— Але ж, пані Марто! Чи варто сердитись?

— Скажіть, як не сердитись.

— З ласки, милосердя, любови.

— Для вас це жарт!

— Який жарт?

— Жарт! Не любите! Ненавидите!

— Але ж пані Марто!

— Не зношу виправдань. Я люблю ясність. Одвертість. і відвагу. Чому б не сказати просто: ви мені не потрібні — ідіть геть! Для чого ці церемонії?

— Але ж, пані Марто.

— О, ти мій Боже! Мовчіть! Мені соромно! — викрикнула вона, зненацька вибухла плачем, рвучко зірвалася і вибігла з кімнати. Я був приголомшений, хотів було бігти за нею, нараз отямився, мене проймала злість. Марта перебігла до своєї спальні напроти і голосно затріснула за собою двері.

Настала сторожка тиша, безладдя, непевність, хотілось щось зарадити, думка напружено металася, шукалось виходу, заносилося на гострий конфлікт, повітря насичувалось електронами.

Була година восьма, найкраще б піти і пройтися, або ще краще одягнутися і піти до парку, перечекати пару годин десь на самоті, а там на роботу. і коли я одягнувся і мав намір відійти, двері насупротив відчинилися і в них появилася Марта. — Чи могла б вас на хвилину задержати? — запитала вона злагіднено, голос її тремтів, очі мала заплакані, щоки червоні.

— Дуже прошу, — відповів я в тон її голосу.

— Зайдіть на хвилиночку, — попросила вона до себе.

Чергова вражаюча несподіванка. Щоб не викликати враження надзвичайности, приймаю запрошення. Спальня виглядала чисго, свіжо, двоспальне ліжко старанно застелене, перед великим дзеркалом асортимент одеколонів, м'яка, рожева табуретка, нічний столик, рожева лямпка.

— Не зважайте на місце, — казала вона. — Я вас задержала, бо хотіла перед вами вибачитись.

— Переді мною? За що? Вина моя, за мною вина, — відповів я.

— Ні-ні-ні! Моя поведінка… Це дико. Я розумію. інколи трачуся… — її настрій містерійне мінявся, обличчя набирало вигляду візантійської ікони, голос м'якість шовку. Хвилинку я непевно й упокорено вагався, мене раптом збито з лінії. — Я вас розумію. Вибачте, — казав я. На мене найшло дивовижне стурбування, єдине, що залишалося обірвати цю розмову і відійти. Марта миттю відгадала мій намір.

— Зачекайте. Ви ж ще маєте час, — похапцем сказала вона.

— Маю багато справ, — мимрив я невиразно.

— Встигнете. — Її настрій далі мінявся, очі швидко загорялися, появлявся лукавий посміх. Свіжа, кольорова, соковита, гарний стан, бентежлива лінія, болюче відчуття, наші погляди вперто змагалися, тіло наливалось гарячою втомою. Хіба кинутись і зім'яти, як хижак, свою жертву. Ні, краще відійти. Усе це таке провокуюче. Я стояв з течкою під пахвою і з наміром відійти.

— Зачекайте! — викрикнула вона. — Я ж хочу з вами говорити.

— То ж я вас слухаю, — відповів я з наміром захисту.

— Колись ви казали, що… любов не вимагає виправдання, — казала вона з тією напруженою увагою ловця, який ось-ось зажене свою жертву.

— Не заперечую цього й тепер, — відповів я.

— То чого боїтесь? Чи я аж направду така страшна?

— Для цього с причини.

— Певно. Причини. Не любите мене. Любите іншу.

- і не це тільки.

— О, Боже! То скажіть! Ви сердитесь? То ж чого?

— Ви самі добре знаєте! — викрикнув я. Вона різко на місці повернулася, закреслила рукою над ліжком дугу, механічно схопила маленьку, вишиту подушечку і кинула її в кут під вікно. і присіла спонтанно на ослінчику, поли халата відкрили гарні коліна у нейлонових панчохах, які вона намагалася швидко закрити. Моє вагання робилось нестерпним.

— Добраніч! — вирвалось у мене і я повернувся до виходу.

— Павле! — зірвалась вона і схопила мене за руку. Її рука була гаряча й нервова. — Я ж ще не все сказала… Я вас не пущу. Я вас просто не пущу… і що ви мені зробите? Павле! О, Павле! Я ж вас люблю! Я люблю! — Вона кинулась мені на шию, її халат розіпнувся, під легкою, нейлоновою сорочкою вигиналось її пружне, гаряче тіло. Я опустив свою течку, схопив її на руки. — Павле! — злякано викрикнула вона. Я швидко поклав її на ліжко, зірвався, підняв течку і вибіг з кімнати. Я ще чув за собою її викрик, але я вже швидко сторч головою біг вниз по сходах, шарпнув вихідні двері і вирвався назовні.

Це вже був просіяний сяйвом недалекого ліхтаря вечір, здовж хідника стояли авта, сходами вгору поважно ступала моя сусідка у великому чорному капелюсі зі своїм кудлатим песиком Рості. Вона була напевно приголомшена швидкістю мого бігу і неуважним привітанням, ніби за мною гналася погоня.

Отже те, чого я сподівався і перед чим інстинктивно боронився, стялося. Воно мусіло статися і воно напевно на цьому не скінчиться. Я не святий і ніякий сторож моралі. В мені сила бунтівливих противенств і це був я, що засадничо призвів до цього. Марта зо всіх сил намагалася боротися, вона тікала, билася в розпачі, а я лишень своєю лукавою поведінкою розогнював її спокусу.

Тієї ночі я вертівся біля своїх машин, як розбурханий робот виповнений динамітом. Я був ходяче ті-ен-ті, граната на двох ногах, безглузда торпеда під божевільним тиском. Що мав робити? Мораль, етика, пристрасть, гормони, закони — метелиця чеснот, а сам я плоска реальність, стандартна норма звичайнісінького побуту з ідеалами — я, моя жінка, мої діти, мій дім — альфа й омега і замкнене коло.

Але коли це і де це я вперше зустрівся з цією долею? Чи було це тут у Торонті, а чи де інде у наших судьбоносних мандрах? Це було ще в Европі, у Ляйпцігу, Фулді, Франкфурті. Це було під час ісходу у вирі шаленого стовпотворення, на тлі епохальних руїн континенту, серед метушні ді-пі кемпів, в атмосфері затруєння, ненависті, противенств. Хто пив це смертельне вино епохи, не легко збавиться його оп'яніння.

і мене цікавило це приречення, не пригадую вже, як і коли ми зустрілися, але було це завжди поєднане з певними хвилюючими складниками, навіть, пригадую, тоді в Берліні у бункері Ангальтер-Бангоф, коли на наші голови з висоти небес, ніби з рогу добробуту, сипались тонни вибухових об'єктів, а ми, побравшись за руки, намагалися лізти живцем у сиру землю, дихали диханням могили, тремтіли разом з плянетою і мали лиш одну-однісіньку мету зберегти биття серця і не зірватися в безодню смерти.

У Торонті ми зустрілися на грунті громадської роботи; у товаристві ше однісї синьоокої молодиці, чи не жінки мого приятеля Бойка, Марта появилася одного весняного дня, у моєму анахоретському логовиську на вулиці Маркгам у ролі делегації однієї жіночої організації з місією завербувати мене для доповіді у їх організації на тему поетеси Лесі Українки — карколомне, як на мене, завдання, але я погодився. Вона була у блисскучій жовто-гарячій сукні, як втілення турбо-динамічних сил своєї статі зі соромливими поглядами з-під густих, довгих повік і пригадую виразно, що це опікало мене цикутою спокус і в моїй уяві вже тоді вирували чортики, які нарперейми нашіптували мені скористатися з цієї добродійної нагоди. Я, здається, частував своїх гостей голляндським "болс"-ом, показував таборові фотографії, говорив про поезію і розпачливо намагався бути привабливим, що мені не тяжко давалося.

А потім, як пригадую, я випустив її з поля зору… Але пізніше на одному з наших початкових танцювальних вечорів, вона підійшла до мене і запропонувала якусь метушливу румбу. — Ви, здається, мене щасливо забули,

— казала вона тим своїм упокірливо-кокетливим тоном, що звичайно діяв на мене пацифістично. Було далебі невиправданим, що я міг щось подібне вчинити і я почав незграбно виплутуватись з цього ганебного становища. — Як можна забути таку чарівну жінку! — несумлінно брехав я і не пригадую, що ми там говорили взагалі, але пригадую, що ми найбезбожніше взаємно залицялися і навіть, здається, домовились нелегально зустрітися, чого одначе не сталося з моєї вини.

Бо опісля я був паралізований іншими корчами вже на грунті Лени, яка стихійно опанувала моєю свобід-ною волею і обернула мене в механізм, що не могло уникнути уваги Марти. Вона, з непомильністю радару схоплювала мої найвразливіші точки опору і засипала їх тоннами нищівної зброї. Пригадую на іншому балі, вона знов виявила ініціятиву, запросила до танцю і, з виразом жіночого Мефістофеля, шепнула мені на вухо: