Самчук Улас Олексійович

Ула́с Олексійович Самчу́к (7 (20) лютого 1905, Дермань — 9 липня 1987, Торонто) — видатний український письменник, журналіст і публіцист, редактор, лавреат УММАН, член уряду УНР у вигнанні, член ОУП «Слово». Засновник і редактор рівненської газети «Волинь». Голова МУРу. Входив до складу ОУН. Після розколу ОУН залишився на стороні Голови ПУН полку Андрія Мельника.

Відповідно до українського законодавства може бути зарахованим до борців за незалежність України у XX столітті.

Улас Самчук народився 7 (20) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Рівненського району Рівненської області) в родині Олексія Антоновича та Настасії Улянівни Самчуків, — як на той час, заможних селян. По суті, світогляд майбутнього письменника формували як родина, так і довкілля:

… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді „село, неначе писанка“, з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами.

У 1913 році, коли Уласові Самчуку було вісім років, сім'я переїхала до села Тилявка Кременецького повіту. Але з Дерманем зв'язків не втрачав, у 1917—1920 роках навчався у чотирикласній вищопочатковій школі, що діяла при Дерманській Свято-Феодорівській учительській семінарії. У 1921—1925 роках — у Кременецькій українській мішаній приватній гімназії імені Івана Стешенка.

Перед самим закінченням гімназії Уласа Самчука призвали до польського війська (гарнізон міста Тарнова). 23 серпня 1927 року він дезертирував, після чого потрапив у веймарську Німеччину, де працював у місті Бойтені в одного господаря, розвозив по копальнях і гутах залізо.

Німецький період життя Уласа Самчука позначений тим, що, по-перше, завдяки Герману Блюме він, як вільний слухач, студіював у Бреславському університеті з 1927 року. Ґерманіна фон Лінґейсгайм (мати Германа) дала притулок «обідраному українцеві» у своїй оселі й навчала його німецької мови. Вдруге прийшов Герман Блюме на допомогу Уласові через 15 років: завдяки його клопотанневі нацисти 20 квітня 1942 року випустили письменника, заарештованого 20 березня того року, з Рівненської в'язниці. Герман Блюме в Рівному був начальником цивільної поліції райхскомісаріату Україна.

Від 1925 року почав друкувати оповідання у журналі «Духовна бесіда» у Варшаві, згодом у «Літературно-науковому віснику» та інших часописах (видані окремою збіркою «Віднайдений рай», 1936). Свої перші новели надіслав до «Літературно-наукового вісника» з Німеччини, там виникли задуми більших творів (зокрема романів). У спогадах «Мій Бреслав» Улас Самчук стверджує, що саме у цьому німецькому (тепер — польському) місті «в моєму всесвіті з'явилась туманність, з якої поволі вимальовувались контури майбутньої „Волині“».

1929 року переїхав до Чехословаччини, студіював в Українському вільному університеті у Празі. Жодного вищого навчального закладу закінчити не зміг. Добре володів німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами.

У Чехословаччині перебував із 1929 до 1941 років. Українська Прага 1920–1930-х жила бурхливим науковим та культурно-мистецьким життям. До безпосереднього оточення, яке творило «його Прагу», Улас Самчук відносив Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Олега Ольжича, Михайла Мухина, Миколу Бутовича, Роберта Лісовського, Степана Смаль-Стоцького, Дмитра Дорошенка, Миколу Ґалаґана, Леоніда й Надію Білецьких, Дмитра Антоновича, Сергія Шелухіна, Микиту Шаповала, Валентина та Лідію Садовських, Русових, Яковлевих, Мідних, Батинських, Слюсаренків, Щербаківських, Сімовичів, Лащенків, Горбачевського, Ольгерта Бочковського. У Празі Улас Самчук належав до Студентської академічної громади. «Нас було кілька сотень з загальної кількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс». У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця було створено культурну референтуру Проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром її стала Прага, а однією з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук.

1941 року у складі однієї з похідних груп ОУН-м повернувся на Волинь (до Рівного), де був редактором газети «Волинь» до 1943 року.

Із ним працював редактором Петлюра Олександр Васильович, видавництво в ті роки очолював Іван Тиктор, співпрацювала Олена Теліга. Упродовж 1944—1948 років жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР. Після переїзду до Канади (1948) започаткував ОУП «Слово» (1954).

Журнал "Современник" (Торонто) висунув Уласа Самчука на Нобелівську премію 1980 року.

Ім'я Уласа Самчука прижиттєво було відоме у країнах Європи та Америки. Як зазначала дослідниця творчості письменника Марія Білоус-Гарасевич, «вражає не те, що на українській землі народився цей винятково сильний творчий талант, а те, що він вижив, не зісох у „волинській тихій стороні“, в абсолютно безпросвітних обставинах».

Літературна творчість

У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Своє перше оповідання — «На старих стежках» — опублікував 1926-го у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).

У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І–III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920-х — початку 1930-х років, що прагне знайти місце України у світі та шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою і другою частинами тривала з 1929 по 1935, над третьою — з 1935 до 1937 року. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук:

У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами.

Роман «Кулак» (1932) — «…про людину, яка стала успішною завдяки наполегливій праці, енергії та розуму… Це цілком європейський роман із притаманним тій добі психологізмом, ніцшеанством та фатальними жінками».

«Ви для мене не „Волинь“, а „Кулак“. Читала його два рази»,  — говорила авторові Олена Теліга (книга спогадів «На білому коні»).

У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932—1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.

1941 року Улас Самчук написав статтю «Нарід чи чернь?», у якій він бажав показати співвітчизникам:

…що рідна мова, це … ознака чіткості, якості і свідомості людської одиниці, що є приналежною до даної нації. Всі ж, що такого не розуміють, творять не народ, а чернь, якусь масу, щось невиразне, щось позбавлене справжнього виразу свідомого і зрілого народу.

Фрагмент цього твору у формі переінакшеного плагіату було помічено у новорічній промові Президента України Володимира Зеленського до святкування 2020 року.

У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І–ІІ, 1946—1947).

1947 року закінчив драму «Шумлять жорна».

У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної та сучасної підрадянської дійсності.

Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть огонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).

Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р. Похований на Українському цвинтарі святого Володимира у місті Оквілл, Канада.