— Якщо тільки не обшахрує вас…

Тим часом Константій, що й досі стояв на порозі, жалісно похитав головою і, втративши терпець, заговорив:

— Ех!.. І що ви вигадуєте?.. Тьху… ну просто, як мала дитина…

Граф з цікавістю поглянув на нього, а барон вибухнув:

— А ти, йолопе, чого обзиваєшся, коли тебе не питають?..

— Звісно, що обзиваюсь, бо ви й робите й говорите, як мала дитина! Я тільки лакей, але швидше повірю такому, який дає за візит два карбованці, а не такому, котрий позичає у мене по три карбованці й не поспішає оддавати. Отак воно й є: пан Вокульський сьогодні дав мені два карбованці, а пан Марушевич…

— Геть!.. — вереснув барон, — хапаючись за графин, побачивши якого, Константій вирішив краще сховатись за двері. — От чортів холуй!.. — додав барон, видно, дуже зіритований.

— Вам подобається той Марушевич? — спитав граф.

— Авжеж, він чесний хлопець. З якої тільки халепи він мене не вирятовував!.. Скільки разів доводив мені свою майже собачу відданість!..

— Те-ек!.. — замислено пробурмотів граф. Він посидів ще кілька хвилин мовчки й нарешті попрощався.

Йдучи додому, граф Літинський кілька разів повертався думкою до Вокульського. Він вважав природним те, що купець заробляє навіть на скаковому коні, але такі операції йому не подобались, і вже зовсім не виправдував він Вокульського за те, що той знається з Марушевичем, суб’єктом, безумовно, підозрілим. «Звичайний собі парвеню, скоробагатько, — вирішив граф. — Передчасно ми почали ним захоплюватись, хоч… справи спілки він може провадити… Звичайно, під нашим пильним контролем».

Через кілька днів, о дванадцятій годині, Вокульський одержав два листи: одного від пані Мелітон, другого — від князевого адвоката. Він нетерпляче розпечатав першого, в якому пані Мелітон коротко писала: «Сьогодні в Лазенках, у звичайний час». Він прочитав його двічі, потім неохоче взявся до листа адвоката, який запрошував його теж сьогодні, на одинадцяту годину на нараду в справі купівлі дому Ленцьких. Вокульський з полегкістю зітхнув: встигне.

Рівно об одинадцятій він був у кабінеті адвоката, де вже застав старого Шлангбаума. Він мимоволі зауважив, що сивоволосий єврей солідно виглядає на тлі коричневих меблів та шпалерів, а адвокатові дуже личать капці з коричневого сап’яну.

— Вам щастить, пане Вокульський, — звернувся до нього Шлангбаум. Ви тільки надумали купити будинок, а будинки одразу дорожчають. Даю вам слово, що за півроку ви повернете собі вкладені в той будинок гроші, та ще й заробите. Ну, а я коло вас…

— Ви так думаєте? — неуважно озвався Вокульський.

— Я не думаю, — сказав Шлангбаум, — я вже заробляю. — Вчора адвокат баронеси Кшешовської позичив у мене десять тисяч карбованців до Нового року й дав вісімсот карбованців процентів.

— Що ж, у неї теж немає грошей? — спитав Вокульський адвоката.

— У неї є в банку дев’яносто тисяч карбованців, але барон заборонив їх видавати. Непоганий шлюбний контракт він уклав, га?.. — засміявся адвокат. — Чоловік забороняє жінці брати гроші, які є її безперечною власністю; в той час як сам учинив позов про розділ майна… Мені таких контрактів писати не доводилось, ха-ха!.. — сміявся адвокат, потягуючи дим з бурштинового цибуха.

— Пане Шлангбауме, — питав Вокульський, — а нащо баронеса позичила у вас ті десять тисяч?

— Ви не розумієте? — відповів Шлангбаум. — Будинки дорожчають, і адвокат пояснив баронесі, що менш як за сімдесят тисяч карбованців вона будинку Ленцьких не купить. Вона б хотіла купити за десять тисяч, але що ж ти вдієш…

Адвокат сів за стіл і взяв слово.

— Отже, шановний пане Вокульський, будинок панства Ленцьких (він легенько вклонився) купую для вас не я, а присутній тут (він знову вклонився) пан С. Шлангбаум…

— Можу купити, чому б ні? — пробурмотів Шлангбаум.

— Але не менш, як за дев’яносто тисяч, — нагадав Вокульський, — причому мусять бути кон-ку-рен-ти, — підкреслив він.

— Чому б ні? Це не мої гроші!.. Якщо хочете їх платити, то будете мати конкурентів… Якби я мав стільки тисяч карбованців, скільки тут, у Варшаві, можна знайти для всякого діла дуже порядних людей, до того ж католиків, то я був би багатший за Ротшільда.

— Отже, будуть пристойні конкуренти, — повторив адвокат. — Прекрасно. Зараз я передам панові Шлангбаумові гроші…

— Це непотрібно, — сказав Шлангбаум.

— А потім ми складемо актика, за яким шановний пан С. Шлангбаум позичково одержує від вельмишановного пана Вокульського дев’яносто тисяч карбованців, яка сума забезпечується новопридбаним будинком. Якщо ж пай С. Шлангбаум до дня 1 січня 1879 року вищезазначеної суми не поверне…

— І не поверну…

— В такому разі куплений ним будинок вельмишановного пана Ленцького переходить у власність шановного пана Вокульського.

— Хоч би й зараз… Я туди й не загляну, — відповів Шлангбаум, махнувши рукою.

— Чудово! — вигукнув адвокат. — Завтра ми матимемо актика, а за тиждень… десять днів і будинок. Тільки коли б ви, шановний пане Станіславе, не втратили на цьому ділі тисяч десять-п’ятнадцять.

— Тільки виграю, — відповів Вокульський і попрощався з адвокатом і Шлаигбаумом.

— Ага, одну хвилинку, — сказав адвокат, проводжаючи Вокульського до передпокою. — Наші графи вирішили увійти членами до спілки, але трохи зменшують паї і вимагають якнайпильнішого контролю.

— Це правильно.

— Особливо обережним став граф Літинський. Не розумію, що з ним сталося…

— Він дає гроші, через те й обережний, поки давав тільки слово, був сміливіший.

— Ні, ні, ні! — перебив його адвокат. — Щось воно не те, і я все це взнаю… Хтось нам напаскудив…

— Не нам, а мені, — усміхнувся Вокульський. — Кінець кінцем мені однаково, і я не сердився б, якби ці панове зовсім не вступали до спілки…

Він ще раз попрощався з адвокатом і поспішив у магазин. Там знайшлося кілька невідкладних справ, які затримали його несподівано довго. В Лазенки він прибув аж о пів на другу.

Прохолода парку не тільки не заспокоїла його, э ще більше збудоражила. Він ішов так швидко, що часом думав: чи не привертав цим уваги прохожих? Тоді він уповільнював крок, відчуваючи, як груди його от-от розірвуться від нетерплячки.

— Мабуть, я вже їх не зустріну!.. — в розпачі повторював він.

Нарешті коло ставка, на тлі зелених клумб, він помітив попелясту накидку панни Ізабелли. Вона стояла на березі в товаристві графині й батька і кидала медяники лебедям, один з яких навіть вийшов із води на своїх бридких лапах

1 став коло ніг панни Ізабелли.

Першим помітив Вокульського пан Томаш.

— Оце так сюрприз! — вигукнув він. — Ви в цей час у Лазенках?..

Вокульський уклонився дамам і з радісним здивуванням помітив рум’янець на лицях панни Ізабелли.

— Я приходжу сюди, коли стомлююсь від роботи… тобто досить часто…

— Шануйте свої сили! — урочисто зауважив пан Томаш і насварився на нього пальцем. — A propos, — додав він півголосом. — Уявіть собі, баронеса Кшешовська за мій будинок уже хоче дати сімдесят тисяч карбованців… Я, напевне, візьму тисяч сто або й сто десять… Чудесна річ ці торги!..

— Я так рідко вас бачу, пане Вокульський, — втрутилась графиня, — що одразу звертаюся до вас в одній справі.

— Я до ваших послуг.

— Прошу вас, пане Вокульський! — казала графиня, з комічною покірливістю складаючи руки. — Пожертвуйте колоду ситцю для моїх сиріток… Бачите, як я навчилась жебрачити?

— Може, ви дозволите, графине, надіслати вам дві колоди?..

— Тільки в тому разі, коли друга колода буде — лляне полотно…

— Ой, тітусю, це вже занадто!.. — сміючись, перебила її панна Ізабелла. — Якщо ви не хочете остаточно розоритись, то втікайте відціля якнайшвидше, — звернулась вона до Вокульського. — Я заберу вас до оранжереї, а папа з тітусею нехай тут відпочинуть…

— Бельцю, а ти не боїшся? — озвалася тітка.

— Ви, тьотю, мабуть, не маєте сумніву, що в товаристві пана Вокульського зі мною нічого поганого не станеться…