Вокульському шугнула в голову кров, на губах графині промайнула ледве помітна усмішка.
Це була одна з тих хвилин, коли природа, стримавши свої могутні сили, немов припиняє свою споконвічну роботу, щоб яскравіше вирізнити щастя істот малих і смертних.
Вітер ледве подихав немов для того, щоб прохолодити пташок, які спали по гніздах, та допомогти летіти комахам на весільний бенкет. Листя на деревах ледве тріпотіло, немов порушувало його не повітря, а тихо сковзаюче сонячне проміння. Подекуди, в вологій гущавині, мінилися барвисті краплі роси, наче відблиски райдуги, що впала з неба.
Здавалося, все завмерло: сонце і дерева, снопи світла й тіні, лебеді на ставку, рої комарів над лебедями, навіть блискуча хвиля на синій поверхні води. Вокульському здалося, що в цю мить нестримний плин часу відділився від землі, залишивши по собі лише кілька білих смуг на небі, — і з цієї миті вже ніщо на землі не зміниться, а залишиться таким, як є, навіки. І що вони з панною Ізабеллою вічно ходитимуть по освітлених луках, під зеленими хмарами дерев, серед яких подекуди, як пара чорних брильянтів, поблискують цікаві очі птаха. Що в ньому ніколи не зникне відчуття незмірної тиші, f а в неї оцей замріяний погляд і яскравий рум’янець на лицях і що поперед них завжди, як оце й зараз, летітимуть і цілуватимуться в повітрі два білих метелики.
Вони вже були на півдорозі до оранжереї, коли панна Ізабелла, збентежена цією тишею в природі й між ними, заговорила:
— Правда, який чудовий день? В місті спека, а тут приємна прохолода. Я дуже люблю Лазенки о цій годині: людей мало, і кожен може знайти куточок собі до вподоби. Ви любите самотність?
— Я звик до неї.
— Ви ще не бачили Россі?.. — спитала вона, ще більш червоніючи. — Як, ви не бачили Россі? — повторила вона здивовано.
— Ще ні, але я… піду…
— Ми з тітусею були вже на двох спектаклях.
— Я ходитиму на всі.
— Ах, як це добре! Ви переконаєтесь, який це великий артист. Особливо гарно грає він Ромео, хоч він уже… й не першої молодості… Тітуся і я знаємо його особисто ще з Парижа… Дуже приємний чоловік, але насамперед геніальний трагік. В його грі справжній реалізм поєднується з найпоетичнішим ідеалізмом…
— Він, мабуть, справді великий артист, коли викликає у вас таке захоплення і симпатію.
— Ви не помилились. Я знаю, що не зроблю в житті нічого надзвичайного, але принаймні я вмію цінити незвичайних людей… На кожному полі діяльності… навіть на сцені. Але уявіть собі, Варшава не оцінила його належним чином…
— Чи це можливо? Він все ж таки чужоземець…
— А ви злоязикий, — усміхнулась вона. — Але я віднесу це зауваження на карб Варшави, а не Россі… Мені справді соромно за наше місто! Якби я була публікою (звичайно, публікою чоловічої статі), я закидала б його квітами, а руки у мене попухли б від оплесків… А тут оплески дуже ріденькі, а про квіти ніхто й не думає..: Ми ще справжні варвари…
— Оплески і квіти — це такі дрібниці, що на найближчому спектаклі Россі їх буде швидше забагато, аніж замало, — сказав Вокульський.
— Ви певні? — спитала вона, пильно дивлячись йому б вічі.
— Певний… Навіть гарантую, що так буде.
— Я буду дуже задоволена, якщо ваше пророцтво здійсниться. Може, вже повернемось до наших?..
— Кожен, хто робить вам приємність, заслуговує на найвищу пошану…
— Пробачте! — сміючись, перебила його панна Ізабелла. — Ви сказали комплімент самому собі…
Вони повернули від оранжереї назад.
— Уявляю собі здивування Россі, коли він почує овації, — знову заговорила панна Ізабелла. — Він уже ні на що тут не сподівався і, мабуть, шкодує, що приїхав у Варшаву. Артисти, всі без винятку, аж до найвизначніших, — це особливі люди: без слави і шани вони не можуть жити так само, як ми без їжі й повітря. Самопожертва, праця, нехай найплодотворніша, але скромна — це не для них. Вони неодмінно повинні висуватись на перший план, привертати до себе всі погляди, панувати над серцями тисяч. Россі сам каже, що волів би вмерти на рік раніш на сцені при переповненому й захопленому залі, аніж на рік пізніше в тісному колі небагатьох поклонників. Як це дивно!..
— Він має рацію, коли повен театр для нього — найвище щастя.
— Ви гадаєте, що є таке щастя, задля якого варто заплатити коротким життям? — спитала панна Ізабелла.
— І нещастя, яких варто уникати тим самим способом, — відповів Вокульський.
Панна Ізабелла замислилась, і далі вони йшли мовчки.
Тим часом, сидячи над ставком і годуючи лебедів, графиня говорила з паном Томашем:
— Ти помітив, що цей Вокульський наче цікавиться Веллою?..
— Не думаю…
— Навіть дуже, теперішні купці уміють будувати сміливі плани.
— Від проекту до його здійснення — величезна дистанція, — трохи роздратовано відказав пан Томаш. — А хоч би було й так, це мене зовсім не обходить. За думки пана Вокульського я не відповідаю, а за Бельцю я спокійний.
— Кінець кінцем я нічого проти цього не маю, — додала графиня. — Що б далі не сталося, я мирюся з волею божою, особливо, коли це на користь бідним… Мій притулок незабаром стане найпершим у місті, і тільки через те, що цьому панові подобається Бельця…
— Перестань… Он вони повертаються!.. — перебив її пан Томаш.
Справді, панна Ізабелла і Вокульський показалися в кінці алеї.
Пан Томаш уважно придивився і тільки тепер зауважив, що з них гарна пара: він на голову вищий, атлетичної будови, ступав твердо, по-військовому; вона трохи дрібніша, але стрункіша, посувалася поруч, немов пливла. Навіть білий циліндр і світле пальто Вокульського приємно гармоніювало з попелястою накидкою панни Ізабелли. «Нащо він носить цей білий циліндр?..» — з досадою подумав пай Томаш. І раптом йому прийшла до голови дивна думка: що цей скоробагатько Вокульський за право носити білий циліндр повинен платити йому принаймні п’ятдесят процентів на вкладений капітал. Але тут навіть сам пан Томаш знизав плечима.
— Ах, тьотю, як там гарно, в тих алеях! — вигукнула, підходячи, панна Ізабелла. — Ми з вами ніколи не буваємо в тім краю. А Лазенки тільки тоді приємні, коли ходиш швидко й далеко.
— В такому разі попроси пана Вокульського, щоб він частіше супроводив тебе, — відповіла графиня якимось особливо солодким тоном.
Вокульський уклонився, панна Ізабелла ледве помітно нахмурилась, а пан Томаш сказав:
— Чи не пора додому?
— Мабуть, пора, — відказала графиня. — Ви ще зостаєтесь, пане Вокульський?
— Зостаюсь. Ви дозволите провести вас до екіпажа?
— Просимо. Бельцю, візьми мене під руку.
Графиня з панною Ізабеллою пішли попереду, а за ними пан Томаш з Вокульським. Білий циліндр на Вокульському викликав у пана Томаша таке роздратовання й досаду, що він тільки з чемності змушував себе усміхатись. Нарешті, щоб чимось розважити Вокульського, він знову почав говорити про свій будинок, за який, після сплати боргів, сподівався одержати сорок або п’ятдесят тисяч карбованців чистого прибутку.
Ці цифри, в свою чергу, зіпсували настрій Вокульському; він вирішив, що понад тридцять тисяч уже нічого не може додати.
Але коли під’їхав екіпаж і пан Томаш, посадивши графиню й дочку і сівши сам, гукнув: «Рушай!», у Вокульського зникло неприємне почуття і знов прокинулась туга за панною Ізабеллою. «Так коротко!» — зітхнув він, дивлячись на пожежну зелену бочку, що поливала брук.
Він ще раз пішов до оранжереї, відшукуючи сліди черевичків панни Ізібелли на дрібному піску. Але там. уже щось змінилося. Вітер повіяв дужче, скаламутив у ставку воду, порозганяв метеликів і птахів, зате нагнав більше хмар, які все частіше притемняли світло сонця. «Як тут нудно!» — шепнув він і повернув до шосе.
Сівши в свій екіпаж і примруживши очі, він ні про що не думав, а тільки втішався легким похитуванням ресор. Йому здавалось, що він, наче птах, сидить на гілці, яку вітер гойдає вправо і вліво, вгору і вниз, потім раптом зареготав, згадавши, що це погойдування коштує йому тисячу карбованців на рік. «Дурний же я, дурний! — повторював він. — Чого я пнуся між люди, які або не розуміють моїх жертв, або сміються з моїх незграбних зусиль. Нащо мені оцей екіпаж?..
