Володько вже міг одягнути білу, з виложеним коміром сорочку й так іти. Весняний, теплий вітер приємно лоскоче молоде, пружне тіло. Чує себе наповненим кипучою силою. Одначе йому неприємно. Зустрічається з тим чи іншим з хлопців.

— Христос воскрес!

— Воістину воскрес! Як маємось?

— Нічого!

Розходяться. Кожний має сьогодні свої радощі. Нема часу на чужі. Хлопці зібрались на вечір до Башковець. «Миритися». Кликали й Володька. Ні. Він не може. Ні, то ні. Пішли самі. Вдарили пісню й пішли.

Володько йде вулицею сам. Біля школи зустрічає Кіндрата. Він п'яний, червоний і веселий.

— А-а-а! Христос воскрес! Не чув хіба? А ми тебе шукаємо. Був у Андрія… Ех! — і не договорив.

— Так. Я бачу, що ех… А хто там ще був?

— Свої. Сергій… А ти, брате, що? Сумуєш? Хто сьогодні сумує — дурень. Ти пробач. Не тобі це вліпив, а так… взагалі… Наталку бачив рано… Йшла до Тетильковець. Я провів її й кажу: чому не хочеш грати? Дурна. Ходи, й кінець. А Ількові наб'ю морду, й також кінець. Ні. Вона завжди туди ходить. Дівка, як шкло!

Володько легко почервонів. Кіндрат не помітив.

— Не казала, коли вернеться?

— Казала. За тиждень. Не йдеш зо мною? А де хлопці?

— Ні. Я додому. А хлопці пішли до Башковець. Будь здоров!

Розійшлися. Володько йшов біля садиби Левинських. Згадав хвору Ольгу. Вона вже другий місяць майже не встає. Застав її не в кімнаті, а в саду перед ганком. Лежала в кріслі-гойдалці. Ноги мала загорнені пледом. Передвечірнє сонце падало на неї з-над широкого каштана. На клумбах густими кущами росли шпичасті лілеї, косетинь, турецький часник. Розцвітали кругленькі стокротки. Фіялки вже розцвіли.

Обличчя Ольги бліде, кругле, але не худе. Гладеньке, чорне волосся ще збільшує його блідість. Великі, чорні очі горять хворобливо, але весело.

Вона зраділа, що Володько її навідав.

— Воістину, воістину воскрес! — сказала радісно на Володькове привітання. — Володю! Дуже тішуся, що ви зайшли. Я тут сама. Майже всі — хто в лісі, хто в гостях. Мама біля тата. Вийшла ось трохи на сонце. А що ви? Олег все питав: а де ж Володько? Чому не зайде? Ми вас всі чекали. А який гарний видався Великдень. Ні? Рідко коли так буває. Сонце, теплінь… Подивіться: отам вже розцвітає черешня… То дуже добра черешня. Я завжди любила їсти з неї ягоди. Чорні такі, соковиті й солодкі. А тепер розцвітає… Кожної весни розцвітає, але рідко коли на Великдень. Ще пам'ятаю, раз розцвіла на Великдень. Я з Галиною ще були тоді у братстві. Приїхали, пам'ятаю, на Великдень, і саме цвіла та черешня. Я люблю той цвіт. Білий, радісний, майже порцеляновий… Ну, а що ж дійсно ви? Я все говорю й говорю… Ви чогось ніби невеселі… Що таке? Дивуюся, як можна в такий день мати похмуре обличчя. Можливо, закохані? (Володько почервонів). А-а! Володю. Кохайте. Це не гріх. І я думаю, ще видужаю й ще закохаюсь, хоч раз… Ті люди, що не вміють чи не можуть кохати, вбогі, окрадені. Вони, можливо, і проживуть своє життя, але наполовину гірше. Я. цим тепер не раз думаю… Думки маю дуже яскраві. Іноді здається, що ось-ось досягну істину. Це, думаю, і є те, чого людина стремить. Як його назвати — не знаю. Але знаю переконано, що я в цьому стані духово піднялась. Хвороба загострює…

Вона так швидко й жадібно говорила, що закашлялась. Деякий час не могла вимовити слова, тільки робила рухи руками. Володько дивився на неї співчутливо й перечікував кашель.

— Вам не можна багато говорити, — сказав Володько…

— Ет, — махнула вона рукою. — Що це може значити, коли… вже є…

— Ви кажете, що я сумний. Сьогодні вже мені це кажуть вдруге. Я не сумний. Просто весна. Коли я чую оцю пісню, що співають на цвинтарі: «Ой, вже весна, ой, вже красна… Із стріх вода капле… Молодому козакові мандрівочка пахне…», я не можу видержати. Я дійсно хочу мандрувати… Але що то? Ось ми не можемо зробити виставу… — почав Володько.

— Чому? — запитала Ольга.

— Не маємо вас… Нема кому грати… Нема жінок…

— Беріть з села… Там стільки дівок…

— Не йдуть. Хлопці є, а дівчат нема.

Ольга на це не відповіла. Сиділа, зробилась зненацька поважною й мовчки дивилася вниз. Сонце досягало верхів каштана, і його тінь вкривала вже її ноги. Володько допоміг їй. відсунутись далі на сонце. На цвинтарі співали дівчата… Весь час в неладі баламкали дзвони. Прийшла матушка. Boлодько привітався з нею.

— Тобі, Олюню, вже треба, мабуть, лягти. Не втомилася? Що у вас нового, Володю?

— Дякую. Нічого особливого, — сказав Володько.

— Я б ще трохи посиділа, — відповіла Ольга.

— Ну, ну… Але весняне сонце… Воно, знаєш?.. Виснажує.

Матушка сідає на краєчку старої лавиці. Обличчя її заклопотане. Руки тримає згорнені в пелені. Слухає Ольжині розважання, але їй не весело. Це триває деякий час.

Біля церкви вмовкають співи дівчат. Чути, заспівали «Христос Воскрес». Володько встає, прощається й відходить.

На цвинтарі перед церквою правиться вечірня. Скрізь повно народу. Хор співає великодні тропарі. Сонце поволі, спокійно сідає за церковний сад.

Великодні дзвони віддзвонили. Довго ще по широких, соняшних полях стояли в повітрі їх звуки. Здавалось, вони все ще вириваються з отого місця, де над густим садом блищить золотий хрест, розлітаються по всіх полях і застигають.

Кожний день щось ставалось нове. То розцвіли черешні, то підросли й пустили бульбахи півонії, то розгорнули перші липкі листочки косаті берези. На полях кожний день ішли орачі. Вони співали пісні, розгортали землю, сіяли зерно. На городах з кожним днем творились нові грядки. Хати були білі, ще великодні, осяяні сонцем. Навкруги церкви стоптана земля. У Левинських праця, рух і клопіт. Олег від'їхав. Пан Гліб знову ходить учити. Ольга лежить, о. Клавдій лежить. Матушка бігає по господарстві. Решта хто де…

Село також працює. Сергій ходить на поденне до цегельні. Кіндрат кожного ранку йде з сокирою тесати клепку в Жолобеччині. Демид у полі. Йон їздить на Угорщину по дрова. Ілько працює в дворі.

Матвій має нову турботу. Володько хоче відходити. Куда? У світ, далеко… На Україну… Він так і сказав: на Україну. Хоче, мовляв, її бачити цілу… Сходити її хоче вздовж і впоперек власними ногами. Якийсь дивак той Володько. Раз стялися обидва — батько й син… Ні один не переміг. Обидва лишились при своєму. Матвій тоді подумав: хай! Не буду йому перечити. Хай іде! Він так говорить, ніби Україна це його подвір'я, де він може йти, куди захочеться. Але хай іде. Кілька днів ходив старий понурий і сердитий. Був такий і на палі, і вдома. Ніхто, крім Володька, не знав, що з ним сталося.

Настя працювала на городі. Силу-силенну має тієї праці. Василинка мало може їй помогти, бо ходить до школи. Це вже останній рік. Прийде зі школи, візьме книжку й на город… Там присяде біля матері на грядці, в одній руці книжка, а другою поле зілля. При тому вчить:

Мати довго, терпеливо слухає її, а після не видержує:

— І що ти, дитино, ото цілий час мелеш?

— То, мамо, така пісня…

— І ти то розумієш? — При цьому Настя зводить на дочку свої вилинялі, запалі очі й дивиться на неї з жалем.

— Ну, мамо… Спочатку ні… Потім нам пояснюють. Знаєте, що то «кошулєчка»?

Мати поважно й здивовано дивиться, але не відповів Василинка сама пояснює:

— То сорочечка…

— А-а-а! — махає рукою Настя. — Таке воно тобі потрібне, як мені біда. Будеш з того щось мати… Господні Господи! Які ті люди… — додає зрезиговано й знову поле грядку.

Хведот у полі за копанкою скородить. Мати про нього казала:

— Но! Вже до тієї роботи пнеться… Можливо, хоч цей буде до чогось… Але надто вже він крутий.

Хведот дійсно крутий. Це ані Василь, ані Володько. В духовному житті він не бере участі. Воно для нього не існує. Він жиє кіньми, коровами, господарським начинням, полем. Володько, на його думку, «дурний». Його читальні, вистави… Його мандрівки по ночах з хлопцями, особливо його книжки й писанина… Кому то потрібне? Хведот дивиться на свого брата виразно згори. Нічого з нього не буде. Ані пан, ані Іван…