Тим часом Еллі відчинила вікно мансарди, щоб освіжити задушливе повітря. На етикетках, наліплених на банки з варенням, сестра чітким почерком написала сорти фруктів, число і рік виготовлення. Бідна сестра! Еллі чомусь жаліла старшу сестру, хоч тій поки що посміхалася доля. Еллі сіла на скриню й почала чекати, поклавши руки на коліна, опустивши вії, похиливши голову — так вона сиділа вчора на тюремному тапчані й так завтра чекатиме хтозна-де.

Франц важко побрався сходами, тягнучи великі кошики. «Все-таки це друг», — сказала собі Еллі, в її житті є й щось хороше. Вони квапливо виймали яблука з кошиків, і їхні руки торкались одні одних. Еллі скоса глянула на Франца. Він мовчав і прислухався. Адже їх переслідувачі могли під якимось приводом піднятися й сюди.

Герман, напевно, буде не дуже задоволений, коли почув про цю зустріч, навіть коли все буде гаразд. Франц спитав:

— Ти щось намислила? Як ти гадаєш, він у місті?

— Так, — відповіла Еллі, — мені здається, що він тут.

— Чому ти так думаєш? Адже табір досить далеко від міста. І тут його багато хто знає.

— Так, але ж він теж знає багатьох. Може, тут є якась дівчина, у якої він думає найти прихисток. — Її обличчя трохи спохмурніло. — Три роки тому, незадовго до його арешту, я якось бачила його здалека в Нідерраді. Він мене не бачив. Він ішов з дівчиною не просто під руку, а рука в руці, отака дівчина, можливо…

— Можливо, але чому ти така певна?

— Так, певна; я певна, що в нього тут хтось е. Кохана або друг. Та й гестапо так думає, бо вони досі стежать за мною, але найголовніше…

— Що найголовніше?

— Я це відчуваю, — сказала Еллі. — Відчуваю: ось тут… і тут.

Франц похитав головою.

— Люба Еллі, на це навіть гестапо не звернуло б уваги.

Вони сіли на скриню. Лише тепер Франц подивився на Еллі. Він жадібно окинув її поглядом від голови до ніг.

Він урвав цю мить від того короткого часу, що належав їм, від» того страшенно короткого часу, який їм виділено для життя. Еллі опустила очі. І хоч вона давно забула Франца, хоч їй зараз здавалося, ніби вона йде по канату, натягнутому над безоднею, хоч те, що їх звело тут разом, було питання життя й смерті, — її серце прискорено забилося в чеканні слів кохання.

Франц узяв її руку і сказав:

— Люба Еллі, найприємніше для мене було б запакувати тебе зараз в один з цих кошиків, знести по сходах, поставити на візок і повезти звідси. Тільки господь знає, яке б це було для мене щастя, але так не можна. Повір мені, Еллі, всі ці роки я хотів тебе знову побачити, але поки що нам більше не можна зустрічатися.

Еллі подумала: «Стільки людей говорять мені, як вони мене люблять, але їм більше не можна зі мною зустрічатись».

— Ти замислювалася над тим, — спитав Франц, — що вони тебе знову можуть арештувати? Вони частенько роблять так з дружинами втікачів.

— Так, — відповіла Еллі.

— Ти боїшся?

— Ні, хіба це допоможе? — сказала Еллі. «Чому ж вона не боїться?» — подумав Франц. У ньому ворухнулась підозра, що їй все ще приємно хоч би чимось бути зв’язаною з Георгом. Він раптом спитав:

— А хто був той чоловік, якого вони тоді в тебе арештували?

— Ах, один мій знайомий, — відповіла Еллі.

На її сором, вона вже майже забула Генріха. Вона сподівалася, що він уже повернувся до своїх батьків. Вона була певна, що Генріх після такої сумної пригоди вже ніколи не повернеться до неї. Не така він людина.

Усе ще тримаючись за руки, вони дивилися перед себе.

Туга стискала їм горло.

Потім Франц сказав зовсім іншим, сухим тоном:

— Ну, Еллі, ти згадала, хто з колишніх знайомих Георга тут, у місті, і міг би прийняти його?

Вона назвала кілька прізвищ, декого з цих людей Франц колись знав. Георг ніколи не піде до них, якщо він не збожеволів. Потім вона назвала ще два-три незнайомих прізвища — Франц насторожився: далі йшов шкільний Георгів товариш, маленький Редер, про якого Франц уже й сам думав, і, нарешті, старий учитель, але він уже давно вийшов на пенсію і виїхав з міста. «Є дві можливості, — міркував Франц. — Або Георг втратив розум і вже зовсім не може думати, тоді всі наші міркування марні і всі розрахунки ні до чого; або він іще здатний думати, і тоді він повинен міркувати так само, як я. До того ж Герман, певне, знає, з ким він зустрічався перед самим арештом. Але я не можу їхати від Еллі до Германа. Знову доведеться прогаяти дорогоцінні години». Він забув про жінку, що сиділа поряд, схопився з місця, і її рука, що лежала на його коліні, сковзнула вниз. Він швидко склав докупи дорожні кошики, в яких мріяв понести Еллі. Еллі заплатила за яблука, він дав їй здачу. Потім сказав:

— Якщо нас спитають, ми скажемо, що ти дала мені п’ятдесят пфенігів на чай.

Він був готовий до того, що його затримають, коли він вийде з будинку.

А коли тривога минула, коли Франц вийшов з дому і його гуркітливий візок поїхав з цієї вулиці, лише тоді йому спало на думку, що він навіть не попрощався з Еллі і не поговорив з нею, як їм знову побачитись.

Удома він віддав гроші Марнетам, не забувши і про чайові.

— Це вже тобі, — сказала пані Марнет, яка вирішила бути великодушною.

Коли Франц поїв і пішов до своєї комірчини, Августа мовила:

— Він сьогодні спіймав облизня, це ясно.

А її чоловік додав:

— От побачиш, він ще повернеться до Софі.

Коли Бунзен кудись входив, у людей з’являлося бажання попросити у нього пробачення, що кімната надто тісна, а стеля надто низька. А його вродливе обличчя набирало поблажливого виразу, наче він хотів сказати, що зайшов ненадовго.

— Я побачив у вас світло, — сказав він. — Ну й день нам випав сьогодні.

— Сідайте, — сказав Оверкамп. Він зовсім не зрадів гостеві.

Фішер встав із стільця, на якому сидів під час допитів, і пересів на ослінчик біля стіни. Обидва комісари були страшенно втомлені. Бунзен сказав:

— Знаєте, у мене в кімнаті є горілка. — Він схопився з місця, рвонув двері й гукнув у темряву: — Гей! Гей!

Почулося цокання підборів. Здавалося, за дверима весь світ поринув у темряву, і туман, немов пара, хвилями котився через поріг. Бунзен сказав:

— Я зрадів, побачивши, що у вас іще світиться. Одверто кажучи, я цього більше не можу витримати.

Оверкамп подумав: «Боже мій, цього тільки бракувало! На докори сумління піде щонайменше півтори години».

Він сказав:

— Любий друже, цей світ — такий він уже є — дав нам порівняно мало можливостей вибору: або ми тримаємо людей певного гатунку за колючим дротом, пильнуємо їх і стараємося краще, ніж досі, щоб вони залишалися там, або ми сидимо там і вони пильнують нас. А що перше значно розумніше, то доводиться, щоб зберегти його, придержуватися різних, іноді досить неприємних, правил.

— Ви немов читаєте в моєму серці, — відповів Бунзен. — Я просто не можу більше терпіти дурного базікання нашого старого Фаренберга.

— Дорогий Бунзене, — сказав Оверкамп, — це вже ваш клопіт.

— Тепер, коли привезли цього Фюльграбе, він твердо переконаний, що привезуть усіх. Як гадаєте, Оверкампе?

— Я — комісар Оверкамп, я не пророк Аввакум. Я не належу ні до великих, ні до малих пророків, я тут виконую важку роботу.

Він подумав: «Цей хлопець пишається тим, що в понеділок самостійно віддав кілька звичайнісіньких розпоряджень, що випливають з службової інструкції».

Принесли піднос з горілкою й чарками. Бунзен налив, вихилив одну, потім другу і ще третю. Оверкамп стежив за ним професійним поглядом. На цього чоловіка горілка справляла своєрідний вплив. Він, мабуть, ніколи не п’янів по-справжньому, але вже після третьої чарки його мова і вся поведінка трохи мінялися. Навіть шкіра на його обличчі ставала якась в’яла…

— До того ж мені якось не віриться, — сказав Бунзен, — щоб оті четверо щось почували біля своїх хрестів, а п’ятий, Беллоні, — той уже напевне нічого не почуває, бо там висять тільки його кашкет і старий фрак. Інші в’язні, коли їх шикують на «танцювальному майданчику» і примушують дивитися, — ті, звичайно, почувають. А ці четверо — вони ж знають, що їх чекає. А коли людина знає, то їй стає байдуже до всього і вона зовсім нічого не відчуває. До того ж їм тільки незручно стояти, їх навіть не коле, тільки Фюльграбе хникав, що він не того чекав. Ви його сьогодні вночі знову візьмете на допит? Дозвольте мені бути присутнім!