Посвистуючи, Редер пройшов туманними вулицями до трамвайної зупинки. П’ятнадцять хвилин туди, п’ятнадцять хвилин назад, лишається ще півгодини, щоб забігти в два місця — якщо в першому він зазнає невдачі.

Лізель він сказав, що сьогодні піде з дому раніше, бо йому треба побачитися з своїм приятелем Мельцером, воротарем бокенгаймської футбольної команди.

— Ти вже доглянь Георга, поки я повернуся, — попросив він.

Цілу ніч він пролежав поруч з Лізель без сну і тільки удосвіта задрімав.

Редер перестав свистіти. Він не випив кави, у нього пересохло в роті. І тьмяний світанок, і спрага, навіть бруківка, — усе здавалося йому похмурим і загрозливим: стережися, зваж, на що ти йдеш!

Редер повторював про себе: «Шенк, Мозельгасе, дванадцять; Зауер, Таунусштрасе, двадцять чотири». До цих двох людей він мусить зайти до роботи. Георг вважав обох за стійких і незламних. Вони повинні допомогти йому й допоможуть, дадуть пораду і притулок, документи й гроші. Шенк працював на цементному заводі, коли Георга іще не заарештували. То був врівноважений, ясноокий чоловік, ні в його зовнішньому вигляді, ні у внутрішньому складі не було нічого особливого. Він не здавався ні відчайдушно хоробрим, ні дотепним. Але мужність позначалася на всіх його вчинках, розум — на всіх словах. Для Георга він був символом усього, що було пов’язане з комуністичним рухом, усього, що стало для нього змістом життя. Аби рух внаслідок якоїсь страшної катастрофи був знекровлений, аби він завмер, то один Шенк мав би в собі сили продовжувати боротьбу. Аби лишилася хоч тінь руху, Шенк був би там, і аби існували хоч рештки керівництва, то Шенк, либонь, знав би, де його знайти. Так принаймні Георгові здавалося тієї ночі.

Редер майже нічого не зрозумів; можливо, згодом, коли Георг матиме час, він йому все пояснить. Та буде час чи не буде, зрозумів він чи ні, — Редер узявся допомогти.

З цього ранку вони втрьох були в руках Редера; не тільки Георг, але і Шенк, і Зауер.

Зауер лише за місяць до Георгового арешту влаштувався після п’яти років безробіття в конторі будівництва шляхів.

Він був іще нестарий чоловік, талановитий архітектор, і вимушене неробство доводило його до розпачу. Через сотні книг, мітингів, лозунгів, виступів і промов, через сотні бесід розум привів його, нарешті, туди, де він зустрівся з Георгом. Георг вважав його за таку ж надійну людину, як і ІПенка. Зауер у всьому слухався свого розуму, а розум ніколи не зраджував його в тому, що було для нього істиною. Розум Зауера був непідкупний і непохитний, хоч серце часом радило йому поступитись, іти туди, де легше живеться, а згодом, відпочивши, знайти для себе виправдання. «Зауер, Таунусштрасе, двадцять чотири, — повторював у думці Пауль, — Шенк, Мозельгасе, дванадцять».

Тут з-за рогу вийшов той самий Мельцер, про якого він наплів Лізель.

— Гей, Мельцере, як добре, що я тебе зустрів! Чи не міг би ти дістати, для нас дві контрамарки на неділю?

— А чого ж, можна, — сказав Мельцер. «А ти справді віриш, Паулю, — прозвучав у Редеровій душі тихий і єхидний голосок, — що в неділю тобі потрібні будуть контрамарки?»

— Так, — сказав Пауль уголос, — вони мені будуть потрібні.

Мельцер почав розводитися про те, який, на його думку, буде результат змагання команд «Нідеррад» — «Вестенд».

Несподівано він заквапився: додому, мерщій додому, поки не прокинулася мати; він іде від своєї нареченої, робітниці фірми Газелла, а мати, власниця маленької крамнички канцелярського приладдя, терпіти її не може. Пауль знав цю крамничку, знав і дівчину, і матір; він знову почувався спокійним і впевненим. Із сміхом дивився він услід Мельцерові. Потім знову почув тихенький єхидний голосок: «Цього Мельцера, ти, можливо, більше ніколи не побачиш». Розлючений Редер сказав собі: «Дурниці! Тисячу разів бачитиму! І на весіллі в нього погуляю!»

За п’ятнадцять хвилин він уже йшов, посвистуючи, по Мозельгасе. Зупинився біля будинку номер дванадцять.

На щастя, надвірні двері вже відімкнули. Він швидко побрався ца п’ятий поверх. На табличці незнайоме прізвище — Редерове обличчя витяглося. Стара жінка в нічній кофтині відкрила двері квартири навпроти і спитала його, кого йому треба.

— Хіба Шенки вже не мешкають тут?

— Шенки? — перепитала стара. Якимсь дивним тоном вона сказала до когось у квартирі: — Тут питаються про Шенків.

Нагорі через поруччя перехилилася молодша жінка, стара крикнула їй:

— Тут питаються про Шенків!

На втомленому, одутлому обличчі молодшої жінки відбилося збентеження. На ній був барвистий халат, а під ним великі обвислі груди. «Як у Лізель», — подумав Пауль.

І взагалі цей під’їзд був дуже схожий на під’їзд його будинку. Його сусід Штюмперт — такий самий лисий літній штурмовик, як оцей чоловік у формі; тільки на цьому розстебнута куртка і шкарпетки: мабуть, не роздягаючись, упав на ліжко після нічної муштри.

— Кого вам треба? — спитав він Редера, наче не вірив своїм вухам.

Пауль пояснив:

— Шенки винні моїй сестрі гроші за крам на сукню.

Мене прислала сестра… Я прийшов так рано, бо в такий час усі ще вдома.

— Пані Шенк уже три місяці не живе тут, — сказала стара.

Чоловік додав.

— Вам доведеться поїхати у Вестгофен, коли ви хочете одержати від них гроші.

Де й поділася його сонливість. Йому довелося докласти немало зусиль, перш ніж він застукав Шенків, коли вони слухали заборонені радіопередачі. Але, нарешті, йому таки вдалося піймати їх на гарячому. «А вдавали з себе таких святих та божих. Тільки й чути було: «Хайль Гітлер!» Але мене не обдуриш, якщо люди живуть зі мною поряд».

— Ах, боже мій! — вигукнув Редер. — Ну, хайль Гітлер!

— Хайль Гітлер! — відповів чоловік у шкарпетках, трохи піднісши руку; його очі сяяли від приємних спогадів.

Спускаючися по сходах, Редер чув за собою сміх. Він витер лоба і здивувався, що лоб мокрий. Вперше після того, як він знову побачив Георга, навіть вперше після дитячих років Пауль почутив у своєму серці холод, який він і зараз ще не називав страхом. Скоріше то було почуття, що йому, завжди такому здоровому, загрожує заразна хвороба. Дуже неприємне почуття, і він намагався перемогти його. Пауль щосили затупав по сходах, щоб позбутись огидної кволості в колінах. На нижньому майданчику стояла двірничка.

— Ви до кого приходили?

— До Шенків, — сказав Редер. — Мене послала сестра.

Шенки винні їй за тканину на сукню.

Жінка з горішнього майданчика спускалася вниз із помийницею в руках. Вона сказала двірничці:

— Він приходив до Шенків.

Двірничка окинула Редера поглядом від голови до ніг.

Уже виходячи з під’їзду, Пауль чув, як вона крикнула комусь у своїй квартирі:

— Тут хтось приходив до Шенків.

Редер вийшов на вулицю. Витер обличчя рукавом.

Ніколи ще люди не дивилися на нього так дивно. Який диявол підказав Георгові думку послати його до Шенка?

Невже він не знав, що Шенк у Вестгофені? «Пошли під три чорти цього Георга, — радив йому тихий внутрішній голосок, — тобі буде легше. Пошли його під три чорти, він тебе занапастить». «Але ж Георг не знав, — подумав Редер, — то не його провина». Посвистуючи, він простував далі. Вийшов на Мецгергасе. Його обличчя повеселішало. Він зайшов у відчинені ворота. У великому дворі, оточеному з усіх боків високими будинками, містився гараж транспортної контори, що належала його тітці Катаріні. Тітка стояла посеред двору і лаялася з шоферами.

Пауль чув від родичів, що до заміжжя Катаріна була зовсім іншою. Одружившись з власником контори Граббером, страшним п’яницею, Катаріна теж почала пити, стала брутальна і похмура. У родині Редерів розповідали й іншу історію — про дитину, яку тітка Катаріна несподівано народила під час війни, через одинадцять місяців після останньої відпустки чоловіка. Всіх страшенно цікавило, що робитиме Граббер, коли, нарешті, знову приїде у відпустку. Але він більше не приїхав, бо загинув. Дитина, мабуть, теж довго не прожила, бо Пауль її ніколи не бачив.