Увечорі справді велике дійство. Заля, балькони, мармурові вожді, ряди столів. Андрія весь час знайомлять. За столом він на першому місці. Промови. Овації. Ура. Нарешті і Андрій промовляє. Не знаходить слів, щоб висловити подяку за таке прийняття. Усе, що він бачив у «цій гордій столиці нашого необ'ятного союзу вільних народів», наповняє його невимовною гордістю і щастям. Він недавно мав нагоду побувати у центрах індустріяльного життя нашого прекрасного союзу. Там залізо і сталь, тут мудрість і провід! (гучні оплески). Наш Донбас, наш Кривий Ріг, наше Запоріжжя день-у-день кує єдність і могутність радянського народу, і він переконаний, що коли прийде потреба, то цей народ зуміє обстояти своє місце і право на цій землі не лише силою свого переконання у свою правоту, але й силою заліза і сталі! (Гучні оплески). Від Кам'янця Подільського і до Камчатки, під проводом могутньої партії, мудрого уряду і геніяльного вождя Ст… (бурхливі оплески, що переходять в овації. Усі встають і кричать ура)… ступає від перемоги до перемоги, і нема на землі сили, що могла б сокрушити цей похід. Можуть собі злючі вороги, аґенти міжнародної інтервенції, робити, що їм хочеться, але всі їх гадючі гнізда будуть випечені гарячим залізом донбасців і виметені залізною мітлою пролетаріяту Ленінграду. І не поможуть їм тут ніякі їх боги, ані ніяка інша свята вода. Український же народ, що його в даний момент має честь репрезентувати Андрій Мороз, ще ніколи в своїй історії не сягав такого рівня свого всебічного розвитку, як саме тепер, і він добре пам'ятає, що це могло статися лише завдяки дружній підтримці великого, братнього народу, його влади і нашого великого, рідного, дорогого друга і учителя товариша… (грім оплесків заглушують мову Андрія, могутнє ура заповняє простір). Промовець перечікує, завершує промову сильним, потрясаючим «хай живе» всім вождям, зриваючи гураґан захоплення, що від нього дрижать стіни і бряжчать вікна.
Усі захоплені. Успіх повний. Безліч ґратуляцій. Безліч нових знайомств. Обійми, поцілунки, братання. І це триває до третьої ночі, після чого Андрій, під бурхливі овації, у товаристві Піунової і Злотника, залишає залю.
На середу сімнадцятого квітня Андрія чекає головна, винятково важлива і, можна сказати, історично обумовлена, несподіванка, а також нагорода. Вже о десятій годині ранку подзвонив телефон, і Піунова якимсь особливо зміненим, урочистим голосом повідомила, щоб Андрій був готовий до дуже важливого прийняття і біля третьої години за ним заїдуть. Андрій догадується, що це має бути за прийняття, і він дійсно, зовсім несподівано для себе, цілком поважно почав підтягатися, оглядатися, заглянув навіть раз до дзеркала, погладив долонею по чуприні і думав, що і як буде говорити при зустрічі.
За чверть до третьої перед готелем з'явилась особлива, не та, що нею їздив Андрій, машина, а в ній Піунова у товаристві двох незнайомих, середнього віку, міцно збудованих чоловіків. Піунова швидко, легко, забігла за Андрієм, навіть не привіталася, лише кивнула головою, і вони зійшли широкими сходами до машини. Один з незнайомих, що з ними Піунова не вважала за потрібне знайомити Андрія, ввічливо, ділово і сухо відчиняє дверці машини, Андрій і Піунова сідають ззаду, незнайомі спереду, машина ввічливо і сухо біжить глибокими, кам'яними, переважно сірими, вулицями і дуже скоро зупиняється перед монументальною вежею велетенських зубатих мурів.
Думати по-справжньому Андрій не встигав, те, що летить назустріч, полонило його, башта, що виринула на його дорозі наповнила його зовсім невідомим почуттям, що для нього нема назви, не то страх, не то пошана, не то здивовання. Він відчував, що це і є той центр, той вершок піраміди, те «щось», для чого так само нема назви. Диктатура пролетаріяту всього світу збіглася до отієї отам червоної зірки, що блищить високо над цією вежею, сила ста п'ятидесяти мільйонів людей скупчилась за тими он стінами, і все то зібрав сюди один одинокий індивідуум, дивовижний монстр, незбагнутий фатум, що для нього і проти нього просто нема ніяких інших сил і диктатур, і навіть здається, що він одинокий на всій плянеті Землі володіє дивовижньою силою, що походить безпосередньо від цих мурів, цих башт, цього каменю. Це символ. Це зовнішній облик. Це подоба. Це чорне сонце. Це світло, що має червону барву. Червоний ліхтар. На плянеті. У всесвіті.
Андрій не міг цього в кілька хвилин подумати, але він це відразу в одну мить відчув. І ще одно: він виразно знов усвідомив, що все таки звідси прийшла до нього та сила, що його врятувала особисто. Це та сила, що його погубила, це та сила, що його вирвала з загибелі, це та ж сама, що його губить. Він в її владі. Він раб. Він іде на поклін. Той самий Іван Калита, що…
Ось вирвались з вежі троє озброєних в уніформах. Чемно, сухо, формально, урядово.
— Ізвольтє! Да! Ізвінітє! В ісправності! Дальше!
Машина, що була зупинилась, сіпнулась і посунулась далі. Її покрив морок. Знов зупинилась. Знов люди. Чемні, сухі, урядові. Світло, жагуче сяйво. Шелест паперів. І машина знов рушила. Дуже поволі, дуже напружено. Вона у щось тверде, у якийсь ґраніт вгрузала, і, коли прорвалась на другий бік вежі, Андрій побачив високі, чорні, чугунні ґрати впоперек проходу. Машина зупиняється, Андрієві велять висісти, Піунова лишається, незнайомі лишаються, з'являються двоє нових незнайомих, фіртка відчиняється, і ось Андрій у товаристві двох сухих, чемних незнайомих ступає кам'яним хідником вздовж старовинної будови з почуттям, що він попав у саме ядро суті. Це тут воно! Замуроване у цих мурах, закладене у цих підземеллях. Ще кілька кроків, ще кілька зворотів, ще кілька довгих, ніби підземних коридорів, і виринула простора, чотирикутна гола, суха, урядова кімната з великим столом посередині, кількома дерев'яними, твердими, з високими спинками, стільцями довкруги стола. Двоє звичайних дверей в одній стіні, сухих, чемних, урядових. Хвилини, проведені у цій кімнаті, коли Андрій лишився сам, коли його залишили провідники, навалились на нього цілими віками. Нічого не бачив і разом все бачив, нічого не було і разом все було, був малий випадок, а разом великий випадок. І не цілком випадок, а якась закономірність. Життя всієї своєї родини, життя близьких, життя країни, з якої походить, життя взагалі скупчилось у цій одній точці, ніби електрони в ядрі атома, і в них відчувалася страшна діюча сила. І з усього того найяскравіше пригадався його брат Іван. Іван… Де він тепер? Що він робить? Як живе? Андрій весь напружився, піднявся і навіть не приготовився до того, коли одні з двох дверей відчинилися і з них вийшла невисокого зросту, з обвислими плечима, з віспуватим обличчям у звичайному, сірому, урядовому одязі людина в супроводі ще одного, високого, міцного з широким обличчям, кремезного козарлюги. Та людина і була «тим ним», що ото всі йому кричать безконечно те вічне ура. Сонце Кремлю! Вийшло! Зійшло! Ось яке воно! Бачив його на тисячах портретів, але то лише портрет, а це ось воно справжнє. Він може доторкнутись, і він доторкнувся, бо «воно» простягнуло руку, і він її потиснув.
— Здрастуйте, здрастуйте, Мороз! Очень рад, очень рад! Чітал, чітал, — почув він «його» голос із сильним акцентом. — Ви мастер. Да! І, кажется, в армії билі? В яких частинах?
— Культпроп Першої Кінної! Йосип Вісаріонович! — спішить назустріч Андрій.
— Першої Кінної? Здорово! Прекрасно! Ну, от, ну от! Значить вам це не чуже. І значить героїв гражданської війни вам не забути. Україна їх дала досить, — каже чоловічок зовсім живим голосом, дещо підземним, нічним, глухуватим, але справжнім. Це вже не грамофон. І вуса це вже справжні, і чоло… І густа, злегка сиваста, тверда чуприна. Це вже не пригладжений твір маляра і не матовий відбиток фотокамери, це ось кількавимірне, живе, рухливе створіння. — Над чим працюєте? — почув запит. Андрій знов поспішив. — А! А! Прекрасно! Але от, наприклад, як вам подобається така тема… — і назвав Щорса.
— Щорс? Тема прекрасна! Чудова! Яскрава і жива. Це тип героя-большевика, — поспішив і тут Андрій. Чоловічок з вусами криво, сухо, офіційно посміхнувся.
