В цю хвилину появилися комісари Фішер та Оверкамп, в капелюхах і гумових плащах, з портфелями в руках. Комісарів супроводив ординарець, який ніс їхні валізи. Оверкамп закінчив свою роботу у таборі. Шукати Гайслера вже могли і без нього.

Коротка команда — і всі знову стоять, як раніше.

Того, хто впав, і того, кого він штовхнув, уже відтягли.

Дивлячися просто перед себе, комісари попростували до комендантського барака. Вони йшли між хрестами і передньою шеренгою в’язнів, очевидно, не помічаючи, що вздовж вулиці, якою вони, йдуть, тягнуться дуже дивні фасади. Зате ординарець з валізами залишився біля дверей і дивився на все з великою цікавістю. Незабаром обидва комісари вийшли і знову рушили повз в’язнів. На цей раз Оверкамп глянув на дерева. Він зустрівся поглядом з Валлау. Оверкамп ледь помітно зніяковів. На його обличчі з’явився новий вираз — він пізнав Валлау і наче хотів сказати «мені шкода» або «ти сам винен у всьому». Можливо, що в його погляді була навіть повага.

Оверкамп знав, що тільки-но він поїде з табору, як ці четверо загинуть. Їх, можливо, не чіпатимуть, поки не приведуть останнього, — якщо не станеться чогось «через недогляд» або «згарячу».

На «танцювальному майданчику» почувся гуркіт автомобільного мотора. У всіх завмерло серце. З чотирьох прив’язаних людей лише Валлау міг ясно усвідомити, що тепер їх ніщо не врятує. Але що з Георгом? Невже його теж впіймали і везуть сюди?

— Цей Валлау буде перший, — сказав Фішер. Оверкамп кивнув. Фішера він знав уже давно. Обидва вони були запеклі шовіністи, на грудях у них висіло безліч військових орденів та медалей. За націстського режиму ї м теж частенько доводилося працювати разом. Оверкамп у своїй роботі вдавався до звичайних поліційних методів. Допитувати людей було для нього такою ж роботою, як усяка інша. Ці допити не розважали його і не тішили. Всіх людей, яких йому доводилося переслідувати, він вважав ворогами порядку, тобто того, що він розумів під словом порядок. І цих людей він тепер вважав ворогами того, що становило для нього порядок. Тут усе було ясно. Неясність поставала тоді, коли він починав думати, на кого він, власне, працює.

Оверкамп перестав думати про Вестгофен. Вони ще повинні впіймати Гайслера. Оверкамп подивився на годинник. За сімдесят хвилин вони мають бути у Франкфурті. В тумані їхня машина їхала із швидкістю сорок кілометрів на годину. Оверкамп протер шкло. У світлі ліхтаря він побачив щось на околиці села.

— Гей! Стій! — раптом закричав він. — Виходьте, Фішере! Ви вже пили цього року молоде вино?

Як тільки вони вийшли з машини і ступили в густому тумані на свіжу землю, з них наче спала утома від роботи, про яку їм зараз не хотілося й думати. Вони зайшли до того шинку, де Меттенгаймер чекав на Еллі, коли вона несподівано дістала дозвіл на побачення, який їй зовсім був ні до чого.

Коли Пауль Редер повернувся з роботи додому, Георг зрозумів усе з першого погляду. На Паулевім обличчі було ясно написано, чим закінчилося його шукання притулку для Георга.

Лізель сподівалася, що бабка сподобається чоловікам, чекала від них захоплених вигуків. Але вони жували її бабку з байдужим виглядом, наче то була капуста.

— Ти недужий? — спитала Лізель Пауля.

— Недужий? Ах, так, зі мною трапилася неприємність. — Він показав обпечену руку.

Лізель майже зраділа, довідавшись, чому не хвалять її бабки. Оглянувши руку — вона з дитинства звикла до того, що чоловіки калічаться на роботі, — вона дістала слоїк з якоюсь маззю. Раптом Георг сказав:

— Пов’язка мені більше не потрібна. Коли ти вже у нас за лікаря, Лізель, то дай мені шматочок пластиру.

Пауль мовчки дивився, як його дружина спокійнісінько розмотувала бинти. Старші Редерові діти виглядали з-за спинки стільця, на якому сидів Георг. Георг зустрівся поглядом з Паулем, — маленькі ясно-голубі очі друга дивилися суворо й холодно.

— Тобі ще пощастило, Георге, — сказала Лізель, — скалки могли вскочити в очі.

— Пощастило! Пощастило! — повторив Георг.

Він оглянув долоню. Лізель спритно заліпила рану пластиром і перев’язала тільки великий палець. Коли рука лежала долонею вниз, навіть не було помітно, що вона поранена.

— Стій! — скрикнула Лізель. — Можна випрати…

Але Георг схопився з місця й швидко запхнув бинти в плитку, де ще жевріло кілька жаринок.

Редер нерухомо стежив за ним.

— Тьху, диявол! — вигукнула Лізель. Вона навстіж розчинила вікно; іще один струмочок смердючого диму поплив у міське повітря — повітря до повітря, дим до диму. «Тепер лікар може спати спокійно, — подумав Георг. — А який це був риск — піти до нього на прийом! Які в нього спритні руки! Хороші, розумні руки!»

— Послухай, Паулю, — промовив Георг бадьорим тоном, — а ти ще пам’ятаєш Моріца Лахмітника?

— Так, — відповів Пауль.

— А ти пам’ятаєш, як ми мучили старого і він, нарешті, поскаржився твоєму батькові, батько тебе відлупцював, а старий усе кричав: «Не бийте по голові, пане Редере, бо він виросте дурнем, бийте по заду, по заду!» Дуже шляхетно з його боку, га?

— Так, дуже шляхетно. А тебе твій батько, на жаль, по іншому місці лупцював, — сказав Пауль, — а то б ти був розумніший.

На кілька хвилин їм полегшало, а потім страшна дійсність знову постала перед ними у своїй неминучості й важким тягарем лягла на їхні серця.

— Паулю! — з тривогою вигукнула Лізель. «Чого це він так дивиться перед себе?» На Георга вона вже не звертала уваги. Прибираючи зі столу, вона раз у раз поглядала на Пауля, вона глянула на нього і через двері, ведучи дітей у спальню.

— Жорже, — сказав Пауль, коли Лізель пішла, — нічого не поробиш. Треба придумати щось краще. Цю ніч тобі також доведеться переспати тут.

— А ти розумієш, — сказав Георг, — що всі поліційні дільниці уже одержали мою фотографію? Її показують усім квартальним уповноваженим і всім двірникам. Скоро вона обійде всіх.

— Тебе хтось бачив, коли ти йшов до нас?

— Не знаю. На сходах, здається, не було нікого.

— Лізель, — сказав Пауль, коли дружина знову зайшла до кімнати, — мені страшенно хочеться пити. Навіть не знаю, чого це. Принеси, будь ласка, пива.

Лізель покірно взяла порожні пляшки й пішла. Боже мій, що так гнітить її чоловіка?

— Може, краще розказати все Лізель? — спитав Пауль.

— Лізель? Ні. Невже ти думаєш, що вона дозволить мені лишитись у вас?

Пауль нічого на те не відказав. У його Лізель, яку він знав з дитинства, раптом виявилося щось незнайоме, непроглядне.

Обидва задумалися.

— Твоя Еллі, — сказав нарешті Пауль, — твоя жінка…

— А до чого вона?

— Її родина живе заможно, у таких людей багато знайомих!.. Чи не піти мені туди?

— Ні! За нею напевно стежать! До того ж іще невідомо, як вона до цього поставиться.

Вони знову замислилися. За вікном, над дахами, заходило сонце. На вулиці вже світилися ліхтарі. В кімнату ще падали скісні промені призахідного сонця; здавалося, перш ніж згаснути, вони хотіли просковзнути у найвіддаленіші кутки.

Обидва чоловіки одночасно зрозуміли, що всі їхні плани розвалюються, мов збудовані на піску. Вони почали прислухатися до кроків на сходах.

Лізель повернулася з пивом. Цього разу вона була дуже схвильована.

— Дивно, — сказала вона, — у пивній якийсь чоловік розпитував про нас.

— Що? Про нас?

— Так, у пані Менніх… де ми живемо. Але звідки ж він знає нас, коли не знає, де ми живемо?

Георг підвівся.

— Я мушу йти, Лізель. Спасибі за все.

— Спочатку випий з нами пива, Георге.

— Мені дуже шкода, Лізель, але вже пізно… Отже…

Вона ввімкнула світло.

— Не зникай знову надовго, Георге.

— Ні, Лізель…

— А ти куди? — спитала Лізель Пауля. — Ти ж посилав за пивом.

— Я тільки проведу Георга до рогу і зразу ж повернуся.

— Ні, залишайся вдома! — вигукнув Георг.

— Я тебе проведу до рогу, — спокійно сказав Пауль. — Це моє діло.

У дверях Пауль ще раз обернувся й сказав: