– Командуй, Михайлов, командуй. Через кілька секунд долинув вибух перших снарядів на передньому краї нашої піхоти.

Артпідготовка була короткою, але потужною. Ворог розраховував на раптовість. Дивізіон Михайлова майже не постраждав, був порушений тільки зв'язок з командним пунктом полку.

– Мовчить «Фіалка»,- доповів телефоніст.

– Травінцев, Травінцев, чому не відповідаєте?

Замість командира відповів Скворцов:

– Товаришу капітан, лейтенант Травінцев тяжко поранений. Танки розгортаються в лінію. Це «тигри»… їх штук п'ятнадцять… Швидше, швидше стріляйте.

Михайлов скомандував. Батареї відкрили вогонь.

– Ну, як, Скворцов, справи?

– Добре, товаришу капітан: один танк горить і один зупинився. Стріляйте ще! Бийте по перехресті доріг, вони вже туди підходять…

– Зв'язок з полком відновили?- спитав Михайлов у командира взводу управління.

– Ще ні, чекаю от-от. Я на лінію трьох чоловік послав.

– Давайте зв'язок негайно… Командир взводу управління шмигнув із командного пункту. Туркенич мовчки стояв у кутку, не втручаючись у дії командира дивізіону та його штабу. Як поведеться Михайлов без зв'язку з командиром полку? Це для нього велике випробування.

– Танки йдуть на мене, вони вже зовсім близько,- тривожно кричав у трубку Паша Скворцов,- їх багато… і німців теж багато.

Батареї вели вогонь майже безперервно. Михайлов помітно нервував, поглядаючи на телефоніста, який тримав зв'язок з полком. Але хоч як той кричав у трубку, викликаючи «Дунай», відповіді не було. На мить замовк і Скворцов. Потім у трубці знову почувся його зляканий голос:

– Вони прорвались… зовсім підходять до нас… Що ж тепер…

І знову телефон замовк. Михайлов не витримав, передав Туркеничу Пашині слова і схвильовано спитав:

– Що ж тепер робити, товаришу старший лейтенант? Адже там Травінцев і…

Туркенич не міг одразу відповісти. Він розумів, що Михайлов у тяжкому становищі і напружено шукає відповідного рішення.

«Що ж робити? Адже через кілька хвилин танки прорвуться на спостережний пункт, загинуть наші товариші…» – гарячково думав Туркенич.

Короткими окремими картинами постали в пам'яті епізоди такої самої атаки на його батарею в донецьких степах…

Він пережив тоді тяжкі хвилини нерівного бою і тому особливо близько прийняв до серця скрутне становище своїх друзів.

Коротке запитання – що ж робити? – настійливо вимагало відповіді, і до того ж негайної. Відкрити вогонь по спостережному пункту? Знищити ворога, не допустити прориву до нашого переднього краю? Це рішення найбільш доцільне, необхідне. Але що буде тоді з Травінцевим, з Пашею? Адже вони загинуть. А не стріляти? Все одно їх роздавлять танки.

Михайлов, не повторюючи свого запитання, глянув на мовчазного Туркенича, потім – скоса – на годинник.

Минуло всього дві-три хвилини, а якими нескінченними вони здались обом офіцерам…

І з кожною секундою Туркенич переконувався, що вихід тільки один -- не допустити, щоб прорвалися ворожі танки. Адже в траншеї – сотні бійців.

– Так, іншого виходу немає,- тихо ска зав він.

Мовчки взяв трубку і знову став викликати Скворцова:

– Пашо! Павлику! Чуєш мене? Нарешті почувся голос Скворцова, він здавався таким близьким і рідним. Туркенич полюбив Павла як брата за один тільки день, проведений разом, коли обидва обходили бойові порядки дивізіону.

Паша відразу впізнав Туркенича.

– Товаришу старший лейтенант, це я!..- зраділо закричав він.- Це я, Паша!

– Павлику, слухай мене! Де танки?

– Вони вже поряд, ось вони… мені страшно!

Туркенич догадався, що Павлик плаче.

– Павлику, лягай у траншею!.. Туркенич витер піт з обличчя, опустився на лавку поруч з телефоністом і наказав Ми-хайлову:

– Вогонь з усіх батарей!

* * *

Увечері, після бою, від санітарів, які виносили поранених бійців, Туркенич довідався про загибель Павла Скворцова і лейтенанта Травінцева. їх знайшли поруч в одному окопі; за кілька метрів від них завмер, ніби пам'ятник, могутній «тигр», знищений прямим, влучанням снаряда.

Тоді ж, коли частина, в якій воював Туркенич, успішно просувалася з боями на захід, його викликали в Москву. За участь у підпільній організації Краснодона «Молода гвардія» Туркеничу вручили орден Червоного Прапора.

Кілька днів він провів у Москві і знову повернувся на фронт у свою дивізію, його призначили помічником начальника політвід-ділу дивізії по роботі серед комсомольців.

Радянська Армія уже визволяла від німецьких загарбників землю Польщі.

Дні помічника начальника політвідділу дивізії минали швидко, заповнені бесідами з комсомольцями підрозділів, підготовкою доповідей про воєнне і міжнародне становище.

В середині серпня, ввечері, Туркенича викликали на нараду до командира дивізії. Коли він увійшов у простору землянку штабу, там уже зібралось багато офіцерів.

– Наша розвідка доносить,- почав командир дивізії,- що у противника зосереджені значні сили поблизу містечка Глогув. Треба вияснити, де знаходяться основні резерви ворога. Перед нами командування поставило завдання: провести розвідку боєм. У цей бій виділені по одному батальйону від полків першого ешелону.

Крім цих батальйонів нашої дивізії, розвідку боєм вестимуть ще два батальйони сусідньої дивізії. Основне завдання наших батальйонів – вийти в район Глогува і спробувати захопити місто з ходу. Бій наших батальйонів підтримає вся артилерія дивізії. Ворог добре розуміє, які наслідки викличе визволення Глогува: контрольована зараз ворогом дільниця довжиною десять-п'ятнадцять кілометрів опиниться в наших руках. От чому бій треба почати зненацька й одразу ж перейти в атаку. Політпрацівники перед боєм ще раз підуть у підрозділи, поговорять з бійцями, особливо комуністами й комсомольцями. Належить виконати важке завдання. Після наради у командира дивізії Туркенича викликав начальник політвідділу. Досвідчений офіцер, він перед кожним боєм розмовляв із своїм помічником. Він умів просто пояснити своєму співрозмовнику значення майбутньої операції.

– Бачиш, Ваню, як повертається справа: ми повинні виявити розташування основних сил ворога, щоб потім напевне прорвати його оборону. Але зробити це треба з найменшими втратами. Успіх розвідки боєм залежить від дружного натиску всіх підрозділів. Кожна наша перемога наближає день остаточного розгрому ворога! Оцю думку і треба роз'яснити комсомольцям і комуністам усіх рот, щоб бійці зрозуміли: на своїй дільниці фронту ми боремося за цілковиту перемогу над ворогом. І чим успішніше, тим ближчий цей сподіваний час!

Наприкінці бесіди Туркенич підвівся:

– Я відразу ж іду в другий батальйон і зостанусь там і під час бою.

Начальник політвідділу подивився на схвильоване обличчя свого помічника. Він подумав про небезпеку, в якій опинитьсяТуркенич на передньому краї під час навальної атаки другого батальйону, і загаявся з відповіддю.

– Ну що ж, на місці буде видніше, як діяти. Подзвониш мені.

Цей вечір Туркенич провів на передньому краї нашої оборони. Він пройшов у розташування рот другого батальйону, розмовляв з комсомольцями, пояснюючи їм значення Глогува як пункту, довкола якого ворог зосередив значні сили.

– Наше завдання таке: треба провести розвідку боєм, примусити ворога виявити свої головні сили, які він поки що старанно приховує… Успіх нашої розвідки – в раптовості удару, в умінні підтримати один одного кожним взводом, кожною ротою.

Вечір 13 серпня минув у поодинокій стрілянині. Німці покладались на свої оборонні споруди і не сподівалися удару радянських військ.

Туркенич лежав в окопі на передньому краї і розглядав у бінокль розташування оборонних ліній ворога. Чітко й виразно, ніби намальовані, виднілися чорні ниточки – окопи німців, звивисті ходи сполучень, прикриті зів'ялим дерном доти.

Коли настала темрява, Туркенич пройшов у землянку командира другої роти. Вийнявши із планшетки блокнот, він переглянув свої записи і помітки, що їх звичайно робив у поході. їх зібралося чимало – про розмову з комсомольцями, місцевими мешканцями.