…Вранці наступного дня Гелен подзвонив у бункер генералові Бургдорфу і попросив про аудієнцію.

Бургдорф, що пив тепер без упину — починав з раннього ранку, тримався весь день на вермуті чи «порту» і засинав лише на кілька годин перед світанням, — відповів, розкотисто сміючись:

— Якщо вас не розбомблять росіяни, приїжджайте прямо зараз, почастую чудовим обідом…

Гелен вирішивши здійснити ідею Бусе не через Йодля, а в ставці, розклав перед Бургдорфом свої документи — тисячну, звичайно, їх частину, — але той не слухав, каламбурив, згадуючи піші прогулянки в горах, поцікавився, коли Гелен останній раз був у театрі, і найбільше радів з того, що генерал вибрав собі кодову назву «30».

— Ні, але чому саме «доктор тридцять»? Я розумію, пан «п'ять» чи доктор «два», але «тридцять»?!

— Мені було тридцять, коли я вирішив присвятити себе боротьбі проти росіян, — відповів Гелен. — Отже, в моєму кодовому імені немає ніякої хитрості, звичайна символіка… Генерале, я прошу вас влаштувати мені аудієнцію у фюрера… Мені потрібно досить хвилин…

Бургдорф випив вермуту, палив собі ще, посміхнувся:

— А з Борманом не хочете порозмовляти? Який розумний, який скромний, чудо, а не людина…

— Генерале, — повторив Гелен, насилу приховуючи важку ненависть, що з'явилася в ньому до цього п'яного, але все-таки вилощеного генерала, — мова йде про долю німців… -

— Думаєте, про їхню долю ще може йти мова? — здивувався Бургдорф. — Ви оптиміст… А втім, я люблю оптимістів і тому постараюсь допомогти вам.

Через сорок хвилин Гітлер прийняв Гелена.

— Мій фюрер, — сказав генерал, — доля тисячолітнього рейху вирішується на полях битв, і вона вирішиться на нашу користь, у цьому немає ніяких сумнівів…

— Ну чому ж? — тихо заперечив Гітлер. — Навіть Шпеєр написав мені в своєму меморандумі, що війну програно… Ви дотримуєтесь протилежної точки зору?

Гелен ждав чого завгодно, але тільки не цих слів. Він зрозумів, якщо він загається бодай на секунду, втратить обличчя на якусь мить, все для нього буде скінчено; він навіть відчув болотяний присмак теплої води, коли хлопчиськом тонув, упавши з містка в озеро під Бреслау; помилка в розмові з Гітлером непростима, завершення її схоже на падіння у холодну воду, коли опускаєшся на мулисте, страшне дно, голова працює, руки гребуть, а до ніг прикована бетонна балка — тягне вниз, стрімко, важко, вперто, і немає порятунку; кінець; криваві бульки; розрив легенів…

— Я вірю в німецького солдата, мій фюрер, — відповів Гелен, — я вірю в нашу націю, яка ні в якому разі не потерпить іноземного, особливо російського панування… Отут, — він ще дужче притиснув папку з документами ліктем до ребер, — мій висновок про те, як у найкоротший строк налагодити активний терор у тилу росіян. Але я не можу працювати під постійними бомбардуваннями, мені потрібен хоча б тиждень для того, щоб поїхати на одну з альпійських баз і там звести воєдино список агентури, котрій можна буде передати всі склади зі зброєю і динамітом, які я заклав у російському тилу, підготувати список послідовності тотального руйнування засобів комунікацій на Сході…

— Ви надто довго доводите розумність очевидного, — сказав Гітлер. — Їдьте в Альпійський редут негайно… Я жду вас з докладним звітом через тиждень… І вітаю вас із званням генерал-лейтенанта, Гелен, я вмію цінити тих, хто думає так само, як я…

(Через шість днів Гелен разом із своїм штабом був не в Альпійському редуті, а в Місбаху, за тридцять кілометрів від швейцарського кордону. Там він відпустив шоферів і охорону, наказавши їм їхати до Берхтесгадена. А ще вище в гори з ним пішло всього п'ятнадцять чоловік — найближчі співробітники. Ночували в гірському пристанищі Оландсальм; вікна дерев'яної хатини вночі стали плюшевими від інею; місяць був великий і близький; сніг дихав пахощами осінніх яблук. Гелен випив чарку горілки й заснув, як дитя; йому снилися стрижі, що обганяли величезний літак…

Ця війна для нього закінчилась.

Прийшов час міняти стиль, бо наступала пора війни якісно нової.)

— А що робитимемо з Рубенау? — спитав Штірліц, коли Мюллер повернувся від Кальтенбруннера і знову запросив його до себе в кабінет, обмінявшись з ад'ютантом Шольцом швидким усерозуміючим поглядом. — Нехай сидить? Його поїздку в Монтре, мабуть, треба відмінити?

— Чому? — здивувався Мюллер. — Якщо він готовий до роботи — відправляйте: в Базелі його приймуть мої хлопці із нашого консульства. Я вже попередив шифротелеграмою; обговоріть з ним зв'язок; запитайте Шелленберга, які завдання він дасть вашому єврею після того, як той зв'яжеться з Музі або зі своїми рабинами… Навіщо ж відміняти його поїздку? Це справа цікава, вона дає змогу зрозуміти, що на ділі задумав ваш шеф і мій друг… Я не вірю жодному його слову, він потайний, як дівчина в перехідному віці; Рубенау треба зробити підсадною качкою — нехай на нього кидаються нейтральні селезні, а ми подивимось, як на їхні пропозиції реагуватиме Шелленберг… Рубенау — фігура прикриття, це ясно, але що Шелленберг ним прикриває? Це мене цікавить по-справжньому.

— Коли я встигну обговорити зв'язки, проінформувати Шелленберга, відправити Рубенау?

— Після Лінца, Штірліц, після повернення в Берлін.

— Думаєте, я встигну повернутися? — похмуро посміхнувся Штірліц.

— Встигнете.

— Сумніваюсь.

— Що ж, тоді ваше щастя… В Лінці чудова весна; там буде значно тихше, ніж тут, вуличних боїв не передбачається.

— Як же я вас залишу самого? — зітхнув Штірліц. — Та я й сам — без вашої допомоги — не виберусь із м'ясорубки; в Лінці теж почнуть шукати людей нашої з вами професії.

— М'ясорубка, — повторив Мюллер. — Добре визначили те, що наближається.

— Коли я маю їхати? Скільки часу в мене лишилось? — запитав Штірліц, несподівано для себе вирішивши, що зараз, у Бабельсберзі, він переодягнеться, вийме з-під паркету паспорт на ім'я фінського інженера Парвалайнена, віджене машину до каналу, імітує аварію (нехай шукають на дні тіло) і піде на берег озера, у млин Пауля; старий помер два тижні тому, там тепер нікогісінько, а за будинком є підвал, про який ніхто не знає, бо Пауль копав його ночами, щоб ховати зайвину муки; там сухо; там можна прожити тиждень, і два, й три, а потім прийдуть наші; я візьму з собою консерви й галети, я недарма їх збирав, мені вистачить, та й потім від голоду вмирають тоді, коли кінчилася надія, коли повна безвихідь, коли настають холоди, а зараз почалося тепло, солов'ї співають — вони бомбувань не бояться, бо нічого в цьому не розуміють, думають, маленькі, що це такий грім… Так, я мушу вибратися звідси, в мене немає сили, я зірвуся, я відчуваю, що в Лінці на мене чекає пастка і ніхто не підійде до мене в ресторанчику «Цур пост» зі словами пароля; не треба брехати собі, це, зрештою, жалюгідно…»

Мюллер потер потилицю і сказав:

— Знову погода міняється… Часу у вас не залишилось. Вам взагалі не треба від мене їхати, Штірліц…

— А зібратися до від'їзду?

— Заїдете з моїми людьми по дорозі в Лінц. Заждіть, зараз я познайомлю з хлопцями, які вас супроводжуватимуть. Я не хочу ризикувати вами, дружище, не гнівайтесь… А Рубенау в підвалі, у вас є кілька годин, валяйте, розкажіть йому про те, що він повинен робити, зрештою я його відправлю сам, двох дівок з ним пущу — офіцерів нема, всі при ділі…

«Все. Кінець, — зрозумів Штірліц. — Я в кільці, мене тепер триматимуть плечима, мене затиснули… А я ж відчував, що наближається, тільки боявся собі в цьому признатися; ні, не те щоб боявся, а просто відтягував ту мить, коли признатися все одно довелося б… Даремно я не повірив відчуттю, ноно зараз точніше за розум; аналіз потрібен тим, хто стоїть на східному боці Одеру: наші мають право зараз аналізувати, тому що за ними перемога; а тут настав крах, усіма керує не розум, а тваринне почуття — вижити, вони втратили голову, метаються, і я не міг не настроїтись на їхню хвилю, правильно робив, що настроївся на неї — «серед рабів не можна бути вільним», але я дуже довго дозволяв собі таку розкіш не погоджуватися з самим собою, і настала розплата.