Граната влучила в кузов. Ледь помітний спалах і вибух. До хлопців долинув відчайдушний крик.

– Тільки б шофера не зачепило,- підвівся на весь зріст Сергій.

Машина на повній швидкості мчала в напрямі Краснодона.

– Тепер треба поспішати,- сказав Сеня Остапенко.

– Вікторе, дай-но мені автомат. – Сергій одвів затвор, подивився, чи є ще в диску патрони, і квапливо попрямував до машини, що завмерла біля кучугури.

Помітивши групу Сергія, Вася Пиріжок з Дадишевим і Сафоновим підбігли до них.

– Що в кузові? – спитав Сергій.

– Якісь ящики… Напевне, боєприпаси: важкі, не підняти,- скоромовкою сказав Сафонов.

– А що з фрицами?

– Було чотири, а тепер жодного не зосталось,- показав рукою на непорушні трупи на узбіччі дороги Вася Пиріжок,- а в кабіні шофер і єфрейтор убиті наповал.

– Обшукайте і заберіть документи. Хлопці мовчки взялися до роботи. Сергій відкрутив ковпачок бензобака, дістав із кишені носову хустинку і спробував намочити її бензином.

– Сергію, каністра з бензином потрібна? – почувся Васин голос із кузова.

– Безумовно! Обливай, тільки обережно,- він подав Васі свою хустинку.- Намочи в бензині і давай сюди.

Сергій почекав, поки з машини вистрибнув Вася Пиріжок, і голосно сказав:

– Васю, ти з Сенею і Льонею підете додому через Талове. Та не подумайте виходити на дорогу. А ми підемо іншим шляхом. Одійдіть усі!

Хлопці одійшли. Сергій запалив хустину і кинув її в кузов, відскочивши вбік. У ту ж мить нічну темряву прорізав яскравий сніп вогню. Полум'я охопило всю машину.

Сергій махнув рукою, і хлопці групами розбіглись. Вони були вже далеко, коли глухі вибухи пролунали в степу.

– Снаряди рвуться.

– От і зустріли Новий рік,- сказав Сергій.- Що нас чекає в 1943 році?

***

Рано-вранці 1 січня 1943 року почались облави й арешти молодогвардійців.

О дев'ятій годині в клубі дирекціону схопили Женю Мошкова, трохи пізніше арештували Віктора Третьякевича. Опівдні взяли Земнухова.

Фашисти влучили в серце організації, арештували трьох її керівників.

Про арешти Туркенич довідався від Сергія Тюленіна. Вирішено було скликати засідання штабу.

Збиралися недовго. Настрій був пригнічений.. Навіть Сергій Тюленін і Люба Шевцовз сиділи мовчки – такого раніше не було.

– Ну, ми їм, гадам, покажемо,- погрозив кулаком Сергій, коли Туркенич розповів присутнім усе, що було відомо про арешт хлопців.

– Показати їм, очевидно, нічого не пощастить,- сказала Уляна Громова,- організацію хтось зрадив. Коли приїжджали в клуб дирекціону, у них був список, в якому були і ти, Серьожо, і ти, Васю, і ти, Любо, і багато інших.

– Якби взнати цього негідника,- блиснула очима Люба.

– А про весь список не можемо довідатися, Улю? – спитав Туркенич.

– Зараз, очевидно, ні, бо в цьому списку були ті, хто працює в клубі дирекціону, а ще про кого вони знають, трудно сказати.

– Потім, коли всіх арештують, буде пізно,- зауважив Вася Левашов,- нам треба зв'язатися з комуністами і разом вирішити питання про визволення хлопців.

– Цього,- сказав Туркенич,- ми не можемо зробити. У нас обрубано обидві руки, що зв'язували нас з комуністами: нема Земнухова і Мошкова. До того ж ми не маємо права рискувати тепер підпільною партійною організацією. Уявляєш, що буде, коли ми наведемо, і на них поліцію й німців. Найголовніше зараз – сказати нашим товаришам, що робити далі. Вони чекають від нас цього, і ми повинні дати їм чітку відповідь.

– Розгромити вночі поліцію і визволити хлопців,- запропонував Сергій.

– Ти подивися, що робиться зараз у місті,- зупинив його Туркенич.- Усюди німці, поліція.

– Поліцію перевели на казармений стан,- зауважив Кошовий,- тепер вони не проґавлять нагоди розправитися з «Молодою гвардією».

– Вихід тільки один,- і Туркенич підвівся, як і того дня, коли його призначили командиром загону. Він розумів, що на ньому і на інших членах штабу лежить дуже відповідальне завдання: вирішити долю всієї організації. – Ми повинні віддати наказ про те, щоб усі учасники нашої підпільної організації розходились із Краснодона. Іншого виходу немає. Хоч як ми любимо наших друзів, що опинилися в поліції, але ми відповідаємо і за долю молодогвардійців, яких ще не встигли забрати.

Усі мовчали.

– А як же вони? – не втерпів Олег. – Іншого виходу немає,- повторив Туркенич.- Урятувати їх ми не зможемо. Сили занадто нерівні. Ми загубимо й інших. І навіть Сергій Тюленін не міг заперечити проти тверезої пропозиції Туркенича. – Іти з міста всім негайно, в тому числі і членам штабу, а наказ наш треба передати через зв'язкових по всій організації. …П'ять днів тривали суцільні обшуки й облави в місті. Незважаючи на те, що багато хто намагався одразу ж покинути Краснодон, в поліції опинились Уляна Громова, Володимир Осьмухін, Анатолій Попов, Анатолій Ковальов, Михайло Григор'єв, Майя Пегліванова, Віктор Лук'янченко, Семен Остапенко, Дем'ян Фомін…

Арешти не припинялись. Туркенич переховувався на квартирі знайомих, чекаючи нагоди зв'язатися з комуністами. В руках поліції і німців було понад вісімдесят молодогвардійців.

П'ятого січня він дізнався про арешт Пилипа Петровича. Провал Лютикова, а потім Баракова, Соколової та інших комуністів остаточно позбавив його надії врятувати хлопців.

Поліція і німці нишпорили по місту, шукаючи учасників організації, які залишилися на волі.

Темної січневої ночі Туркенич перейшов Донець, а потім лінію фронту і попав в одну із військових частин Радянської Армії.

З кожним днем фронт посувався на захід. В одній з частин, що з'явились у Краснодоні наприкінці березня, перебував Іван Туркенич.

З яким хвилюванням вдивлявся він, під'їжджаючи на вантажній машині, в знайомі обриси рідного міста! Ось переїзд через Кам'янку, де в невеликому плесі біля загати він з хлопчаками-однолітками цілими днями ловив голованів і плотву. Ось праворуч, біля шахти, видно клуб імені Горького. Тут, на вершечку високої труби, майорів червоний прапор на світанку 7 листопада. А ось замиготіли дерева крізь огорожу краснодонського парку. Туркенич обіруч вхопився за борт машини, насилу стримуючись від майже непереборного бажання зіскочити на ходу. Вій ледве вдержав себе й зостався в машині, коли грузовики, навантажені солдатами й військовим спорядженням, повертали від парку на одну з околичних вулиць, де містився штаб.

З'єднання, в якому служив Туркенич, стояло в місті всього два дні. Почувши схвильоване прохання Туркенича, командир частини дозволив йому добову відпустку для побачення з батьками і друзями.

Майже бігцем поспішав Ваня до рідного будинку. Він ступив на маленьке подвір'ячко, вкрите талим снігом і гряззю, одним духом вистрибнув на ґанок і, не стукаючи, відчинив навстіж двері.

Вдома була тільки сестра Валя.

– Ванюша… живий…- тільки й спромоглася вона крикнути, опинившись у дужих обіймах брата.

Після перших хвилин побачення, коли обоє навперебій запитували одне одного і, не слухаючи відповіді, запитували знову й знову, Ваня перевів подих і сів на своє улюблене місце край вікна.

– Чи надовго? Ой, нене! Ото мама й тато зрадіють! А Ольга зовсім збожеволіє од радості!..- цокотіла сестра.

– Ні, ненадовго… Завтра виступаємо… Я тут проїздом, з частиною,-відповів брат.- А де мама й тато?

– Скоро повинні прийти. А Оля? Та ось вона, легка на згадку!..-відповіла дівчина і, відчинивши двері, закричала: – Бігом, швидше!.. Ваня повернувся!..

Оля влетіла в кімнату і, не роздягаючись, кинулась до Вані.

Коли всі трохи вгамувались, Туркенич узяв сестру за руку.

Хвилюючись, він про щось хотів запитати її, але не наважувався.

Валя помітила його стан:

– Що з тобою, братику?

Туркенич провів рукою по лобі і тихо, з надзвичайним хвилюванням, ніби боячись почути відповідь, що підтверджувала б страшну звістку, спитав: