— Ви от і займіться цим…

— О! Обов'язково! Займусь, Йосип Вісаріонович! От би фільм.

— Це правильно. Це правильно. Я ще поговорю з київцями. Фільм. Це справжнє. Маси і фільм це фактично те саме. А взагалі вдоволені? — питає нагло чоловічок.

— Приємно вдоволений, Йосип Вісаріонович! Органічна робота! Вдячна! Перспективна! — спішить вже Андрій.

Людині з вусами і це, помітно, подобається.

— Ніяких прохань? Особистих? — знов питання. Андрій враз, як сидів на стільці, злегка піднявся.

— Маю, Йосип Вісаріонович, — промовив глухо, з якимись перебоями, Андрій.

Людина з вусами піднесла злегка голову.

— Кажіть, кажіть…

Маленька, дуже маленька, а разом дуже гостра перерва…

— Бажання особистого порядку… Родинного…

— Да? Якого характеру?

Андрій зробив останнє зусилля, краска вийшла на його обличчі, очі гостро дивилися на людину з вусами.

— У мене… брат… арештований… — І Андрій занімів. Мить. Секунда.

— Брат? А за що? — чує Андрій.

— Соціяльне походження, Йосип Вісаріонович, — з перебоями промовив Андрій.

— Що він. Поміщик? Купець? Кулак?

— Кулак! — відповів Андрій.

— Чинив який спротив?

— Наскільки мені відомо — ні, Йосип Вісаріонович!

— За батьків діти не відповідають, — почув Андрій, і це шарпнуло ним в середині, але разом з тим він зрозумів, що він виграв якийсь дуже великий бій. Усе решта, що він тут пережив, ті ще кілька слів, потиснення руки, похвала з «його» уст, відхід іншим виходом, від'їзд — все те не мало вже для Андрія суттєвого значення. Він був весь під тисненням почуття, що він переміг. Що він виграв. І це не було наслідком його якогось виняткового плянування, це було висловом фатуму, що йому однаково було забажати або загибелі Андрія, або возведення його до найвищих висот перемоги.

Для Івана було це звільнення мов би ударом. Не чекав його. Злився, вріс у те своє дивне буття. І був зовсім інший, не той. Щось у ньому зовсім вмерло, заглухло. І коли його покликали і сказали йти на волю, він, мов божевільний, шукав очима когось, на кого б кинутись, що так з нього кпить.

Але це не були кпини. Ось перед десятою ранку двадцять першого квітня, він у товаристві бравого вояка Василя і міцного, розпатланого студента Михайла чекає на «Косіора», що має відвезти його до Канева.

Яскраве сонце, міцний вітер, безмежна ріка. У блакиті небес темними низками тягнуться ключі журавлів, їх курликання сиплеться з висот і мішається з гуком пароплаву, що зараз рушає. Іван прощається з хлопцями, вступає на корабель, мов би на якусь нову землю, і прощай, Києве! Хлопці з берега махають йому руками. Багато люду, різного люду стоять на палубі. І Іван між ними, у своєму темносиньому парусиновому, в'язничного походження, одязі. Був же зовсім наг яко благ і мусіли йому помогти…

Київ поволі відсовується. Прибережні гори розходяться. Сади, Володимир, Печерськ, Мишоловка, острів Галерний. Корабель іде, а сонце підноситься, на південь стелиться рівний путь…

На кораблі, внизу й нагорі, повно людей. Загорілі обличчя, пом'яті одяги, легкий гамір. Одні тримаються гурту, гуторять, сміються, інші знов поодинці, як ось і Іван, мовчазно сидять чи стоять, опершись на поруччя, і дивляться у воду. Іван також стоїть, опершись на поруччя. Йому дуже приємно так стояти. Все ще не віриться. Ще вчора в цей час був «там». Дивився в той бік… Заховались навіть бані церков, що так довго проводили його своїми верхами, те місце вже закрилось від зору зовнішнього. Але зір його нутра все ще там, він все ще бачить той інший світ, який недавно залишив. Вони там далі ходять, ворушаться, говорять про свободу, надіються, або відчаюються. І Іванова душа з ними, хоча його тіло тут серед цього чудового простору, під зливою цього сонця сліпучого і цього міцного вітру, що безперерви дме з тих рівних просторів сходу.

І Іван пригадує ще одну свою дечим подібну до цієї подорож по цій самій ріці і, можливо, цим самим кораблем, лише тоді він носив ім'я св. Володимира. Це було тоді в кінці вісімнадцятого року, він вертався з полону, була осінь, мав на собі темний одяг з жовтою обшивкою на рукаві. Пригадує, як проривався через завошивлені станції, як десь там у Гомелі боровся з тифом, так хотілось додому. І було стільки надій — гори, здавалось, буде вернути на тій своїй землі, місяцями розробляв пляни, що і як робити. І все це так несподівано пішло нанівець, таким жорстоким привітом зустріла його батьківщина. Удар за ударом і все дошкулніше, і невідомо, яка і звідки та сила караюча з'явилась, і чого вона власне хоче, бо все те, що він бачив до цього часу, ніяк його не переконує.

І що буде тепер? В очах знову відкрився образ рідного місця. Там тепер голе поле, горб облисілий. Іван так виразно бачить межі свого володіння, і коли б так знову вернутися до них, ось весна, і там он під схилом цвітуть сині квіточки, і запах їх, здається, аж сюди долітає. Але геть з тим, геть! Іван стрясає головою, що за нісенітниці, чи ж мало бито його за них. Іван міняє тему. Пригадує Андрія. Це безперечно його діло, ось тут в кишені газета, він десь там ходить. Це його робота, безперечно його. І ніжність знову влазить до грудей, але це вже ніжність інша. Такі вони, ті люди Морози. Ось такі. Браття рідні. Чують, що одна їх утроба на світ призвела. Сила велика в їх крові сидить — матір пригадують, була у них матір, жінка мудра з ясним, одвертим чолом. Чи Сопрон в Сибірі, чи Андрій у Москві, чи Петро в Києві, чи Тетяна в Празі, чи Іван тут — простір їх не ділить. Ні, вони всі разом, ті брати Морози. Велика ніжність увійшла до Івана, і навіть газету вийняв і ще раз поглянув на Андрія. Ось він у плащі й капелюсі, якийсь вокзал, якісь біля нього люди, він посміхається і руку подає якомусь довгому добродієві.

Ні, правильно робить Андрій, іде своєю дорогою, будь-що-будь, Іван вірить йому, знає чистоту його помислів, не така, каже, кров, щоб дихала зрадою, але сила не може марно стояти, треба йти, ламати перешкоди, правильно, правильно, Андрію! — говорить Іван. Це й він так мусить, геть земля, скиба, рослини, його женуть, ні, він сам мусить гнати. Пригадав того Мишка, — от ще бідна тріска….

Іванові думки були нагло перервані. Кричала якась жінка:

— Он, он, он! Мати Божа! Не бачите! — викрикувала різким, високим голосом, була розпатлана, кістлява, довгі, темні руки простягнула догори, вітер розвівав її волосся. Люди збіглися до неї. Вона дивилася на всіх чорними, сердитими очима, біля неї лежали порожні торбинки з кропив'яного мішка. Жінка далі показувала на небо, але там, крім птахів, що весело літали, нічого не було видно. Поволі жінку заспокоїли, вона сіла на своїх торбинках і шептала якісь молитви.

Біля Івана стояв високий, у брудній ватянці з пом'ятою на голові будьоновкою чолов'яга.

— Тепер таких багато, — промовив чолов'яга горловим голосом. Іван щось невиразне буркнув. — Піде під ту тюрму, сидить, сидить, а потім хто зна що їй ввижається… — Іван бачив більше жінок з порожніми торбинками, такими, які не раз бачив з передачами.

— Мучать народ і не знають за що, — продовжував довгий чолов'яга. Іван мовчав. Чолов'яга дивився перед себе в воду, на правий берег, говорив, здавалось, сам до себе. А від найближчого гурту доносилось.

— Канєшно! Я сам бачив. Обновилася. Я сам бачив…

— Що, що? — питає швидко округлий мужичок у зимовій шапці з кляпами…

— А тим вже, бачте, церкви почали обновлятися, — кинув своє високий чолов'яга…

— А ви не вірите?

Високий чолов'яга повернув свою голову.

— Та, канєшно, не вірю. Людям блаж в голову лізе, от і все…

— Вчених людей кликали, — поясняє той, що недавно питав. — У Києві тисячі бачили. І вчені були. Якимись химічеськими обрядами пояснювали. Може це й не чудо, а просто якась природа, але факт фактом. Баня церковна засяяла, це факт…

— Ет, не вірю я у всі ті чуда, стільки їх тепер розвелося, просто людям мозки з місця рушило і все, — говорив високий чолов'яга.