– Валю! Це правда, що їх усіх… замучили?
Сестра здригнулась і, замість відповіді, низько-низько опустила голову.
Туркенич підвівся і, навстіж одчинивши вікно, кілька хвилин стояв мовчки, жадібно вдихаючи свіже повітря широко розкритим ротом.
Насилу опанувавши себе, він тихо додав:
– Закатували… і кинули в шурф п'ятої шахти?
– Еге…- так само тихо, в тон йому, відповіла сестра.
– Ходімо туди?
– Ходімо! А потім у парк,- обізвалася сестра.
– Ходімо зараз? Чи тато з мамою скоро повернуться?
– Я збігаю по них! – схопилася моторна Оля і, хутко вдягнувшись, вибігла на вулицю.
Чекаючи батьків, Ваня коротко розпитував Валю про те, як загинули його друзі, як діставали із шурфу їх понівечені тіла й ховали в парку.
– Ой братику!.. їх так мучили, так катували… У багатьох перебиті руки, ноги… А Уля Громова… Та не можу говорити про це… Серце завмирає…- І дівчина гірко заридала.
Незабаром на подвір'ї залунали схвильовані голоси. Фіона Іванівна обігнала Василя Гнатовича і, побачивши у вікно Валю, крикнула:
– Та де ж він, де?
Туркенич вибіг на ґанок і, обнімаючи матір, радісно відповів:
– Тут, мамо, тут!
Узявши її та батька під руки, він зайшов з ними в кімнату. Довго не змовкали квапливі, радісні розпитування і розмови. Василь Гнатович з задоволенням поглядав на підтягнутого, з військовою виправкою сина і згадував, як він ось у цій же маленькій кімнатці задушевно розмовляв з Ванею восени після того, як той повернувся з полону. А Фіона Іванівна не могла без сліз говорити про дні, коли вони всі очікували від Вані хоч якоїсь звісточки, не знаючи, чи пощастило синові перейти лінію фронту.
– Насилу переправився через Північний Донець, спасибі хуторянам, вони й переховували мене і дорогу темною ніччю до річки показували. В одному місці, вже на тому березі, німці ракетою освітили… Ясно стало, як удень. Ну, думаю, зараз із кулемета як полоснуть, тут мені й кінець настане. Упав я долілиць прямо в сніг і лежу, не ворухнусь, поки клята ракета, ніби вогненна куля, прямо, здається, над головою висіла,- розказував Ваня.
– Ой боже! – сплеснула руками Фіона Іванівна.
– Обійшлось на цей раз… Посвітила та її погасла. Я ще для певності полежав, а потім, згорбившись, стежиною через чагарник рушив. Іду, пам'ятаю, а сам задубів увесь, щелепи звело, до того на вітрі мене пройняло.
Мати безгучно плакала, опустивши голову на руки.
– Ну, мамо, ну що ти, адже все минуло, живий братик повернувся… Живісінький, ось він сидить тут, перед тобою, – втішала її Оля.
– Тепер, значить, знову офіцером воюєш?- показав Василь Гнатович на погони сина.
– Так, звання старшого лейтенанта мені присвоїли. Знову артилерист,- кивнув головою Ваня.
Мати пересилила себе, витерла сльози і сіла ближче до сина:
– Болісний ти мій! Уже вкотре тебе виряджаю…
Ваня лагідно взяв її зморшкувату, схудлу руку в обидві свої:
– Що ж поробиш, мамо. Така солдатська доля. Але ви з батьком не сумуйте. Я, може, скоро повернусь після нашої перемоги та й скажу: «Ну, мамо, відвоювався. Приймайте на постійне проживання!» – умовляв її Ваня. Глянув на батька: – Правда, тату?
– А зараз хоч надовго прийшов? – не витерпіла мати.
– До завтра…- тихо, ніби вибачаючись за таке коротке гостювання, відповів син.
– Ох-хо-хо! – так само тихо, з глибини душі зітхнула мати і вже більше не могла ні про що питати.
– Нічого не вдієш, він людина військова,- вступився Василь Гнатович,- сама знаєш, війна ще не закінчена, діла попереду багато.
– Правда, тату, роботи попереду ще багато,- сказав Ваня й обняв матір за плечі.- Але я весь день буду з вами. Тільки до шурфу та в парк сходжу з сестричками.
– Сходи, синку, сходи… Ми з батьком майже щодня там буваємо. Як ідеш додому, так і заглянеш у парк поклонитись могилкам наших рідних. Вони ж обидві – і шатарська, і молодіжна – недалеко одна від одної…
Ваня повернувся до батька й сестер:
– От я знову про те саме думаю, прямо місця собі не знаходжу… І на фронті однією думкою собі голову сушив: хто нас зрадив? Адже хтось стежив за нами, за кожним нашим кроком. Чи хтось із молоді катувань не витримав… Адже їх мордували не один день?..
Батько похмуро обізвався:
– Ех, синочку, синочку… Вже так їх катували та мучили, що не віриться, ніби це люди з людьми таке могли робити. Звірі – і ті, здається, так не лютували б. Одне жахливо: як, бувало, в громадянську війну білі вирізували на грудях полонених червоноармійців зірку та очі живим випалювали, так і німці із своїми прихвоснями – поліцаями таке над нашими дівчатами й хлопцями витворяли!
Валя хотіла була щось додати, та тільки рукою махнула:
– Ой братику…
Пошепки, широко розплющивши очі, ніби знову переживаючи незабутні страшні дні, проговорила:
– Коли ми з Олею прибігли до шурфу, то там, просто на снігу, лежало кілька хлопців, їх щойно із шурфу витягли. У одного голови не було, у іншого обличчя майже не впізнати… І, ніби захищаючись від страшної картини, що знову постала перед нею, дівчина витягнула перед собою руки і здавлено прошепотіла:
– Ні, не можу… Всього не розкажеш.
– Правда, доню, всього не розкажеш. Краще не тривож ні собі, ні йому душу…- коротко обізвався батько.
– Але хто ж зрадив? – не витерпівши, підвівся з місця син.- Хто цей іуда проклятий?
Василь Гнатович розвів руками:
– Хто ж його знає, синку? Знайшовся, мабуть, такий недолюдок.
– Таки справді недолюдок,- кивнула головою Оля і з ненавистю додала: – Ох, якби вже довідатись, хто на таке страшне діло наважився – своїх же німецьким катам видати…
– Постривай, дочко, дай строк, дізнаються і про це чорне діло! – хвилюючись сказав Василь Гнатович.
Кілька хвилин усі сиділи мовчки, думаючи важкі думи.
– То що ж, сестричко, підемо? – Ідіть, ідіть, дітки…
Недалеко від шурфу назустріч їм трапилась мати Жені Мошкова. Скромно одягнута, в чорній хустці, вона повільно брела вздовж дороги.
Туркенич прискорив ходу і поспішив до неї.
– Здрастуйте!
Мошкова зупинилась, руки її затряслись.
– Здрастуй, Ванюшо, здрастуй! Я вже й очам своїм не вірю – чи це ти?
– Я, я… На день з частиною своєю зупинився.
– Я чула, що ти в ті страшні дні зумів піти від німців, і раділа всією душею, що хоч трохи дівчат і хлопців, а уціліли. А мій Женя…- І, пересиливши себе, Мошкова спитала брата й сестру: – Далеко зібрались?
– До шурфу,- тихо відповів Туркенич. Мошкова подивилася на терикон п'ятої шахти і глибоко зітхнула.
– До шурфу…- повторила вона і несподівано для них додала: – І я з вами піду, тут уже недалеко. Не була я там з того дня, як мого Женю діставали… А серце так і тягне подивитися на те місце, де вони всі…- і вона не могла докінчити.
Вибравшись із провулків, що плутаною сіткою оточили 28-й квартал, вони вийшли до великого незабудованого пустиря, на якому виднілась низенька приземкувата будівля з наглухо забитими маленькими вікнами. Ваня запитливо глянув на сестру, не наважуючись потурбувати затихлу Мошкову.
– Лазня?
Сестра мовчки кивнула головою. Але Женина мати почула запитання і тихо, ніби сама до себе, сказала:
– Еге ж, лазня. Отут вони, соколики наші, свою останню ніч провели. Багато хто й ворухнутися не міг, до того були змучені. І впізнати їх, бідних, було важко. Юрика Віценовського його мати й брат тільки по латці на рукаві й упізнали: майже напередодні мати залатала йому рукав темно-сірими нитками, не зовсім під колір, вони й виділялись… нитки… по них і впізнала.
Туркенич ніжно обняв Мошкову… Оля мовчки притулилась до паркана.
Не поспішаючи, піддержуючи з обох боків під руки Мошкову, Ваня й Оля направились у парк. Недалеко від могили закопаних шахтарів з'явилась друга братська могила; над свіжим ще горбочком виднівся скромний, простий напис. На ньому перелічено імена комуністів і молодогвардійців, тіла яких були перенесені з шурфу.
– Скільки ж їх тут полягло за нашу землю…- тихо промовила Мошкова.- Майже всі тут поховані… Як билися з ворогами разом, так разом і полягли…
