Лізель сиділа, глибоко замислившися, вона дивилася просто перед себе. Все-таки на кілька хвилин вона перестала плакати. Раптом вона повернулася до пані Фідлер.

— Який рецепт вам потрібний? Бабки? Пауль мені нічого не сказав. Його страшенно налякала ця повістка, він зразу ж побіг туди.

Лізель устала і почала ритися в шухляді кухонного стола, нічого не бачачи заплаканими очима. Пані Фідлер дуже хотілося розпитати її, вона була певна, що Лізель зараз усе б їй розказала, але їй було неприємно питати про те, що чоловік приховав від неї.

Тим часом Лізель знайшла недогризок олівця. Вона вирвала аркуш з своєї видаткової книжки.

— Я вся тремчу, — сказала вона. — Може, ви самі запишете?

— А що треба записати? — спитала пані Фідлер.

— На п’ять пфенігів дріжджів, — схлипуючи, почала Лізель, — кіло муки і молока стільки, щоб тісто було круте, трошки солі. Добре вимісити…

Ідучи додому безлюдними вулицями, пані Фідлер моглаі б сказати собі, що всі ці незчисленні несподіванки, всі напівреальні, напівуявлювані загрози набрали тепер реальної форми. Але в неї не було часу для таких гадок. Вона думала про те, яким шляхом піти, і весь час оглядалася, щоб подивитися, чи не стежить хто за нею. Вона дихнула на повні груди. Знову це знайоме повітря, що крижаним холодом обпікало обличчя. І знайома темрява, під захистом якої вони колись розклеювали плакати, писали гасла на стінах, підсовували під двері листівки! Якби її ще сьогодні вдень запитали про підпільну роботу і про перспективи боротьби, вона б тільки знизала плечима, як це робив її чоловік. І хоч пані Фідлер усього тільки відвідала заплакану жінку, вона відчувала, що знову посіла своє місце в житті. Їй раптом здалося, що все стало можливим, що події можуть розгорнутися дуже швидко, бо дещо тут залежить і від неї. Як хороше, що вона і її чоловік ще молоді і разом зазнали цього щастя після таких тяжких злигоднів. Правда, можливо, що Фідлер скоро загине, і навіть жахливішою смертю, ніж смерть, якої вони боялися, коли іще брали участь у боротьбі. Бувають такі часи, коли ніщо не можливе, і життя минає, мов тінь. А часи, коли можливе все, по вінця сповнені і життя і смерті.

— Ти певна, що за тобою ніхто не стежив?

— Цілком.

— Слухай, Грето, я зараз зберу найнеобхідніші речі.

Якщо хтось спитає, де я, скажи — поїхав на Таунус. А ти ось що зроби: їдь у Рідервальдське селище на вулицю Гетеблік, вісімнадцять. Там живе доктор Кресс, у нього гарненький кремовий будиночок.

— Це той Кресс, що викладав на вечірніх курсах? Він носив окуляри? І завжди сперечався з Бальцером про християнство й класову боротьбу?

— Так, але якщо тебе хтось спитає, то ти Кресса ніколи не бачила. А йому скажи від мене: «Пауль у гестапо».

Нехай трохи подумає, а потім спитай у нього, де тепер з ним можна побачитися. Люба Грето, поводься дуже обережно, ти ще ніколи не брала участі в такій небезпечній справі. Мене ні про що не запитуй. Ну, я зараз іду. Але поки що не на Таунус. Завтра вранці приїзди до нас на городи. Якщо вночі до нас прийде поліція, надінь теплу кофту. Якщо ж нікого не буде, надінь новий костюм.

Якщо ти не прийдеш, я знатиму, що тебе заарештували.

А новий костюм означатиме, що все гаразд і нам ніщо не загрожує. В тебе є гроші?

Грета дала йому кілька марок. Вона швиденько спакувала трохи речей. Вони не поцілувалися на прощання, тільки міцно потиснули одне одному руки. Коли Фідлер пішов, Грета одразу ж наділа теплу кофту. Вона була практичною людиною і сказала собі, що коли трапиться лихо, в неї навряд чи буде час переодягатися. Якщо ж ніч буде спокійна, вона і завтра встигне одягнути новий костюм.

Кресс і досі стояв на тому самому місці в темній частині кімнати. Його дружина, не дивлячися на нього, сіла на своє місце. Вона розгорнула книжку, яку читала, коли зайшли обидва чоловіки. Її гладеньке біляве волосся, трохи тьмяне вдень, мінилося золотом при світлі лампи. Вона була схожа на худенького хлопчика, що жартома надів на голову блискучий шолом. Не підводячи очей від книжки, вона промовила:

— Коли ти на мене дивишся, я не можу читати.

— Ти ж могла читати цілий день. А зараз поговори зі мною.

— Навіщо? — запитала жінка, дивлячись у книжку.

— Тому, що твій голос мене заспокоює.

— А навіщо тебе треба заспокоювати? Тут у нас і так дуже спокійно.

Він невідривно дивився на неї. Вона перегорнула дві-три сторінки. Раптом він роздратовано гукнув:

— Гердо!

Вона наморщила лоба, але опанувала себе почасти за звичкою, почасти тому, що Кресс — її чоловік, він стомився на роботі, і вечір, який вони мають провести удвох, так чи інакше почався. Вона поклала розгорнуту книжку на коліна й закурила. По тому спитала:» — Кого це ти, власне, привіз? Якийсь дивак.

Чоловік мовчав. Вона мимоволі насупила брови й пильно глянула на нього. У напівтемряві жінка не могла розглядіти його обличчя. Воно світилося якоюсь дивною радістю.

Але чого він такий блідий? Нарешті він сказав:

— Фріда повернеться тільки завтра?

— Післязавтра вранці.

— Слухай, Гердо, ти нікому не кажи, що у нас гість.

А коли хто спитає тебе, відповіси, що це мій шкільний товариш.

— Добре, — мовила вона, анітрошечки не здивувавшися.

Кресс підійшов ближче до жінки. Тепер вона виразно бачила його обличчя.

— Ти чула по радіо про втечу з Вестгофена?

— Я? По радіо? Ні.

— Кілька в’язнів утекло, — сказав Кресс.

— Он як.

— І всіх піймали.

— Шкода.

— Крім одного.

Очі жінки заблищали. Вона підвела обличчя. Таким ясним воно було тільки один раз — на початку їхнього, спільного життя. Але й зараз, як і тоді, це світло швидко згасло.

Вона окинула чоловіка поглядом від голови до ніг і сказала:

— Ти диви! — Він мовчав. — Цього я від тебе не чекала.

Він відхилився назад і спитав:

— Чого? Чого н? чекала?

— Цього! І взагалі… Отже, все-таки… Пробач мені.

— Про що ти говориш? — спитав Кресс.

— Про нас обох.

Георг, сидячи у кімнаті, яку йому приділили, думав: «Я хочу вниз. Чого я прийшов сюди, нагору? Нащо мені сидіти самому? Навіщо мучитися в цій жовто-голубій тюрмі з доріжками ручної роботи, з водою, що тече з нікельованого крана, із дзеркалом, в якому ти бачиш те саме, що й у темряві: себе самого».

Від низького білого ліжка пахло свіжою білизною. Але Георг, смертельно втомлений, ходив туди й сюди, від дверей до вікна, наче не мав права лягти. «Може, це мій останній притулок? Останній — перед чим? Треба спуститися вниз, до людей». Він відімкнув двері.

Уже на сходах Георг почув голоси чоловіка й дружини — тихі, але виразні. Він здивувався. Обоє здалися йому якимись німими або принаймні дуже мовчазними. Георг нерішуче став біля дверей. Кресс сказав:

— За що ти мене мучиш?

І Георг почув низький голос дружини:

— Хіба це тебе мучить?

Кресс відповів трохи спокійніше:

— Я тобі ось що скажу, Гердо. Тобі однаково, яка небезпека загрожує цій людині; і тобі байдуже, хто він такий. Головне для тебе — небезпека. Що б воно не було: втеча чи автомобільні гонки, — ти одразу оживаєш. Такою ти була, такою ти й лишилася.

— Це напівправда і напівнеправда. Можливо, колись я була такою, а зараз знову стала така. А хочеш знати чому? — Вона трохи помовчала. І, чи хотів чоловік знати все, чи не хотів знати нічого, вона рішуче продовжувала: — Весь час ти говорив: тут нічого не вдієш, треба чекати. «Чекати? — думала я. — Він хоче чекати, поки знищать усе, що він любить і шанує». Наповажся зрозуміти мене. Коли я пішла від батька до тебе, мені ще не було й двадцяти років. Я пішла з дому, бо там мені все остогидло: мій батько, мати, брати, ця нестерпна тиша кожного вечора в нашій вітальні. Але останнім часом така сама тиша запала і в нашому домі.

Кресс слухав, мабуть, з іще більшим подивом, ніж Георг. А скільки вечорів йому доводилося мало не силою виривати в неї кожне слово! А вона вела далі: