Один по одному хлопчики присунулись ближче до Георга, а кудлатий, що стругав бумеранг, опинився осторонь. Раптом всі вони повернули голови: від острова підплив іще один човен. З нього вийшли чоловік з рюкзаком і високий хлопець — правильні риси його одвертого довгастого обличчя були мужні і вже не дитячі.
— Дай сюди, — одразу ж звернувся цей хлопчик до кудлатого, ступив наперед і кинув бумеранг спритним рухом так, що деревинка закружляла в повітрі.
Тим часом з селянської хати повернулася друга група хлопчиків. Учитель сухо похвалив худорлявого, який усе так швидко і добре влаштував. Потім хлопчики знову вишикувалися, зробили перекличку і вирушили в дорогу.
Георг теж підвівся.
— Хороші у вас хлопці, пане вчителю, — промовив він.
— Хайль Гітлер! — сказав учитель. Його засмагле юнацьке обличчя здавалось якимсь нерухомим, бо вчитель весь час старався надати йому більшої поважності. — Так, хороший клас. — І, хоч Георг нічого більше не сказав, додав: — Основа була хороша. Я зробив усе, що міг. На щастя, я залишився з ними, коли їх на великдень перевели в наступний клас.
Очевидно, вчитель надавав дуже великого значення тому, що в нього не забрали його колишніх учнів. Георгові навіть не треба було робити над собою ніяких зусиль, щоб спокійно розмовляти з ним. Минула ніч раптом відійшла кудись далеко-далеко. Повсякденне життя плине таким нестримним потоком, що його хвилі підхоплюють кожного, хто тільки ступить у нього.
— Чи довго треба йти до перевозу?
— Хвилин двадцять, не більше, — сказав учитель. — Ми всі йдемо туди. «Ось хто повинен узяти мене з собою на той берег, — подумав Георг, — і він мене візьме».
— Ворушіться! — сказав учитель хлопцям.
Він не помітив притягальної сили незнайомця, бо вже сам підпав під її вплив. Високий хлопець, що приїхав з ним у човні, все ще йшов поруч. Учитель поклав йому руку на плече. Але Георг, якби йому було дозволено обрати собі супутника, обрав би зовсім не вродливого хлопця, що крокував поруч з учителем, і не розважливого худорлявого, а патлатого з бумерангом. Цей хлопець раз у раз поглядав на нього своїми ясними очима, так, наче бачив більше за інших дітей.
— Ви ночували просто неба?
— Так, — сказав учитель. — У нас є притулок тут, на луці, але заради тренування ми спали просто неба. Вчора ввечері і сьогодні іранці ми готували собі їжу на вогнищі.
Вчора ми, користуючись картою, намагалися уявити собі, як можна було б за наших часів захопити отой пагорб, а потім дедалі більше заглиблювалися в історію… розумієте, як би це зробили рицарі, як римляни…
— Мені аж захотілося знову вчитися, — сказав Георг, — ви хороший учитель.
— Улюблену роботу завжди робиш добре, — промовив учитель.
Вони йшли берегом і вже минули довгу косу. Перед ними тихо котила свої хвилі річка. Тепер стало видно, що лука, яка все закривала своїми кущами і купами дерев, насправді була тільки вузеньким трикутником серед численних берегових виступів і заток. Георг подумав: «Якщо я переберусь на той бік, то ще сьогодні буду у Лені».
— Ви були на війні? — спитав учитель.
Георг зрозумів, що цей чоловік, мабуть, одного віку з ним, вважає його значно старшим, і відповів:
— Ні.
— Шкода, а то ви розповіли б що-небудь моїм хлопцям.
Я використовую кожну нагоду.
— Ви були б розчаровані, — промовив Георг, — я зовсім не вмію розказувати.
— Так само говорив і мій батько, він нам ніколи нічого не розповідав про війну.
— Сподіватимемося, що вашим хлопцям ніщо не загрожує.
— Сподіваюся, що не загрожує, — сказав учитель, з притиском вимовивши останнє слово. — Але не в тому розумінні, що вони уникнуть цього випробування.
У Георга закалатало серце: він побачив перед собою стовпи й східці пристані. І все-таки потреба й звичка впливати на свідомість людей були в ньому такі сильні, що він відповів:
— Би ж вкладаєте у свою роботу всю душу, це теж випробування.
— Не про те зараз мова, — сказав учитель. Його слова були призначені і для хлопця, який, виструнчившись, простував поруч. — Я маю на увазі найтяжче випробування, боротьбу на життя і на смерть. Таке треба на власній шкурі відчути… Але чому ми, власне, заговорили на цю тему? — Він ще раз оглянув свого незнайомого супутника.
Якби вони довше йшли разом, він охоче поділився б своїми думками з цією людиною. Скільки признань чує в дорозі той, хто сам мовчить!
— От ми й прийшли. Скажіть, це не дуже вас обтяжить, якщо ви візьмете з собою кількох хлопців?
— Анітрохи, — відповів Георг, якому від хвилювання аж перехопило горло.
— Мій колега обіцяв узяти їх до себе. А з рештою ми ще погуляємо трохи по берегу, почекаємо на човен. «Може, й малий з бумерангом поїде зі мною», — подумав Георг…
Але коли хлопці втретє зробили перекличку, хлопчик з бумерангом потрапив, на жаль, до групи вчителя.
А Щупачка вже привезли у Вестгофен. Виявилося, що він добре вміє описувати — точно й дотепно. Такі гультяї, як він, звичайно дуже спостережливі. Вони на диво бездіяльні, і їх спостереження лежать недоторканним капі талом у них у голові. Тому такі люди часто стають чудовими помічниками поліції. Щупачок детально розповів поліційним комісарам, як його вчорашній супутник на смерть перелякався, коли вони дійшли до Петерсау.
— Пов’язка у нього була зовсім свіжа, марля біла мов сніг, чисто тобі перзіль-реклама. Цьому хлопцеві бракувало щонайменше п’яти зубів, трьох згори і двох унизу, бо нагорі дірка була ширша. А з одного боку, — Щупачок запхнув зігнутий вказівний палець собі в рот, — був отакенний шрам, або, як би це сказати, ну, наче хтось хотів розтягнути йому рота аж до лівого вуха.
Щупачка відпустили з подяками й вигуками «хайль».
Тепер лишалося тільки встановити, що це та сама куртка. Тоді можна буде передати на всі мости й вокзали, на всі поліційні ділянки й пости, на всі переправи й пристані — словом, по всій країні — останні прикмети втікача.
— Фріце, Фріце, — лунало по всьому училищі Дарре, — твою куртку знайдено!
Коли Фріц почув це, йому аж в очах замерехтіло. Він вибіг надвір. За сараєм уже закінчили ремонтувати дорогу. Фріц заглянув у оранжерею. Садівник збирав насіння достиглих бегоній, щоб їх зразу ж і посортувати.
— Моя куртка знайшлася.
Не повертаючись, садівник сказав:
— Ну, тоді вони його скоро спіймають. Радій!
— Чого це я маю радіти? Віддадуть мені пропотілу, брудну, замизкану куртку!
— А ти спочатку подивися на неї, може, це зовсім і не твоя.
— Пливе! — закричали хлопці.
У тихому повітрі вже було чути пахкання мотора. Світлий слід за кормою, що перетинав річку, тягнувся за човном мало не до самісінького берега. Вранішнє сонце кидало свій гарячий промінь то на шарф човняра, то на птаха на льоту, то на білу стіну на березі, то на далеку дзвіницю серед горбів, немов саме ці предмети були варті того, щоб їх назавше закарбували в пам’яті.
Вони спустилися короткими кам’яними сходами по причалу, але надто рано, бо човен ще не підійшов. Кожен відчував, ніби його істота роздвоюється, і та частина, що вічно прагне полинути кудись у далечінь, прагне перебувати у вічному русі і ніколи не зупинятись, відділяється від другої частини, що прагне навіки лишатись нерухомою і незмінною: перша частина упливає з великою рікою, а друга тулиться до берегів, чіпляється за села, набережні й виноградники.
Навіть хлопці притихли: там, де тишу не проганяють, вона проникає глибше, ніж гуркіт сурм і барабанний бій.
Георг побачив вартового на тому березі. Чи завжди він там стоїть? Чи не на нього він чекає? Хлопці оточили Георга, потягли вниз по сходах, стовпилися навколо нього, підштовхуючи до човна. Але Георг дивився тільки на вартового. «Розсуньтеся, хлопці, пропустіть мене, я стрибну!» Непоганий кінець — якби йому не поталанило. Георг підвів очі. Далеко позаду лежав Таунус, де він раніше частенько бував, навіть ходив з кимсь збирати яблука, але з ким саме? Ага, з Францом… Мабуть, і зараз є яблука: адже настала осінь. Хіба на світі буває щось чарівніше? І небо вже не імлисте, а безхмарне, сіро-блакитне.
