Як і Форд, директор ФБР не визнавав нових танців, як і Дюпон, вимикав приймач, коли передавали музику «чорномазих», як і Морган, носив лише традиційний одяг і взуття, і на кожного, хто приходив до нього в костюмі, купленому в Парижі чи в Лондоні, дивився з підозрою, як на відступника, схильного до чужих, отже, шкідливих, неамериканських віянь.

…Перші роки війни промисловці й банкіри — особливо та їхня частина, яка на відміну від Даллеса, Форрестолла і Форда не була зв'язана тісними діловими узами з націонал-соціалістським фінансистом Шредером, що платив Гіммлеру, — стояли разом з Рузвельтом, бо він очолював не просто демократичну партію, а й увесь народ Америки; але чим ближчою була поразка Німеччини, чим реальнішим ставав мир, в якому Об'єднані Нації повинні працювати пліч-о-пліч в ім'я прогресу, чим наполегливіше повторював Рузвельт свої слова про необхідність післявоєнної співдружності з Росією, тим організованіше оформлялася опозиція його ідеям і практиці.

— Хьотль, — сказав Штірліц, коли Ойген і Віллі заходилися акуратно переглядати документацію радіопередач, а Курт подався в Лінц, щоб проінформувати секретаріат гаулейтера Айгрубера про початок роботи, — може, підтримаєте мені компанію, га? Їй-богу, не можу гуляти сам-один.

— З радістю, — відповів Хьотль; обличчя його за ніч змарніло, постаріло.

— Одну хвилинку, — зупинив їх Ойген. — Я відремонтував ваш апаратик, штандартенфюрер. Може, знадобиться?

Штірліц згадав напучення Мюллера й зрозумів, що слова Ойгена — не прохання, а наказ; і він відповів:

— Ви дуже уважні, старина, я справді звик до диктофона, ніби до парабелума.

Ойген повернувся через кілька хвилин, дав Штірліцу диктофон, примусив себе усміхнутись; але усмішка була вимучена, очі опущені; губи грали.

— Треба буде випробувати ваші технічні здібності на штурмбанфюрері Хьотлі, — сказав Штірліц, — доведеться мені його трохи позаписувати, га? Не заперечуєте, Хьотль?

— А чого ж? — відповів той. — Підслухування боїться тільки ворог, для чесної людини перевірка не страшна.

— Бачите, Ойген, — провадив далі Штірліц, — для Хьотля це особлива радість, коли його підслухують, отже, він не сміття на вулиці, а явище, його думками цікавляться; звідси — почуття самоповаги і власної значимості, чи не так, Ойген?

Ойген підвів очі на Штірліца, повні безмірної, важкої злості:

— Саме так, штандартенфюрер.

— Ну й славно, немає нічого приємнішого, як працювати з однодумцями. Ходімо, Хьотль, спасибі, що ви знайшли для мене час після стомливого чергування…

…В парку, закинувши голову так, що в очах було саме лише безмежне, високе синє-синє небо та ще крони сосен, Штірліц зупинився, вдихнув на повні груди студене повітря, в якому явно відчувалися пахощі гірських струмків, бистрих, прозорих, усміхнувся й тихо сказав:

— Дивина якась — зараз я дуже чітко уявив собі миготіння форелі, що немов злітає вгору крізь гуркіт спадаючої води через поріг… Любите ловити форель?

— Не пробував.

— Даремно. Це ще азартніше, ніж полювання. Вдало закинеш — миттю клює; ніяких тобі поплавків, ніякого чекання; повсякчасне змагання удач…

— Тут дехто ловить форель, — не розуміючи, куди хилить Штірліц, насторожено відповів Хьотль.

— Я знаю. Тут у вас гарна форель, невеличка, а тому особливо красива; синьо-червоні краплинки дуже яскраві, абсолютне відчуття перламутровості… В Іспанії я пробував малювати, там красива рибалка на Іраті, в країні басків… Рибу дуже важко малювати, треба народитися голландцем… Любите живопис?

Хьотль витяг сигрети, став нервово прикурювати; пориви вітру раз по раз гасили полум'я запальнички.

— Та не куріть ви на прогулянці! — сердито сказав Штірліц. — Побережіть легені! Невже ви не розумієте, що при тутешньому повітрі нікотин увійде в найпотаємніші куточки ваших бронхів і залишиться там разом з киснем… Якщо вже не можете без курива, отруюйте себе вдома…

— Штандартенфюрер, я так не можу! — закашлявся Хьотль. — Ви увімкнули апаратуру?

— Ви ж бачили… Звичайно, не вмикав…

— Покажіть…

Штірліц вийняв з кишені диктофон, простяг Хьотлю:

— Можете тримати в себе, якщо вам так спокійніше.

— Спасибі, — відповів Хьотль, засунувши диктофон у кишеню свого шкіряного реглана. — Чому ви спитали про голландський живопис? Тому що знаєте про шахту Аусзеє, де зберігаються картини Гітлера?

Штірліц знову закинув голову, згадавши рядки із заяложеної книжечки Пастернака: «…в траве, меж диких бальзаминов, ромашек и лесных купав, лежим мы, руки запрокинув и в небо головы задрав, и так неистовы на синем разбеги огненных стволов…» — відчув усю вагомість мови і тому гордовиту, трохи навіть хвалькувату радість і, зітхнувши, сказав:

— Як це жахливо, Хьотль, коли люди жодного слова не сприймають просто, а шукають у ньому інший, потаємний смисл… Чому ви вирішили, що мене цікавить сховище картин, які належать фюреру?

— Тому що ви спитали мене, як я ставлюся до живопису… От мені й вдалося, що ви теж цікавитесь сховищем.

— «Я теж»? А хто ще?

Хотль знизав плечима:

— Всі, кому не ліньки.

— Хьотль, — зітхнув Штірліц, — вам вигідно взяти мене в пай. Я не фанатик, я добре усвідомлюю те, що ми програли війну; крах наступить протягом найближчих місяців, а може, й тижнів… Ви ж бачите ставлення до мене моїх супутників, які не випускають мене з території цього замку… Мене підозрюють так само, як і вас, але ви маєте змогу вдень їздити в Лінц, а я цієї змоги позбавлений… А в цьому я зацікавлений по-справжньому…

— Але як же тоді зрозуміти, — пропускаючи Штірліца поперед себе на вузенький місточок, перекинутий через глибокий рів, на дні якого пінився, вирував струмок, сказав Хьотль, — що вас, котрого підозрюють, посилають з спеціальним завданням у штаб-квартиру Кальтенбруннера? Щось не вбігається у цій схемі… Та й, крім того, Ейхман вводив мене в свої комбінації: він грав «друга» заарештованого, а я лаяв його за це під час допиту, — все-таки не перший рік працюю р РСХА, наші прийоми різноманітні…

— Це правильно, згоден… Але вам нічого не лишається, як вірити мені, Хьотль… І мені також доводиться вам вірити… А я маю право допустити, що ви працюєте на Захід за санкцією Кальтенбруннера, він знає про вашу діяльність, давним-давно її дозволив, і ви тому ще вчора передали йому в Берлін мою шифровку і повідомили про наш несподіваний візит.

— Якщо ви допускаєте таку можливість, чому ж ви тоді працюєте зі мною?

Штірліц знизав плечима:

— А що мені лишається робити?

Хьотль згідливо кивнув:

— Справді, нічого… Та коли навіть мені — заради особистої вигоди, повірте, — доведеться повідомити Кальтенбруннера про візит вашої групи, про вас я не скажу жодного слова, яке пішло б вам на шкоду.

— Закликаєте до взаємності?

— Так.

— Але ж ви вже повідомили Кальтенбруннеру, що ми прибули?

— Ми домовились про взаємність?

— Я радив би почекати, Хьотль. Це — і в ваших інтересах.

— Постараюсь, — відповів той, і Штірліц зрозумів, що він, звичайно, шукає можливості якимось хитрим способом повідомити Кальтенбруннера, якщо вже не повідомив…

— Кого цікавлять копальні, де складовані картини? — спитав Штірліц.

— Американців.

— Їхніх людей давно закинули сюди?

— Так.

— Де вони?

— Під Зальцбургом.

— Ви з ними контактуєте?

— Вони зі мною контактують, — роздратовано уточнив Хьотль.

— Та досить вам, дружище, — сказав Штірліц і раптом спіймав себе на думці, що вимовив цю фразу, наслідуючи Мюллера. — Зараз такий час настав, коли саме ви в них зацікавлені, а не вони в вас.

Хьотль похитав головою:

— Вони — більше. Якщо я не зможу вжити рішучих заходів, штольні, де зберігаються картини й скульптури, висадять у повітря.