Матвій одразу хотів плюнути, жбурнути ті шкарбуни жидові межиочі і піти. Мовляв, на коровах втратив, то не будеш грубу суму на таке дрантя видавати.

Але Володькові навіть «таке дрантя» Бозна-чим видавалося. Коли б він мав і такі. Ого, чого б він більше хотів. Поки батько жорстоко воював «з клятим пархачем», Володько переживав неабиякий мент. Вираз його обличчя так само швидко мінявся, як мінявся хід торгу.

Нарешті крах. Батько таки плюнув і вийшов. Де ж таки… Вже з півтора рубля майже до двох дртягнув, а «стопроклятий парх» затявся на трьох і ані копійки вниз…

Обійшли ще кілька крамниць, перебрали з десяток пар чобіт. Кожний раз Володько мусить натягати на свою болючу ногу чобіт, і кожний з них видавався йому «зовсім добрим».

Він не перебирає, як батько. «Які-небудь» — він же це сказав виразно.

При кожному торзі Володько почуває, ніби стоїть перед судом і його засуджують на смерть, чи дарують невимовне щастя. Третій жид, який: «Я ж вас ще позаторік знав… Дядько Матвій? Ні? Боже! То ж ми коли вже знайомі?.. А для вас… Для вас у мене півціни… Оці добрі з варшавського юхту… Знаєте їм ціну? Задурно… Хай я до шабасу не доживу… Усього чотири рублі… Їй-богу, це задурно. Поміряй… Малий! Поміряй до ноги… Ну? Ніби на міру».

Цей самий щебетун не захопив Матвія. Він бере чобіт, міцно звиває його в руках, пробує, чи не тріскає шкіра, чи не відлітають одразу підошви… Бо і таке бувало… Візьмеш те дрантя в руку, а воно розлітається.

Знов торгування. Цей затявся на трьох і десяти копійках. Хай його діти суботи не діждуть, якщо він більше, ніж десять копійок на цих добрих чоботях заробить. Це ж не який-небудь тендит. Не буде ж він знайомим людям якесь сміття продавати.

А Матвій сказав твердо:

— Два рублі й з половиною! Хоч — беру, не хоч — можеш сам у них ходити!

І вийшов. Володько тяжко зітхнув.

— Де ж таки, — звернувся батько до сина. — За таку непотріб такі гроші. Я сам за оцю (і підняв праву ногу) три роки тому три рублі заплатив. Але це чобіт. А то… Тьху, бий тебе всі громи!..

Йдуть геть і не оглядаються. Раптом хтось смикає Матвія за полу.

— Хазяїн! Хазяїн!.. Вернітьсяі.. Ну, платіть гроші… Це суха, кривов'яза жидівочка з крамниці.

— Бодай би тебе кольки скололи… Чому ж ти не сказала цього одразу? Чого морочиш?

Матвій вернувся й довго вилічував гроші.

— Це тільки для вас… Знайте, що це тільки знайомим… — умовляв жид.

Матвій дав гроші, взяв чоботи і передав їх Володькові. Цей схопив їх на оберемок і тримав обережно, ніби вони з найтоншого шкла. А що в його очах… Скільки в них справжньої втіхи. Там ціла безодня радості, яка геть до тла знищила усякі: біль, острах, безнадійність. У думці дякував батькові, Богові і цілому світові, а ніс свої скарби так, ніби це щось рідке, що може розхлюпатись. Тепер тільки важке питання: чи варто їх взувати «на росу», чи далі мерзнути? Шкода ж дійсно нових чобіт. Ну, але добре, що є!..

Додому п'ятнадцять верстов. Прийшли, коли вже всі спали. Володькові ноги так боліли, що навіть не мав бажання хвалитись чобітьми. Поставив їх у таке місце, де б не замастились, сам пішов до клуні, вкрився кожухом і заснув дійсно сном каменя.

І добре, що продав корови. Незабаром гармати під Крем'янцем загули. Ні дня, ні ночі. Чорна хмара і чорний дим застелили небо і землю. Осінь вдарила дощами. Паркові обози гарматних дивізіонів зрили немощену дорогу, і в її драглині грузнули біженецькі коники по самі черева. їхали вже не дорогами, а полями.

Під. гуркіт гарматних перегромів янчать у будах діти. Сміється і плаче якась чорнолиця жінка, що сидить на брудному, мокрому клункові. Вона оповідає вголос, як козаки її хату палили, як вона втратила дитину, бо на полі саме була, а дитя ніби в хаті лишила. Прибігла, — «дитини вже не було». Вергла себе в огонь, але вирятували. А чоловік її у Карпати пішов… «Бодай їм, як довго житимуть, в голові карпатало».

Вона протягала руку, благала когось. Хустина злізла їй на потилицю, а розбите каре волосся всівав дрібненький дощик.

А обози пливуть собі повз байдуже, поволі. Часом коняка яка черевом на грязюку падає. Били, зводили матюками. Наліплені стопудові колеса возів сутужно обертають маточинами. Не обійшлося і без хриплого співу і тнриндикання губної гармоньочки.

А Матвій усе працює. Поле не сміє так лежати. Косить насінну конюшину.

— Божевільний, — гомонять сусіди. — І на яку халєру він працює… Все одно пропаде.

Матвій міркував: пропаде моя праця тоді, коли мене не буде… А поки кості мої при купі, доти не сміє пропасти ні одно зерно.

Одного ранку з гуком і криком в'їхав у село обоз армії «первого розряда». Наїхало видимо-невидимо. Стали по кущах і садах. Частина зупинилась на чистому полі, саме на Матвієвому.

На подвір'ї повно воячні. Двері хати не замикаються. Під клунею дві двоколки, запряжені велетенськими карими кониськами.

Матвій задумав молотити овес. Може, хоч дещо продасть. А тут дощ не перестає.

— Еее, дядька! Пошто работает? Всьо равно бросіш!..

— Нічого. Брошу то брошу, а молотити треба…

І зародило ж, як на тоте… Копа вівса десять пудів сипле.

Усі сусіди самі до «фуражирів» йдуть, просять: — Купіте, гаспадін! Харошій авьос…

І продавали у снопах за безцін. Продавали все, що могли: свині, телята, кури, гуси. Ячменю, пшениці, жита ніхто не хотів. «На што? Наші лошаді й аавса не жрут больше… На кой чорт ячмєнь…»

І як, прошу вас, будуть жерти? Біля конов'язі, як глянеш — овес у снопах. Дощ не дощ — все одно. Коні топчуться по снопах, розгрібують копитами.

На возах м'ясо псується, шнури тютюну, що у крем'янецьких міщан набрали, гниють. У Матвія на току купа, пудів двісті, вівса. Солому на дворі в ожереді дощ перемиває. Який дивак буде тепер вівсяницею, та ще й такою грубою, піклуватися. Хіба Матвій.» Так. Він не забув і за солому. Вояки, мов велетенські мурахи, стежку через город до соломи вторували. Кожний в «палатку» потребує для спання. Головне, що її отак розтягнуть по дорозі і втопчуть в грязюку.

Матвій і солому рятує. Ходить з вилами по дощі і скидає розволочене на купу. За овес навіть і не питай… Хіба ж хто чув, хіба ж хто бачив, щоб за овес тридцять-сорок копійок платили? Ні. Хай вже краще огонь зжере, як на галай-балай, отак чортові нетрудженому в зуби віддати.

Ну, а як? Того… З вибиранням як? Он село вози маже, буди на ліскові обручі з ряден напинає. Все думає рушити. Рушить цей обоз, рушить і народ. Рушить, як є — селом, повінню…

— Під ряднами думаєте зимувати? Ех!.. Думаєш, один з другим. Бог тобі піч з неба скине?

— Але старий.» Подумай про діти… Роби щось. Напни що на віз і собі!.. Чуєш, як бовхає, — гуторила Настя.

— Ет, дурна ти бабо! Коли б у тебе розуму було, як у курки, то й то більше голова твоя варила б. Куди, до чортової матері, поїдеш…

Насті лишається одно — плач. І вона використовує хоч це. Сльози, як і завжди, шукають найглибших зморшок і тихо спливають кількома галузками до тісно эатиснугвх уст.

Матвія досада люта, мов іржа, гризе. Серце чує в грудях ствердле, мов галька крем'яна. Різьба чола нагадує майстра, що кохався у величі гніву великих богів великого минулого.

Грязюкою шляху чвалають козаки. Черева коясй тинковані товстою верствою землі. Нагаї, чоботи, носи і чуби — грядь, грязь і грязь. Одні очі, мов пожежа, яку ті люди так покохали, здавалось, все зотлять на попіл, порох і небуття.

От як коні рвуть копитами з грузької землі, як соковите цмокають і прудко хльоскають навколо пригоршні багна. Ніздрі грають і рвуться від шарпкого дихання, бризкають піну і кров.

— Куда дарога на Жолобкі?

— Пряма… Вот там!.. За лєсам!..

Це пре кур'єр штабу чотирнадцятого корпусу, що зупинився в сусідньому селі. З фронту страшний наказ летить — все на шістдесят верств в ширину огнем вкрити. Смуга чорна, як чорнозем, хай ляже від полудня до півночі. Небо і земля тільки…

Гуруррр! Гур, гур, гур!..

По бронзовім пітнім тлі неба валун за валуном, мов випар вулкану, котять хмари. В далечінь і ширінь небо згорнуло панцир, здушило повітря, стлумило соняшне світло, що ввійшло в підземелля. Лишилось інше світло, не того ясного сонця, що навіки, мабуть, щезло, мов стерта брудною шматою пляма крові. Постало й поволі, мов світанок, ширилось світло попелястої барви, яке заволікало їдкою поволокою поля, гори, ліси. Дороги йшли, мов тунелі. На них литі з чавуну істоти в заграві далеких пожеж ішли, котились, чвалали, йокаючи животами… Сто сімдесят мільйонів душ приносило жертву, і чорний дим закоптив небо. Десь там у сірих хащах, між золотом і вогнями сам коронований володар тягнувсь багнюкою великої імперії. На північ! На північ! В ліси! Обернемо вісь бігуна[11] і пустим планету навскіс у безвість бездонну… Кінець вам!..