Георг низько нахилив голову, — він завжди робив так, коли чув за спиною кроки.

Він бив молотком по листовому залізу, яке вже давно вирівняв, а тепер погнув і ще раз почав вирівнювати. Він відчув, що хтось став у нього за спиною.

— Гей, Георге!

Він глянув угору, потім швидко опустив голову і двічі легко вдарив молотком. У Паулевому обличчі він помітив щось таке, від чого можна було збожеволіти. Минули дві нестерпно довгі секунди. Він не міг зрозуміти виразу обличчя свого друга: поєднання урочистої серйозності з великим завзяттям. Пауль опустився навколішки біля нього й помацав залізо. Він сказав:

— Усе гаразд, Георге. У вісім п’ятнадцять біля запасного виходу з «Олімпії», маленький голубий «опель». Ось тобі номер. Зразу сідай в машину.

Георг ударом молотка знову зігнув рівний край заліза.

— А що це за людина?

— Цього я не знаю.

— Не знаю, чи слід мені йти.

— Неодмінно. Не турбуйся. Я знаю чоловіка, що все це влаштував.

— Як його звуть?

Пауль нерішуче відповів:

— Фідлер.

Георг почав судорожно шукати у своїй пам’яті — перед ним простягнулася довга низка облич і прізвищ. Але цього там не було. Пауль повторив:

— Це людина певна.

Георг сказав:

— Я піду.

— А я заскочу до тітки і скажу їй, що ти підеш до мене по свої речі.

Пауль дуже зрадів, переконавшися, що пані Граббер не заперечує. Вона сиділа за величезним столом, що займав майже всю кімнату. Світло лампи, що висіла низько над столом, падало на її густе сиве волосся, схоже на біле полум’я. На столі лежали прибутково-видаткова книга, проспекти, календар і кілька листів під важким малахітовим прес-пап’є. Над усім цим височіла малахітова брила, в яку було вправлено годинник, чорнильницю — гірське джерело — і ущелину для пер та олівців. Коли тітці Катаріні було шістнадцять років, ця річ, мабуть, їй дуже подобалася. Це був звичайнісінький стіл, звичайнісінька контора. Незвичайною була тільки жінка, що сиділа тут.

З цієї контори, до якої її закинула доля, вона зробила все, що могла. Цілий двір колись бачив, як чоловік лупцював її. І цілий двір колись бачив, як вона почала давати здачі. Потім обидва загинули: і чоловік, і коханець.

І дитина, що задихнулася від коклюшу, вже двадцять років лежить на кладовищі урсулінок у Кенігсштайні. Коли Катаріна після похорону повернулася додому, вона з поглядів сусідів зрозуміла, що її таємниця всім відома.

А шофери подумали: «Навіть її скрутило!» Тоді вона затупотіла ногами й закричала:

— Вам хіба за те платять, щоб ви роти роззявляли? До роботи! — і з цієї хвилини вона нікому не давала спокою. А собі — найменше.

Тільки сьогодні вона, здавалося, трохи полагіднішала. «Навіщо забороняти цьому чоловікові йти до Редерів по свої речі? Але чому Пауль зразу не приніс їх сюди? Ну, бог з ним, хай забирає своє манаття. А щодо платні, то про це ми ще встигнемо поговорити. Він мені подобається. Я певна, що згодом він не буде такий мовчазний. Він симпатичний. Ми обоє з тих країв, де дмуть крижані вітри, і не злякаємося, коли раптом повіє холодком. Одне слово — земляки. Нехай переносить сюди свої речі. Спатиме у комірчині в гаражі. Поставить там ліжко покійного Граббера, на ньому ніхто не спить».

Пауль повернувся до Георга і сказав:

— Ну, Георге…

Георг відповів:

— Так, Паулю…

Пауль боявся залишити друга самого, але Георг сказав йому:

— Іди… іди.

Тоді Пауль, не прощаючись і не оглядаючись на Георга, швидко вийшов на вулицю. Обох пойняла глибока пекуча туга, яка поймає людей, коли вони відчувають, що вже ніколи не побачать одне одного.

Георг став так, щоб бачити годинник у пивниці. Незабаром пані Граббер вийшла до нього.

— Ну, годі на сьогодні, — сказала вона, — йди принеси своє манаття.

— Я хочу усе скінчити, — сказав Георг, — тоді я зможу переночувати у Редерів.

— У них кір.

— Я вже хворів на кір, мені це не загрожує.

Вона постояла трохи за спиною в Георга, але підганяти його не було потреби.

— Ходімо, — сказала вона раптом, — вип’ємо по чарчині за твою нову роботу.

Він здригнувся. Тільки у дворі, біля гаража, за роботою він почував себе до певної міри в безпеці. Він боявся, що в останню хвилину може щось трапитись, і сказав:

— Після тієї аварії я постановив більше не пити.

Пані Граббер засміялась:

— І чи довго ти будеш додержувати своєї постанови?

Здавалося, він замислився на якусь мить, а потім сказав:

— Ще три хвилини.

У пивниці, де було повно людей, їх зустріли веселими вигуками. Пані Граббер частенько приходила сюди. Але потім на них уже ніхто не звертав уваги. Вони стали біля стойки.

Нараз Георг помітив літніх чоловіка й жінку. Вони сиділи, затиснуті між іншими відвідувачами, обоє огрядні, з веселими обличчями; перед ними стояло по кухлю пива. «Боже мій, — подумав Георг, — та це ж Клапроди! Клапрод — власник контори, вивозить сміття. І чого вони тоді так посварилися? Мало не вчепилися одне одному в волосся, а потім накинулися на нас за те, що ми сміялись. Але тепер не оглядайтесь! От я й побачив вас ще раз, любі Клапроди. Тільки, прошу вас, не оглядайтесь».

— Твоє здоров’я! — сказала пані Граббер.

Вони цокнулися. «Тепер він уже від меле не відкрутиться, — подумала вона, — тепер уже все вирішено».

— Ну, а тепер я піду до Редерів. Дякую, пані Граббер. Хайль Гітлер! До побачення.

Він пішов до гаража й переодягнувся. Акуратно згорнув чужий комбінезон. Він подумав: «Скоро я тобі поверну твоє пальто і всі твої речі. Я знайду тебе, де б ти не був. Я піду ввечері в цирк. Подивлюся на твої фокуси, на твоє подвійне, ах ні, поки що звичайне сальто.

А потім я почекаю на тебе, і ми розповімо один одному, як ми врятувалися. Я хочу знати все про тебе, ти будеш моїм другом. Ага! Фюльграбе казав, що ти помер. Та хіба має якесь значення те, що каже Фюльграбе!»

Георг трохи постояв у підворітті перед тим, як вийти на вулицю. У нього було таке почуття, наче він щось покинув у дворі, щось важливе, без чого не можна обійтися.

Він подумав: «Я нічого там не залишив. Я вже на вулиці; минув три квартали. Я таки вийшов з цього двору. Тепер уже пізно про щось думати».

Він побачив заліплену барвистими афішами глуху стіну на розі Шефергасе; перед ним на бруківку падали червоні й голубі відблиски — зламані літери без будьякого змісту. Колись у його житті була вже така ніч, сповнена червоних і голубих вогнів. У соборі було дуже холодно, і його тоді пойняв дитячий страх.

Він пішов по Шефергасе, минув стоянку автомашин.

Побачив голубий «опель», звірив номер. Правильно, той самий! Хоч би далі усе було гаразд! Невже Пауля одурили? «Тебе, Паулю, я ні в чому б не винуватив. І хитріших за тебе обкручували кругом пальця. Просто буде шкода, якщо все загине в останню хвилину».

Коли Георг підійшов, дверцята одразу ж відчинились і машина рушила. Який тут дивний запах, — солодкий і задушливий. Вони проїхали кілька вулиць. Георг глянув на чоловіка за рулем. Той мовчки сидів на своєму місці і зовсім не звертав уваги на Георга, наче в машині нікого не було. Окуляри на довгому, тонкому носі, жовна судорожно тремтять. Це від хвилювання. «Кого, чорт візьми, все це нагадує?»

Вони їхали в напрямі Східного вокзалу. Георг нарешті зрозумів, звідки ішов задушливий запах, який чомусь схвилював його: по машині перебігло світло, і він помітив білу гвоздику — одну-єдину, у шкляній трубочці біля бокового віконця. Вони вже минули Східний вокзал. Машина йшла тепер зі швидкістю шістдесят кілометрів, а чоловік за кермом все ще мовчав, наче й не помічав, що хтось сидить поруч. «Ну на кого він схожий? — думав Георг. — Боже мій, ну, звичайно, на Пельцера! Ну, Пельцер, нам з тобою і не снилася така поїздка. Правда, Пельцеру розбили окуляри в Бухенау, а твої окуляри цілі. Чому ти нічого не говориш? Куди ми їдемо?»

Але Георг не спитав цього вголос, немов підкоряючись бажанню незнайомого. Чоловік, що сидів за кермом, ні разу не глянув на Георга, наче його й не було в машині.