Настя вибігла з хати, глянула… Здавалось, вона хотіла обняти ті тварини і горнути до себе. Замість того попробувала за дійки, чи не повні, щоб за дорогу не набрякли. Володькові всунула в руку вузлик хліба з маслом. Повели. Повели на продаж до Білої Криниці. Володько йде за коровами босий. У нього зовсім нема чобіт. Батько веде за повід корови і не промовить ні одного слова. Не хочеться йому в такий час розмовляти. Так і пішли. Через село, долиною до Башковець, через «казьонний» ліс. Володько вже знає цю дорогу. Торік на «мобілізацію» ж їздив. За цілу дорогу тільки парою слів перекинулись.
У волості величезна черга. Прийди, різун його матері, зі своїм і ще чекай, проси, поки то «вони» зводять забрати твоє добро. Після корови важили і видавали «квітанції». З тими квитанціями треба йти в друге місце, щоб дістати гроші. За обидві корови дістав Матвій сто одинадцять рублів і ще якісь там копійки. Видали цілу «катеринку», а решту рублями.
Матвій зав'язав тісно гроші у кінець шматини, в якій був замотаний хліб. Коли продали корови і Володько лишився тільки з прутиком, яким підганяв, а Матвій навіть не дістав назад свого повода (добре, що ще не взяв ланцюга), обидва посідали на морозі і їдять хліб з вареним салом, їдять мовчки. Матвій щось міркує, а Володько передумує усе, що бачив. Після на Матвія якась злість найшла, чи що… Досить, що напало на нього неухильне бажання нечуваного марнотратства. Сам устав, пішов до крамниці і по часі виніс звідти цілу пляшчину лимонаду та здоровенну булку. О, така булка напевно досить коштує.
Власними руками розтрощив булку на дві половини. Одна собі, друга синові.
— На! Хоч з'їмо. Що з'їмо, що вип'ємо — то тільки й є наше. Кляті часи настали…
А після пиячили порядно по черзі. Цілі три копійки луснули, як і не було. Володько з приємністю потягнув гострого шипучого напою. Втомився, та й ноги кляті попідбивалися, а до дому ще верстов двадцять, бо рішив Матвій чомусь через місто Крем'янець вертатися.
Хай хоч побачать, як там тепер виглядає, що поробляє «жидва».
Треба рушати. Сонце не стоїть на місці. Воно вже давно зійшло над крем'янецькі гори, туди, де станція знаходиться.
Йдуть сошею. Повз казарми, повз велику, червоної цегли, похмуру «гарнізонову» церкву, повз військовий цвинтар. Сюди й туди без кінця і перерви їдуть обози.
Дійшли до станції. Володько в душі вдячний батькові, що пішли сюдою. Хай це яких шість верстов більше. Пусте. Він же ще ніколи не бачив ані залізної дороги, ані поїзда, ні паровоза. Колись, бувало, ще в Лебедщині, коли збирався поза Мартинів запуст на пригірок, бачив дим з поїзда. А то далеко, верстов дванадцять було. А, може, то і не з паровоза був дим. Може, то просто собі якийсь дим та й годі. Але для Володька то був особливий дим, і він дуже радо ловив його своїм далекозорим оком.
Тепер ось вони обидва з батьком зовсім близько коло станції. Марширує дві роти зі «штиками на смірно». Спереду офіцери з голими шаблями. Справа пруги рейок врізалися у землю й обросли бур'яном. По них старі вагони з написами: Ю. З. Ж. Д.
Ще далі «добрі» вагони. На них грузять корови, коні, людей. Кортіло Володькові підійти до тої метушні ближче і все докладно оглянути, але мало було часу.
Йшли ввесь час по гострому дрібному камінню, тому відчував прикрий біль ніг. За тіснотою навіть не міг іти тудою, де хотів.
У місті, що здушене невеликими, але гарними, горами, — тісно, рухливо, гамірно, їздять авта. Кожне з них напхане військовими. Особливо кидаються у вічі юрби «золотопагонників». Здавалось, вони зійшлись сюди з цілого фронту.
Але крамниці скрізь відчинені і скрізь іде гарячкова торгівля. У Володька виникає таємний задум, який в короткім часі розростається в непереможне бажання. Повстав він і розрісся до неймовірних розмірів, коли проштовхувалися з батьком через ринок і проходили повз крамниці з дешевим взуттям.
І як його не згадати про чобітки, коли ноги так порепані, так підбиті. Хай би хто спробував не згадати.
На ринку Матвій купив цілий хунт грушок. Знов нечуване і зухвале марнотратство. Видно, Матвій поспішив: хай все гине, коли так!
Знайшли шматок вільнішого місця у куті ринку, сіли і смакують грушки. Володько слухає, як сіпає в ногах біль, і дума про чобітки не вилазить з голови. Напроти брудна, з заялозеними дверима, крамничка. Там знана Рухля продає гнилі оселедці, смердячу тараню, коломазь та сіре мило. Запах такої крамниці надзвичайний.
Ось вони доїдають грушки… Матвій, видно, готується вставати та відходити. Він же ще мусить накупити «дещо до хати». Володько рішається на останнє. Будь-що-будь, а сказати він мусить.
— Тату! — обережно, з прищуленими від ніяковості очима; каже Володько.
— Ми там проходили коло крамниць… Бачили ви, які там добрі юхтові чобітки висять?
— Ну, так що?.. Хіба тут мало тих юхтових чобіток?
— Я… Мені… Ви знаєте, тату… Я так попідбивав собі ноги… Ах, так болять отут коло пальців. Дивіться… — і він навіть одну ногу підняв і показав батькові. Підошви попухли, деякі пальці попідбивані. Найменший підрізався й щемить, як халєра…
— Так, знаєте, мерзнуть ноги, як виженеш «на росу». Підняв голову і дивиться благальними очима на батька. Очі того насуплені. Зирнув на ноги сина і каже:
— Ну, а як же ж хотів? Ти ж не панич і батько твій не пан…
— Нііі… Я знаю… Але коли б я мав які-небудь паршивенькі шкорбунці…
— О-ооо! Ще чого заманулось…
— Думаєте, я так багато хочу? Ні. Мені які-небудь чоботи… От і все.
— Хм… Думаєш, то не багато. Чоботи, думаєш, за се, за те купиш… А думаєш, коли… То що? Отак одразу в росу їх… Довго той чобіт видержав би тоді…
— Ні. Я буду їх шанувати. Куди не треба, не взую.
— Ну, то й купляти ще не потрібно. Мені гроші он на викуп купчі, на сплату банку потрібні… Ти ж знаєш…
— Тату!..
— Не морочи! Не маю я грошей. Не буду я ж сто рублів тобі на чоботи міняти. Ходім!.. Вже пізно…
І батько встав. Володько не хоче підніматися… Пробує перечити…
— У вас же є дрібні…
— Дрібні… Дрібні. То і треба їх ще тих дрібних дома. Он мушу дещо купити і по дрібних.
— Але, тату, — канючив Володько. — Мене так болять ноги… Так болять. А за що ж я ціле літо оті корови пас? — осмілився він навіть такий гострий кинути докір.
Батько скривив уста в подобу усмішки. Це дещо підбадьорило хлопця.
— А я? — сказав батько. — А я за що ціле літо орав, сіяв, косив, до клуні возив? За що — га? Ходімо! Нічого тут гадурати!
Ой-єй! Видно, що з Володькової витівки нічого не вийде. Встав.
— Ет, тату! — вирвалось у нього. — Мені навіть додому не хочеться йти, я ж хочу одні тільки чобітки. Які-небудь, погані, самі найдешевші… Ось війна йде…
— Ет!.. Дурню ти! Війна. Все тобі з війною лізе. Тобі одно в голову, а мені тисяча…
Вже йдуть. Володько дуже невдоволений. Він обережно ступає по камінцях, ойкає, коли попадає на гостріший… Думи його прикрі, докірливі. Так завжди. Бігай, бігай, дерися… Раненько вставай, мерзни, мокни, а коли купити що… Ну… Хоч до чужих йди…
Батько йде спереду, рівно тримає голову, плечі дещо сутулуваті. Він думає. На чолі виграють зморшки. «Втрата, то втрата… Самого коштували ті корови більше… Але малому чоботи таки потрібні. Все одно, не тепер, то в четвер, а купити мусиш. До зими, може, не подре, а тут за одним заходом»…
Але вони вже досить далеко від дешевих крамниць відійшли. Вертатися? В інших, що на Широкій вулиці, крамницях дорожнеча… Там хіба сама офіцерня купувати може.
— Одлупити б тебе треба! — чомусь виривається у батька. Він майже сердитий на сина, що той нагадав йому таку неприємну річ. — Ну, то ходім вже… Може, що виберем…
Володько зрадів. Він зовсім не ображений отим «відлупити», хоча і не почуває за собою ніякої провини. Коли верталися на ринок, навіть ноги перестали боліти.
Виявляється, що за зовсім дрантивенькі чобітлята з поганої підробки юхту, пришитки до старих порепаних халяв «знайомий» жидисько хоче п'ять рублів.
