Чи не краще кинути серце голодному псові, аніж віддати його жінці, яка навіть не догадується, яка велика різниця між ними і мною. Годі!»
Він знову сів за стіл і почав писати листа до Гейста, але одразу відклав його.
— Гарний же я! — сказав він вголос. — Збираюся писати зобов’язання, не впорядкувавши своїх справ. «От як міняються часи, — подумав. — Колись отакий Гейст був би символом сатани, з яким за людську душу бореться ангел в образі жінки. А сьогодні — хто з них сатана, а хто ангел…».
В цей час постукали в двері. Увійшов слуга й подав Вокульському великого конверта.
— З Варшави, — шепнув він. — Від Жецького?.. Це він пересилає мені в конверті якогось другого листа. Ага, від графині! Може, вона повідомляє мене про весілля панни Ізабелли?..
Він розірвав конверта, але з хвилину не міг наважитись читати. Серце його сильно калатало.
— Ну, однаково, — пробурмотів він і почав читати:
«Дорогий мій пане Станіславе! Мабуть, ти весело проводиш час, кажуть, навіть у Парижі., коли забуваєш про своїх друзів. А могила твого покійного дядька й досі дожидає пам’ятника, та й я хотіла б порадитися з тобою, чи будувати мені цукровий завод, на що мене намовляють люди на старості літ. Стидайся, пане Станіславе, а найбільше — жалій, що не бачиш рум’янцю на лицях Белли, яка зараз сидить у мене і спекла рака, дізнавшись, що я пишу до тебе. Кохана дитина! Вона живе недалеко у своєї тітки і часто відвідує мене. Догадуюсь, що ти вчинив їй якусь велику прикрість; отож не зволікай з перепросинами і якнайшвидше приїжджай просто до мене.
Белла пробуде тут ще кілька днів, і, може, мені пощастить умовити її, аби вона пробачила тобі…»
Вокульський схопився з-за стола, відчинив вікно і, стоячи перед ним, ще раз перечитав листа; очі в нього заіскрились, обличчя взялося плямами.
Він подзвонив раз, другий, третій… Нарешті сам вибіг в коридор і гукнув:
— Гарсон!.. Гей, гарсон!..
— До ваших послуг!
— Рахунок.
— Який?
— Повний рахунок за останні п’ять днів. Повний, розумієте?
— Зараз подати? — здивувався гарсон.
— Негайно! І екіпаж до північного вокзалу… Негайно!
Розділ третій
ЛЮДИНА, ЩАСЛИВА В КОХАННІ
Повернувшись із Парижа в Варшаву, Вокульський застав удома другого листа від Заславської. Стара наполягала, щоб він негайно приїхав і погостював у неї кілька тижнів. «Не думай, пане Станіславе, — закінчувала вона, — що я запрошую тебе задля твоїх нових успіхів, аби похвалитися знайомством з тобою. Так воно часом буває, але не в мене. Я тільки хочу, щоб ти відпочив після твоїх трудів, а може, й розважився в моєму домі, де, крім старої й нудної господині, знайдеш товариство молодих і гарних жінок».
— Дуже мені потрібні молоді й гарні жінки! — пробурмотів Вокульський.
І раптом йому спало на думку: про які це успіхи пише Заславська? Невже чутка про його заробітки дійшла вже до провінції, хоч сам він нікому про це не казав?
Проте слова удови перестали дивувати його, коли він ознайомився з становищем. Після його від’їзду торговельні обороти магазину зросли і день у день збільшувались. Десятки нових купців зав’язали з. ним ділові стосунки; відмовився лише один з колишніх спільників, написавши гострого листа, в якому пояснював, що у нього не арсенал, а лише текстильний магазин, отож він не бачить сенсу надалі підтримувати зв’язок з фірмою вельмишановного Вокульського, з яким матиме честь до нового року остаточно розрахуватися. Товарооборот був такий великий, що пан Ігнац на свою відповідальність найняв ще один склад і взяв восьмого продавця та двох експедиторів.
Коли Вокульський скінчив перегляд бухгалтерських книг (на наполегливе прохання Жецького він узявся до цієї роботи вже через дві години після приїзду), пан Ігнац одімкнув сейф і з урочистим виглядом дістав відтіля листа Сузіна.
— Що це за церемонії? — засміявся Вокульський.
— Кореспонденцію від Сузіна треба зберігати особливо пильно, — з притиском сказав Жецький.
Вокульський здвигнув плечима і прочитав листа. Сузін пропонував йому на зиму нову торговельну операцію, майже таку саму вигідну, як і паризька.
— Що ти на це скажеш? — запитав він пана Ігнаца, пояснивши, в чому річ.
— Дорогий Стаху, — відповів старий, опускаючи очі, — я тобі так вірю, так вірю, що, коли б ти навіть спалив місто, я однак був би певний, що ти зробив це з благородною метою.
— Ти, старий, невиправний мрійник, — зітхнув Вокульський і замовк. Він не мав сумніву, що Ігнац знову вважає його учасником якоїсь політичної інтриги.
Але так думав не тільки Жецький. Зайшовши в свою квартиру, Вокульський знайшов цілу купу візитних карток та листів. Останнім часом його відвідало близько сотні впливових, титулових і багатих людей, з яких не менш як половини він досі не знав. Ще цікавіші були всілякі просьби про допомогу або про сприяння перед різними цивільними та військовими чиновниками, а також анонімні листи, переважно лайливі… Один називав його зрадником, другий лакузою, який так звик до цієї роботи у Гопфера, що й тепер прислуговує аристократії, навіть не аристократії, а хтозна-кому. Третій дорікав йому тим, що він опікується жінкою поганої поведінки, ще один повідомляв, що пані Ставська — кокетка й авантурниця, а Жецький шахрай, бо обкрадає його на прибутках з нового дому й ділиться ними з управителем Вірським. «Мабуть, багато пліток тут ходить про мене!» — подумав він, дивлячись на стос паперів.
На вулиці він також помітив, що привертає до себе загальну увагу. Багато людей віталося з ним; часом на нього показували пальцями або кивали головами якісь зовсім чужі люди; але були й такі, що, забачивши його, одвертали голови. Поміж ними він помітив двох знайомих ще з Іркутська, і це його прикро вразило.
— В чому річ? — тихо промовив він. — Подуріли люди, чи що?
На другий день після приїзду в Варшаву Вокульський відписав Сузіну, що пропозицію його приймає і в половині жовтня буде в Москві. А пізно ввечері він виїхав до удови, маєток якої лежав за кілька миль від недавно побудованої залізниці.
На вокзалі Вокульський помітив, що його особа й тут привертає до себе увагу. Сам начальник вокзалу відрекомендувався йому й наказав дати окреме купе; а старший кондуктор, проводжаючи його до вагона, повідомив, що то, власне, він мав намір дати йому найвигідніше місце, де можна було б спати, працювати й розмовляти без перешкод.
Після довгого дожидання поїзд нарешті рушив… Була вже пізня безмісячна й безхмарна ніч, а на небі висипало зірок більше, ніж звичайно. Вокульський відчинив вікно й почав придивлятись до сузір’їв. Йому пригадались сибірські ночі, де небо інколи буває майже чорним, а зірок на ньому, як сніжинок в завірюху, де Малий Віз висить майже над головою, а Геркулес, Квадрат Пегаса та Близнюки світяться над самим обрієм, нижче, ніж у нас.
— Чи знав би тепер астрономію я, продавець Гопфера, аби не побував там? — з гіркотою думав він. — Чи чув би що-небудь про відкриття Гейста, аби Сузін майже силоміць не витяг мене в Париж?»
І він якимось внутрішнім зором побачив своє незвичайне життя, немов роздвоєне між далеким Сходом і далеким Заходом. «Все, що я вмію, все, що я маю, все, що я можу ще зробити, народилось не на цій землі. Тут зустрічав я лише образи, заздрість або сумнівне визнання, коли мені щастило, але коли б мені не пощастило, мене затоптали б ті самі ноги, які сьогодні передо мною пританцьовують…» «Виїду я звідси, — повторював він, — виїду!.. Хіба що вона мене затримає. Бо що мені дасть навіть багатство, коли я не можу зужити його так, як мені хотілося б? І що варте життя, коли доводиться пліснявіти в клубі, магазині та в вітальнях, де треба грати в преферанс, щоб не лихословити, або лихословити, щоб не грати в преферанс?..» «Цікаво все-таки, — подумав він, трохи заспокоївшись, — чого це вдова запрошує мене з такими натяками. А може, це панна Ізабелла?..»
