— Так, і не шкодую. Він усе збрехав, але…

— Що значить «але»?.. — тривожно запитала панна Флорентіна.

— Не питай мене. Нічого до мене не говори, коли не хочеш, щоб я розплакалась на вулиці…

І, помовчавши, додала по-французьки:

— Можливо, я не повинна була приїжджати сюди, але… мені однаково!..

— Я гадаю, Бельцю, — серйозно сказала панна Флорентіна, — що ти повинна б поговорити з батьком або з тіткою…

— Ти хочеш сказати, — перебила її панна Ізабелла, — що я повинна поговорити з маршалком або з бароном? На це завжди буде час; зараз я поки що не можу наважитись.

Розмова урвалась, і вони аж додому їхали мовчки; панна Ізабелла цілий день була роздратована.

Коли панна Ізабелла вийшла з магазину, Вокульський знову взявся до підрахунків і безпомилково підсумував дві великі колонки цифр. В половині третьої він спинився і здивувався з того спокою, що запанував у його душі. Відкіля раптом ця байдужість після цілого року; гарячкового шаленства й туги вперемішку з нападами божевілля?

Якби людину можна було раптово перенести з бального залу в ліс або з душної в’язниці на холодне чисте поле, вона зазнала б такого самого враження й так само здивувалася б. «Мабуть, я цілий рік хворів на затьмарення розуму, — думав Вокульський. — Не було небезпеки, на яку я не зважився б, не було жертви, якої я не приніс би задля цієї особи, але от побачив її — і одразу збайдужнів до неї…

А як вона зі мною розмовляла!.. Скільки зневаги до жалюгідного купця… «Заплати оцьому панові!..» Які ж вони величні, оці світські дами! Шалапут, шулер, навіть злодій, якщо тільки має відповідне ім’я, становить для них добре товариство, хоч би був схожий не на батька рідного, а на материного лакея. Але купець для них парія.

Та яке мені діло до цього всього! Хай собі гниють на здоров’я!»

Він підрахував ще одну колонку, навіть не звертаючи уваги на те, що робиться в магазині. «Відкіля вона знає, — думав він далі, — що я купив сервіз і срібло?.. А як вона випитувала, чи не заплатив я більше, ніж вони коштують! Я з приємністю подарував би їм ці фамільні дрібнички. Власне, я повинен бути вдячний їй до смерті, бо якби не шалів за нею, то не заробив би капіталу і запліснявів би за конторкою. А тепер, може, мені й сумно буде без тих жалів, розпачу та надії… Дурне життя!.. Ганяємо по землі за примарою, яку кожен носить у своєму серці, а коли вона відтіля втече, тоді бачимо, що то було божевілля… Ніколи я не припускав, що може існувати таке чудесне одужання! Ще годину тому я був повен отрути, а зараз такий спокійний — і в той же час якийсь спустошений, немов з мене вийняли душу й нутрощі, а залишили тільки кістки, шкіру та одяг. Що ж я тепер робитиму? Чим буду жити? Мабуть, поїду в Париж на виставку[30], а потім в Альпи…»

В цей час до нього навшпиньках підійшов Жецький і шепнув:

— Який молодчина наш Мрачевський, га? Як він уміє розмовляти з жіноцтвом!

— Як знахабнілий перукар, — відповів Вокульський, не одриваючи очей від книги.

— Таким його зробили наші клієнтки, — відповів старий, але побачивши, що заважає господареві, одійшов.

Вокульський знову задумався. Потім ненароком глянув на Мрачевського і вперше помітив, що вираз його обличчя чимось відрізняється від інших. «Так, — подумав Вокульський, — він неймовірно дурний і, мабуть, саме тому подобається жінкам». Він готовий був сміятися і з спокусливих поглядів панни Ізабелли на адресу молодого зальотника, і з власної омани, що так несподівано сьогодні зникла.

Раптом він здригнувся, почувши ім’я панни Ізабелли, й побачив, що в магазині нема нікого з покупців.

— Ну, пане, сьогодні ви не крилися з своїми амурними справами, — сказав Мрачевському Клейн, сумно усміхаючись.

— Але як вона на мене дивилась… ах!.. — зітхнув Мрачевський, приклавши одну руку до грудей, а другою підкручуючи вуса. — Я певний, що за кілька днів одержу від неї напахчену записочку. Потім перше побачення, а далі: «Задля вас я нехтую правилами, на яких вихована», й нарешті: «Скажи, чи ти не зневажаєш мене?» Перша хвилина — це просто розкіш, зате потім — чистий клопіт…

— Що ви верзете! — перебив його Лісецький. — Знаємо ми ваші перемоги: вони звуться Матільдами, яких ви спокушаєте порцією котлет та кухлем пива.

— Матільди на кожен день, дами — на свята. Але Іза буде найбільшим святом. Даю слово честі, не знаю іншої жінки, яка б справляла на мене таке пекельне враження… Ну, але й вона горнеться до мене!

Грюкнули двері, і в магазин зайшов сивуватий добродій. Він зажадав брелока до годинника, але так кричав і стукав палицею, немов збирався купити всі японські вироби.

Вокульський, не ворухнувшись, слухав похвальбу Мрачевського. У нього було таке враження, немов йому на голову й на груди лягав якийсь тягар.

— Кінець кінцем усе це мене анітрохи не обходить, — шепнув він. Після сивуватого добродія в магазин зайшла дама купити парасольку, потім дан середніх літ зажадав капелюха, потім юнак — вибрати собі портсигар, нарешті, зайшли три панни, одна з яких сказала подати їй рукавички Шольца, і тільки Шольца, бо інакших вона не носить.

Вокульський закрив книгу, повільно встав із стільця і, взявши з конторки капелюха, пішов до дверей. Йому було труднб дихати, а голова ніби розколювалась від болю.

До нього підбіг пан Ігнац.

— Уже йдеш? Може, заглянеш до нового магазину? — сказав він.

— Нікуди я не загляну. Я стомився, — відповів Вокульський, не дивлячись йому в очі.

Коли він вийшов, Лісецький торкнув Жецького за плече.

— Щось хазяїн, здається, починає марніти, — шепнув він.

— Ну, — відповів пан Ігнац, — пустити в рух таке підприємство, як московське, то не абищо! Тут змарнієш.

— Нащо ж він до нього взявся?

— На те, щоб було за що підвищувати нам плату, — суворо відповів пан Ігнац.

— Ну, то нехай закладає сто нових підприємств, навіть в Іркутську, аби тільки щороку підвищував, — сказав Лісецький. — Я не заперечую. Проте скажу, що він страшенно змінився, особливо сьогодні. Євреї, пане мій, євреї, — додав він, — як пронюхають про його проект, то дадуть йому чосу!

— Що там євреї…

— Євреї, кажу вам, євреї!.. Вони всіх тримають в лабетах і не допустять, щоб якийсь там Вокульський став їм поперек шляху — не єврей і навіть не вихрест.

— Вокульський з’єднається зі шляхтою, — відповів пан Ігнац, — а там теж знайдуться капітали.

— Хто його знає, що гірше: єврей чи шляхтич, — мимохідь зауважив Клейн і жалісно звів угору брови.

Вийшовши на вулицю, Вокульський став на тротуарі, наче зважував, куди йому йти. А йти йому, власне, нікуди не хотілось. Та коли випадково глянув праворуч на свій новий магазин, перед яким уже спинялись люди, він з огидою одвернувся й пішов у лівий бік. «Дивна річ, як це все мене мало цікавить», — майнула думка. Потім подумав про тих кількасот людей, яким він уже дав роботу, і про тих кілька десятків, які від першого травня мають почати працювати у нього в магазині, про ті сотні, для яких він протягом року мав створити нові джерела заробітку, і про ті тисячі, які завдяки його дешевим товарам зможуть полегшити своє життя, — і відчув, що всі ці люди разом із їхніми родинами в цю мить зовсім його не цікавлять. «Магазин на когось залишу, до спілки не вступлю й поїду за кордон», — думав він. «І обманеш людей, які покладали на тебе надії?» «Обманеш?.. А хіба мене самого життя не обманило?..»

Ідучи, він відчув якусь незручність; нарешті, зрозумівши, що йому набридло давати прохожим дорогу, перейшов на другий бік вулиці, де людей було менше. «І все-таки цей Мрачевський безчесний негідник! — думав він. — Як можна плескати такі речі в магазині? «За кілька днів одержу записочку, а потім — побачення!..» Але вона сама винна, не треба кокетувати з блазнем… А проте мені байдуже».