3 якою жінкою?

Редери розсміялися. Георг знизав плечима.

— З Еллі!

Георг знизав плечима:

— Ми зовсім розійшлися.

Георг опанував себе. Глянув довкола. Як багато здивованих оченят! Георг сказав:

— Ви за цей час чимало встигли.

— А хіба ти не знаєш, що німецький народ має збільшитись учетверо? — спитав Пауль, сміючись самими очима. — Ти, певне, не слухаєш, що говорить фюрер.

— Аякже, слухаю, — сказав Георг. — Але ж він не говорив, що все це мусить зробити Паульхен Редер з Бокенгайма.

— Тепер уже не так важко мати дітей, — сказала Лізель Редер.

— А коли ж це було важко?

— Ах, Георге, — вигукнула Лізель, — ти завжди жартуєш.

— Ні, це правда, нас було п’ятеро в матері, а вас?

— Фріц, Ернст, я й Гайнц — четверо.

— І ніхто нами ніколи не цікавився, — сказала Лізель. — А тепер все-таки хоч трохи дбають про нас.

— Лізель одержала офіційне привітання від дирекції, — сказав Пауль, сміючися самими очима.

— Це я одержала, так, я!

— То тебе нагородили, либонь, за твій великий подвиг?

— Облиш жарти, Георге. Ми маємо різні пільги й доплати у 7 пфенігів за годину, нас звільняють від податків і дають отакенну купу чудових пелюшок! Це вже помітно.

— Наче націонал-соціалістська організація народної допомоги дізналася, що старі пелюшки остаточно зіпсовані трьома попередниками нашої найменшої дитини, — зауважив Пауль.

— Ти його не слухай, — сказала Лізель, — побачив би ти, як у нього блищали очі і який він був веселий у серпні, під час туристської поїздки, такий, як тоді, коли ми готувалися до весілля.

— Куди ж ви їздили?

— До Тюрінгії. Ми там оглянули Вартбург, і Мартіна Лютера бачили, і гору Венусберг… Це теж була своєрідна винагорода. Ні, такого ще не було ніколи в світі.

— Ніколи, — одмовив Георг. Він подумав: «Такого підлого обману. Ні, ніколи!» І сказав: — А ти, Паулю? Як твої справи? Ти вдоволений?

— Та ніби нічого, — відповів Пауль. — Двісті десять на місяць — це все-таки на п’ятнадцять марок більше, ніж у двадцять дев’ятому, найкращому по війні рокові, та й то я так заробляв лише два місяці. А тепер це мій постійний заробіток.

— Уже й по людях на вулиці видно, — сказав Георг, — що роботи доволі. — Йому стискало горло, і серце щеміло.

— Чого ти хочеш, це ж робота на війну, — сказав Пауль.

— Хіба це не дивне почуття? — спитав Георг.

— Яке?

— Те, що ти робиш такі речі, від яких люди вмиратимуть?

— Ах, — сказав Пауль, — для одних це погано, іншим на користь іде. Не варто сушити собі цим голови. Молодчина Лізель, оце справжня кава. Нехай Георг частіше заходить до нас.

— Я вже три роки не пив такої смачної кави, — запевнив Георг. — Він погладив Лізель по руці, подумавши при цьому: треба мерщій тікати, але куди?

— Ти завше любив поговорити, Жоржику, — сказав Редер. — А тепер ти ніби став тихіший. Раніше ти б мені докладно пояснив, які гріхи у мене на совісті. — Пауль розсміявся. — Ти пам’ятаєш, Жорже, як ти одного разу прибіг до мене весь червоний. Я тоді саме був без роботи. Але ти все одно причепився, щоб я неодмінно купив у тебе якусь книгу про китайців. Неодмінно я! І саме про китайців! Прошу тебе, не кажи мені нічого про іспанців, — сказав він сердито, хоч Георг мовчав. — Я й слухати про це ще хочу! Якось обійдеться і без Пауля Редера. От бачиш, вони ж так захищались, і все-таки їх розбили. Мої капсулі не вирішують справи. — Георг мовчав. — Ти завжди чіплявся до мене з такими речами, а вони ж зовсім мене не обходять.

— Коли ти робиш капсулі для куль, — озвався Георг, — отже, все-таки обходять.

Тим часом Лізель нагодувала дітей, прибрала зі столу і промовила:

— Скажіть татові: «На добраніч!» Скажіть і Жоржеві: «На добраніч!»

Я піду покладу дітей, — промовила Лізель, — а ви можете балакати без лампи.

Георг вирішив: доведеться зважитися на це. Хіба у мене є вибір? Він сказав, ніби між іншим:

— Послухай, Паулю, можна я сьогодні у вас переночую?

Редер трохи здивовано відповів:

— Звичайно, а що таке?

— Та знаєш, я вдома з усіма пересварився, нехай трохи заспокояться.

— Ми тебе приймемо навіть з жінкою, — сказав Редер.

Георг сперся головою на руки і подивився крізь пальці на Редера. Може, обличчя Пауля і було б інколи серйозне, аби не ці веселі веснянки.

Редер спитав:

— А ти й досі спалахуєш через кожну дрібницю?

І завжди в тебе якісь ідеї! Я ще тоді казав: мене не чіпай, Жорже. Страх як не люблю марних мрій, краще вже думати про картопляну юшку. А ці іспанці такі самі, як і ти. Я хочу сказати… такі, який ти був колись, Жорже.

Тепер ти вже, здається, трохи вгамувався. У твоїй Росії вони теж нічого не добилися. Спершу щось таке здавалося, іноді виникала думка: «А може, хто знає». А тепер…

— Тепер? — перепитав Георг. Він швидко заплющив очі. Проте один-єдиний гострий погляд з-поміж його пальців таки влучив у Пауля. Він здригнувся.

— Тепер, та ти ж сам знаєш.

— Що?

— Яка там колотнеча!

— Що ти маєш на оці?

— Та що я знаю, я не можу запам’ятати всі ті прізвища.

До кухні знову зайшла Лізель:

— Тепер і ти лягай, Паулю. Не гнівися, Жорже, але…

— Жорж хоче сьогодні у нас переночувати, Лізель.

Він посварився вдома.

— Який же бо ти запальний! — сказала Лізель. — За віщо ж?

— Це довга історія, — сказав Георг. — Я тобі розповім завтра.

— Добре, на сьогодні вже досить, а то Пауль не виспиться і завтра ледве ноги переставлятиме.

— Певна річ, — сказав Георг, — мабуть, йому на роботі не легко.

— Краще трохи більше попрацювати і заробити кілька зайвих марок, — сказав Пауль. — Краще понаднормова робота, ніж протиповітряне навчання.

— А потім передчасна смерть? — сказав Георг.

— Нам цього все одно не уникнути, коли буде нова війна. І не так нам уже й весело живеться, Жорже, щоб чіплятися за якийсь там зайвий рік. Іду, Лізель. — Він озирнувся навколо і сказав: — Тільки чим же тебе вкрити, Жорже?

— Дай мені моє пальто, Паулю!

— Яке у тебе дивне пальто, Жорже. Поклади собі подушку на ноги, не забрудни тільки жінчиних троянд. — Раптом він спитав: — Скажи мені по секрету, за що ж ви знрву посварилися? За дівчину?

— Ах, — сказав Георг, — за… за малого, за Гайні. Ти ж знаєш, як він любив мене!

— А, то, виходить, за Гайні… Я його недавно стрів, вашого Гайні. Йому вже, либонь, шістнадцять-сімнадцять років? Ви, Гайслери, всі вродливі хлопці, але цей особливо гарний. Кажуть, есесівці хочуть заманити його до себе.

— Кого? Гайні?

— Ну, ти це знаєш краще за мене, — сказав Редер і знову сів до кухонного стола.

Тепер, коли він знову дивився Георгові в обличчя, в нього майнула та сама безглузда думка, що й на сходах: чи це справді Георг? Обличчя Георга знову дуже змінилося. Редер навіть не міг би сказати, в чому полягала та зміна, бо обличчя було дуже спокійне. Воно змінилося так само, як і годинник, що йде-йде і раптом зупиняється.

— Раніше у вас бували скандали тому, що Гайні був на твоєму боці, а тепер…

— А це правда про Гайні? — спитав Георг.

— Як ти можеш не знати цього? — сказав Редер. — Хіба ти не з дому прийшов?

Раптом серце в маленького Редера шалено забилося.

Він спалахнув:

— Цього ще тільки бракувало! Ти мене обдурюєш! Три роки тебе не було, а потім приходиш і обдурюєш мене.

Такий ти був завжди, такий ти й тепер. Обдурюєш свого Пауля! І тобі не соромно! Що ти накоїв? Щось ти вже накоїв, не думай, що я такий дурень! Ти зовсім не з до му прийшов! Де ж ти був увесь цей час? Мабуть, ускочив по саму шию? Утік? Що з тобою сталося?

— Чи не міг би ти позичити мені кілька марок? — сказав Георг. — Я мушу зараз же йти геть. Зроби так, щоб Лізель нічого не помітила.

— Що з тобою сталось?

— У вас немає радіо?

— Ні, — сказав Пауль. — У Лізель такий голос, і цей вічний гармидер…

— Про мене об’являли по радіо, — сказав Георг. — Я втік…