— Слухай, Штірліц, — сказав Віллі, — ти здогадуєшся, що з тобою буде?

— Здогадуюсь.

— Скільки заплатиш за те, щоб я допоміг тобі втекти звідси?

— Ти не зможеш.

— А раптом? Звідки ти знаєш, що не зможу… Скільки заплатиш?

— Називай суму.

— Сто тисяч доларів.

— Давай ручку.

— Навіщо?

— Випишу чек.

— Ні, — Віллі похитав головою. — Я беру готівкою.

— Я не тримаю при собі грошей.

— А де ж твої гроші?

— В банку.

— У якому?

— В різних. Є в Швейцарії, є в Парагваї…

— А в Москві? Чи у червоних немає банків?

— Чому ж… Звичайно є… Не боїшся, що твої слова почує Ойген?

— Він спить.

— Коли приїде Мюллер?

Віллі знизав плечима, поставив маленьку чарку на місце, взяв пузату склянку, налив у неї коньяку, немов чаю, і повільно випив; кадик жадібно й ненаситно ходив по тонкому хрящуватому горлу.

— Ти подумай, Штірліц, — сказав Віллі, відчинивши двері. — Віддаси сто тисяч готівкою — допоможу втекти. Тільки часу на те, щоб сказати «згоден», у тебе лишилось мало.

Він вийшов, повернувши за собою ключ у замку.

«А він каже правду, — подумав Штірліц, гордовито згадавши про те, як він не помилився, що Віллі питиме коньяк із склянки. — Він справді готовий зробити все, щоб одержати сто тисяч і постаратися втекти. Пацюки тікають з корабля. А може, пообіцяти йому ці гроші? Сказати, що вони в мене в тайнику, в підвалі, у Бабельсберзі… А справді? Чи ти сподіваєшся, що Мюллер запропонує тобі щось своє? В самій глибині душі ти, очевидно, покладаєш надію на це, хоч боїшся признатись; так, мабуть, я боюся собі признатись, бо до кінця не розумію цієї людини: Мюллер несподіваний, як кулька, що ребристо котиться по великому колу баденської рулетки, й нікому не дано вичислити, на якій цифрі вона зупиниться…»

— Ей, Віллі! — гукнув Штірліц. — Віллі!

Той увійшов швидко, немов ждав цього оклику біля дверей.

— Ну добре, — сказав Штірліц. — Припустимо, я згоден…

— На припущення немає часу, Штірліц. Якщо згоден, значить, згоден, називай адресу, поїдемо.

— Бабельсберг. Мій дім.

— Де сховав?

— У тайнику, в підвалі, біля гаража.

— Малюй.

— Віллі, ти. ж розумна людина… Я намалюю, ти візьмеш гроші, а я залишусь тут.

— Правильно. Ти залишишся тут. А ми поїдемо. І знімемо з тебе наручники — іди куди хочеш.

— А люди, які працюють в інших кімнатах?

— Це — не моє діло. Це — твоє діло.

— Гаразд. Неси олівець і папір.

Віллі витяг з кишені вічне перо «Монблан» і маленьку записну книжечку. Знявши наручники з Штірліца, він сказав:

— Тільки познач, де південь, де північ, щоб потім не говорив, що ми погано шукали, коли там нічого не знайдемо…

Штірліц намалював план підвалу, позначив місце, де мав бути тайник, пояснив, що треба добряче простукати стіну й злегка вдарити молотком по тому місцю, де він почує порожнечу (саме там проходили труби опалення, їх навіщось пропустили під цегляною кладкою); штукатурка легко осиплеться, в металевому ящику лежать гроші — двісті тринадцять тисяч.

Віллі уважно поглянув на план і спитав:

— А де вмикається світло?

— Ліворуч, біля дверей.

— Зрозумів, — зітхнув Віллі. — Спасибі, Штірліц… Тільки от біда, у Бабельсберг прорвалися росіяни…

— Коли?

— Вчора.

— Навіщо тоді вся ця комедія?

Віллі тяжко всміхнувся:

— А приємно дивитися, як людина страждає… Тим паче, що ми увесь твій вошивий підвал простукали, а потім обійшли його з міношукачем — металевий ящик напевно б загув…

Штірліц знову згадав травневий день тридцять другого року, невеличку вузьку вуличку в Шарлоттенберзі, гурт чоловіків у коричневих: уніформах СА і дві машини, між якими він зупинив свій «опель», щоб розвернутися, і веселі обличчя фашистів, котрі уважно спостерігали, як він мучився на маленькому п'ятачку, боячись подряпати ті два автомобілі, а водії стояли поряд і навіть пальцем не поворухнули, щоб допомогти йому…

«Приємно дивитися, як людина страждає…»

«А якщо в ньому це закладено? — подумав Штірліц. — Якщо він народився мерзотником? Не всі ж люди народжуються із задатками добра чи благородства… Мабуть, чесна влада й повинна діяти так, щоб розумно викорінювати все лихе, закладене в людині, роблячи все, щоб допомогти їй виявити красу, жалість, мужність, щедрість… А як можна цього домогтися, коли Гітлер утовкмачував їм у голови, що вони найвеличніші, що їхня історія — найпрекрасніша, музика — найталановитіша, ідея — єдино потрібна світові? Він виховував у них зневагу до всього світу, але ж якщо любиш тільки свій народ, тобто себе, то й усі інші люди, навіть співвітчизники, чужі для тебе… Державний егоцентризм завжди приводив імперії до нищівного краху, бо виховував у людях звірячу заздрість до всього хорошого, що їм не належить, а немає нічого страшнішого від заздрості, це — моральна іржа, вона роз'їдає людину і державу зсередини, це не міль, від неї не врятуєшся нафталіном… Бідолашна Дагмар, — згадав він жінку. — Вона так гарно говорила про наші билини… Аби тільки з нею було все гаразд… Тоді вона зрозуміє те головне, що треба зрозуміти; про билини вона поки ще думає «з голосу» і говорить «з голосу» — так роблять обдаровані діти, вони наслідують дорослих; вона прекрасно розповідала про свого тренера, за якого ладна була вистрибнути з вікна, якби він тільки наказав… Адже билини — це наука, галузь історії, а в історії приблизність, недостатня обізнаність, підтасовка — злочинні. Це призводить до того, що розенберги й геббельси узурпують владу над умами і роблять народ сліпим зборищем, покірним волі маніяка… Вона розповідала про Муромця і про спільність німецького й шведського фольклору з нашим і запевняла, що саме «варяги занесли на Русь казкові сюжети; хоч вірогідніше це прийшло від греків, варто лише згадати Володимира Мономаха, його «Повчання своїм дітям»… Ах, яка ж це добра література і як погано, що ми її зовсім не знаємо…»

Він знову почув батька, який читав йому уривки з цієї книжки, що не збереглася повністю, та навіть те, що збереглося, дивовижне: «Послушайте мене, аще не всего примите, то половину…» Батько тоді сказав: «Ти відчуваєш благородство його характеру в цих кількох словах? Всесильний князь не наказує… Як кожна талановита людина, він схильний до гумору, він скептичний, а тому добрий, він не претендує на ціле, аби тільки хоч частину взяли його думок…» Батько тоді вперше пояснив йому, що після перемоги іконоборців у Візантії, коли верх узяли ті, хто вимагав у мирському житті дотримуватись виснажливого чернецтва (родючість земель і щедрість сонця давали людям змогу на берегах Егейського моря розкошувати, тому пастирям треба було забрати все в кулак, спонукати людей до крутої дисципліни, щоб не повторилася нова римська навала), Мономах посмів протистояти Константинополю, хоч по матері був греком… Він до молитви — на відміну від візантійських догматиків — ставився не як до бездумно затвердженого постулату, він казав, що це просто засіб постійно дисциплінувати волю. Він хотів добитися від підданих запалу до праці не монастирським затворництвом, а розумною дисципліною, крізь століття дивився Мономах, тому й проповідував: «Кто молвит: «Бога люблю, а брата своего не люблю», тот самого себя обличает во лжи… Паче же всего гордости не имейте в сердце и в уме… На войну вышед, не ленитеся, ни питью, ни еденью не предавайтесь и оружия не снимайте с себя… Лжи блюдися и пьянства, в то бо душа погибает и тело…» Звідси ж Муромець пішов, від південного моря й грецької спадковості, від доброти й відчуття сили, а благородна людина до своєї могутності ставиться з обережністю, боїться образити того, хто слабший, тому й простив спочатку свого грішного сина, повірив йому, як не повірити слову? «А як я міг про це сказати Дагмар? За роки роботи тут я привчав себе в розмові з іншими пристрасно цікавитися тим, що знаю, що не цікаво мені, і вдавати, що пускаю мимо вух те, що для мене по-справжньому важливе; щоб працювати, я змушений був стати актором, жити чеканням репліки, яку треба подати. Але якщо актор заздалегідь знає свою роль, устиг вивчити слова й запам'ятав мізансцени, то мені доводилося жити, немов у шаленому вар'єте, експромтом, де не прощають паузи, свистять, затюкують і женуть зі сцени… А втім, у моєму випадку не свистять, а розстрілюють у підвалі. Потім, коли все скінчиться, я розповім Дагмар про Мономаха — історію не можна брати «з голосу», в неї треба поринати, як у купіль на хрещенні, її треба пити, як воду в пустелі, її треба відчувати, як математик усім єством відчуває формулу — ніякого чванства, горе й правда порівну, велике й ганебне поряд, тільки факти, а вже потім трактування… Я розповім їй… Стривай, а що ти їй розповіси? Ти нічого не зможеш їй розповісти, бо в кишені в тебе шматок гострого металу, а за стіною сидять люди, які люблять дивитися, як інші корчаться в муках, ти ж стаєш таким сильним, коли дивишся на муки іншого, ти помазаний жахом вседозволеності, ти…»