перерви — з тим, кого ще нема».