Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Щось трапилося? — спитала вона, побачивши його обличчя. Чоловік нічого не відповів. Вона підсунула йому повну тарілку супу. Пара підіймалася йому в обличчя.

Отто, — сказала вона, — ти недужий?

Він знову нічого не відповів.

Дружину пойняв смертельний страх. «Це не має відношення до куреня, — думала вона, — адже він тут. Просто, його гнітить ця історія: хоч би хутчій, усе скінчилося».

— Ти зовсім не хочеш їсти? — спитала вона.

Чоловік нічого не відмовив.

— Не треба весь час думати про це, — сказала дружина. — Якщо весь час думати, можна збожеволіти. У напівсклеплених чоловікових очах була страшна безнадія. Але пані Бахман вже знову заходилася шити.

Коли вона глянула на чоловіка, очі його були заплющені.

— Що з тобою? — спитала жінка. — Скажи мені, що з тобою?

— Нічого, — відповів чоловік.

Але як він це сказав! Так, наче дружина спитала його: невже в тебе вже нічого не лишилось на світі, а він сказав правду: нічого.

— Отто, — промовила вона, продовжуючи шити:, — а може, все-таки щось трапилось?

Але чоловік відповів спокійним, якимсь безбарвним голосом:

— Ні, зовсім нічого.

І коли вона, відірвавшись од шитва, швидко глянула йому просто у вічі, вона зрозуміла, що справді — нічого.

Він втратив усе, що колись мав.

Жінці аж мороз пішов поза спиною. Вона зіщулилась і сіла боком, наче біля столу сидів не її чоловік, а… Вона шила, шила, ні про що не думала і ні про що не запитувала, бо відповідь могла зруйнувати все її життя.

І яке життя! Правда, звичайне життя із звичайною боротьбою за хліб і панчохи для дітей. Але заразом і життя, сповнене вогню й відваги, палкої цікавості до усього, чим варто цікавитись. А якщо додати до цього те, що вони обидві чули від своїх батьків, коли були ще маленькими дівчатками з кісками й жили на одній вулиці!.. Чого тільки не чули їхні стіни, — боротьба за десяти-, дев’яти— і восьмигодинний робочий день, промови, які читали навіть жінкам, коли вони штопали воістину жахливі діри на панчохах, промови — від Бебеля до Лібкнехта, від Лібкнехта до Димитрова. «Вже ваші діди, — з гордістю розповідали вони дітям, — сиділи у тюрмах за те, що страйкували і виходили на демонстрації». Правда, тоді за це ще не вбивали і не катували. Хороше, чисте життя! І ось усе це гине через одне-єдине запитання, через одну-єдину думку. Ціле життя зраджено… Ось вона вже, та думка.

Що з її чоловіком? Пані Бахман — проста жінка, вона віддана чоловікові. Колись вони були закохані одне в одного, вони давно живуть у парі. Вона, звичайно, не така, як пані Валлау, та багато чого навчилась. Але цей чоловік коло столу — зовсім не її чоловік. Це непроханий гість, чужий, від його присутності стає моторошно.

Звідки він прийшов? Чого він повернувся так пізно?

Він чимось карається. Змінився він уже давно. З того часу, як його раптом відпустили. Вона тоді раділа, кричала від щастя, а його обличчя було втомлене й нерухоме. Невже ти хочеш, щоб з ним було те саме, що з Валлау? «Ні!»— мало не скрикнула пані Бахман. Але голос, набагато старіший, ніж вона, і водночас набагато молодший, уже відповів: «Так, це було б краще». «Я не можу дивитися на його обличчя», — подумала жінка. І чоловік, немов почувши, підвівся, підійшов до вікна і став спиною до кімнати, хоч віконниці були зачинені.

Георг, певно, прошкандибав уже повз кілька таких сараїв, як той, куди він, нарешті, зайшов. Там лежали лише купи старих лозових кошелів, що віддавали цвіллю. «Тепер спати, — подумав Георг, — більше нічого». Він поповз у куток і зачепив стос кошелів; вони попадали.

Від страху в Георга прояснилося в голові. Туман розвіявся. М’яке, мов сніг, місячне сяйво крізь порожній отвір дверей падало на вичовгану ногами долівку. Було виразно видно чиїсь старі сліди і свіжі сліди Георгові.

Потім Георг заснув. Очевидно, він спав усього кілька хвилин. Йому приснилося, що він прийшов до Лені. Він зарився пальцями в волосся Лені, воно було густе й шелестіло. Він припав до нього обличчям, вдихнув його запах і відчув, що все це, нарешті, не сон, а справжня дійсність. Він намотав волосся на кисть руки, щоб Лені не могла піти від нього. Георг щось штовхнув ногою, задзвеніли скалки. Він прокинувся від жаху. «Справді, — подумав він, дуже вражений, бо наяву він про це ні разу не згадав, — я ж тоді щось перекинув — лампу». Її сміх і голос були трохи хриплуваті, коли вона знову, й знову, з настирливістю п’яного, запевняла його: це ж на щастя, Георге, на щастя.

Голову йому пронизав такий гострий біль, що він мимоволі помацав рукою, чи немає крові. Про сон Годі було й думати. А вірив, що на цей час уже добереться до неї…

Хоч як Георг напружував мозок, він ніяк не міг зібрати докупи своїх думок. Порожнеча в голові доводила його до розпачу.

Вдалині щось заворушилося, людина чи тварина; поволі наближаючися по м’якій землі, зашелестіли короткі, легкі кроки. Георг загородився кошелями, мішками. Тікати вже було пізно. Хтось заступив вхід, у сараї стало темно» Тінь жінки: він розрізняв край спідниці. Вона прошепотіла:

— Георге?

Георг мало не скрикнув. Йому перехопило подих.

— Георге! — повторила дівчина, трохи розчаровано.

Потім сіла на долівку біля дверей. Георгові було видно її туфлі, товсті панчохи, а між колінами спідницю з грубої тканини, на якій лежали її руки. Його серце калатало так гучно, що він боявся — ось вона почує і скочить з місця.

Але вона прислухалася до чогось іншого. Почулись упевнені кроки. Дівчина радісно скрикнула:

— Георге! — Вона стулила коліна і натягнула на них спідницю. Тепер Георг побачив і її обличчя. Воно здалося йому дуже гарним. Та хіба може бути не гарне обличчя, залите місячним сяйвом і сповнене сподівання любові!

Нахиливши голову, увійшов другий Георг і зразу ж сів біля неї.

— Ну, бачиш, ось і ти, — сказав він і вдоволено додав — А ось я! — Вона тихенько обняла його, притулилася щокою до його обличчя, не цілуючи і, мабуть, не бажаючи поцілувати. Вони про щось заговорили між собою так тихо, що Георг не міг нічого розібрати. Потім другий Георг розсміявся… Тоді знову стало так тихо, що Георг чув, як другий Георг гладить рукою її волосся, її блузу. При цьому другий Георг промовив:

— Моя кохана. — Потім тихо додав — Ти для мене — все на світі.

Дівчина відказала:

— Це неправда.

Він міцно поцілував її. Кошелі розкотились, крім тих, що Георг понаставляв перед собою.

Дівчина сказала трохи зміненим, дзвінким голосом:

— Якби ти знав, як я тебе кохаю!

— Справді? — сказав другий Георг.

— Так, над усе… Ні! — крикнула вона раптом.

Другий Георг розсміявся. Дівчина сказала сердито:

— Ні, Георге, тепер іди.

— Я вже йду, — сказав другий Георг, — скоро ти зовсім позбудешся мене.

— Як це? — збентежено спитала дівчина.

— Наступного місяця мене беруть до війська.

— О боже!

— Чому? Це непогано. Нарешті кінчиться ця муштро щовечора, жодної тобі вільної хвилини.

— Там тебе ще більше муштруватимуть.

— Ну, це вже зовсім інше, — сказав хлопець. — Там, нарешті, станеш справжнім солдатом, а тут ми тільки граємось у солдатиків. Альгайєр теж так каже. Послухай-но, а чи не ходила ти минулої зими з Альгайєром до Гайдесгайма на танці?

— Ну то й що? — відповіла дівчина. — Я ж тебе ще й не знала. Та з ним не було так, як у нас тепер. Інший Георг розсміявся.

— Не так? — сказав він.

Він міцно її обійняв, і дівчина вже нічого не казала.

Згодом вона промовила сумно, наче втратила свого коханого в темряві серед бурі:

— Георге!

— Еге, — весело відгукнувся він.

Вони знову сиділи як перше, дівчина, піднявши коліна, тримаючи руку хлопця в своїх руках. Вони дивилися f далечінь крізь розчинені двері, в повній злагоді між собою, з полем і тихою ніччю.

— Он там, пам’ятаєш, ми гуляли, — сказав другий Георг. — Ну, мені вже час додому…

Дівчина сказала:

— Я боятимуся, коли ти підеш.

— Я ж іще не йду на війну, — сказав він, — поки що тільки до армії.

34
{"b":"252611","o":1}