Мати замовкла й по черзі поглядала на нас невиразно. — Ви курите? — запитала вона по часі. — Ні. Вибачте, — відповів я. — Лено! Подай мені мої цигарки! — Вона помітно хвилювалася і я догадувався, чому. По всьому було видно, що її переконання мають твердість шведської сталі, а б уяві напевно вітав шведський доктор, про якого згадувала Лена. Я мовчазно дивився на одну з картин, що висіла напроти, не конче розумів її зміст, але інтригувала співгра контрастових кольорів. — Цікава річ, — вирвалось у мене. — Подобається? — посміхнулась Лена. — Ви майстер. Пристрасть, свіжість, небуденність. Один тільки раз в житті я бачив колекцію нових майстрів. У Кілі. Випадково. У одного доктора. Я бачив Руольта, Барлаха, Нольде…

— То ви знаєте! — зраділа Лена.

— Лишень бачив.

— Ви бачили Барлаха! Що це було?

— Щось, щось… Маю погану пам'ять на теми… Апостол… Чи…

— Апостола? Павле! Ви бачили апостола.

- і не пригадую, де це було. Можливо у якійсь монографії.

— О!О!О! Почалось! — перебила нас мати.

— Вам подобається Кокошка? — не зважала на це Лена.

— Чотири чоловіки й одна жінка. Або "Вікно".

— Яких ви ще знаєте?

— Забулось. Отто Мюллер.

— Чудовий Отто Мюллер! Дівчата, що купаються! — Очі Лени світилися. Ми почали енергійну розмову на цю тему, мати сиділа, курила, стрясала до попільниці попіл, нудилась, поглядала на нас, але не перешкоджала. і коли ми отямились — була година третя. Обід скінчився непомітно. Ми встали і перейшли з Леною до сальону, переходили від картини до картини, я робив свої зауваження, очі Лени світлися, а потім вона залишила мене і по часі вернулася з трьома своїми невеликими малюнками. Один з них був той самий, що зацікавив мене в їдальні, а інші краєвиди, перші, мабуть її спроби, під котрогось з її улюбленців, можливо того самого Мюллера.

— Це мої ранні, - казала вона. А ваш портрет буде також. Я за нього візьмуся. Я поцілував її в щоку, вона торкнулась моїх уст двома своїми пальцями і додала:

— На матушку не зважай, вона добра, ти їй подобався, — вона вперше промовила до мене на "ти", це сталося непомітно, що нам сподобалось, але ми промовчали його і продовжували мову в тому ж тоні далі.

— Як довго маємо чекати? — запитала вона згодом.

— Найдалі до літа, — відповів я.

— Добре! До літа! — і вона підійшла до мене ближче, я обняв її легкий, гнучкий стан, це були поцілунки мистецтва, на очах барв, композицій, збоку стояв прикритий полотном мольберт, як символ цього клімату і настрою.

Потім ми сиділи спокійно на канапі і розглядали монографію скульптора Олександра, Архипенка, яку Лена недавно одержала просто з Ню Йорку з підписом мистця. Ми ділово обговорювали кожну деталь і я мав нагоду пізнати, як прекрасно орієнтувалась вона у цих справах, включно до відомого жаргону критики, яким ці речі висловлюються. Вона могла, наприклад, казати:

— Це реконструкція проблеми, яка мучила його довгий час і стала його візіею, або, "це творчість сама для себе без мети, насолода самою композицією", а то знов — "він хотів висловити явища, не рахуючись з реальністю, вважаючи, що висловлене і є законом реальности". і т. д. і т. д… Це добре звучало і цє мені імпонувало.

А ще трохи згодом, мати покликала нас знов до їдальні, де нас чекала добра кава з оригінальними, хрусткими, солодкими бісквітами, напевно фантазії Лени і виконання її матері, а після цього Лена легковажно запропонувала мені по чарці голляндського "Бойль"-ю, знаючи добре, що я волію "рай-віскі", але я не перечив і це створило між нами мелодійну гармонію, коли здавалося, що ми з етеру, і нам личить лишень форма янголів з крилами і прозорими туніками. Це впливало на час, який тікав подвоєно і я оглядався на всі боки, чи встигну ще за ним, мій потяг чекав о годині одинадцятій, завтра рано о сьомій тридцять він мав бути в Торонті, а годину пізніше я мав бути на моїй фабриці. Мені здавалося, що я вже страшенно спізнився, бо між мною і фабрикою понад триста миль віддалення, а, головне, між мною і фабрикою космічний простір настроїв, що я мусів би перемогти.

Вечеряли о годині сьомій, при вечері розмовляли про Одесу, про лиман на Чорному морі, про першу кіностудію з відомою примадонною Вірою Чорною, якій відомий куплетист Вертинський присвятив відоме "ваші пальци пахнуть ладаном", коли вона лежала на ложі смерти. Всі спомини Лідії іванівни сягали переважно "до революції", бо після неї, це були, за її мовою, лишень "ужаси". Її мова була наповнена скаргою, тугою, невдоволенням, вона справді багато втратила і багато пережила і тепер їй не хотілося б тратити часу на непевні справи, одною з яких є також наше з Леною підприємство.

Час тікав вверх, настрій вниз.

— Це просто розпач, — казала Лена. Її неспокій зростав, вона щиро хвилювалася.

— Як з другою суботою? — питала вона. Я не мав сили заперечити, дарма що це виразно суперечило з моїм бюджетом, а до того ще додав:

— А третьої суботи ти у нас. На балі інженерів.

— О! Той баль! — вирвалось у Лени. Мушу там бути!

А потім почалося збирання, властиво яке збирання, моя валізка готова, я лиш згорнув подаровані картини, Лідія іванівна зробила три сендвічі, Лена додала до того три помаранчі…

— Пам'ятаєш, як ти кормив мене чоколядою? — натякала вона на Сімко.

— А де твоє трико? — питав я.

— Воно тобі затямилось… — Навіть гостро.

Дорога до Сентрал-Стейшен вимагала пів години, але ми виїхали зараз по десятій таксівкою, яку викликала Лена, прощання з її мамою було зворушливе, вона навіть перехрестила мене на дорогу, а коли ми з Леною внизу всідали до авта, вона помахала нам з вікна рукою.

Лена мене проводила, цілу дорогу до двірця ми мовчали, мов заворожені, сиділи дуже близько, Лена міцно тримала мене під руку. На двірець прибули двадцять хвилин до відходу потягу, Лена взяла з автомату пероновий квиток — "летц-го", і ми пішли на перон здовж довгого, масивного потягу, що стояв готовий до відходу. Ми стояли тримаючись за руки — поза, якої ми ще не практикували, дивилися одне одному у вічі, моргали повіками, але слів не було. Тупа, застигла, болюча мовчанка, біля нас проходили люди, збоку всідали до вагонів, проходила, у чорних уніформах, обслуга, спереду бурчав дізелевий мотор. Я мав білет звичайний, сидячий "ковч", фотель, на спання не було часу і не було фондів.

Я не міг дати раду настроям, я мусів відриватися від Лени, стрілка годинника невпинно гналася, велика довга машина готова рушити, людина у круглій шапці викрикує невиразне "аборд", моє прощання довге, розпачливе, поцілунки терпкі, нарешті відриваюся і з розгону біжу до вагону, шукаю місця біля вікна, нічого не можу знайти, і лишень на маленьку мить мигнула ще раз перед моїми очима струнка, рівна постать, яку ще перед секундами я тримав у своїх обіймах.

Потяг рушає і я бачу мигцем ще раз Лену. Вона ступає разом з потягом і махає навмання йому навздогін рукою. Могутня машина йде вперед, а постать Лени розчиняється і зникає.

Якими чародійними словами і яким золотим пером сказати чи описати наші з Леною наступні тижні і місяці. Одразу по приїзді з Монтреалу я писав Лені щось отаке: "Лено! Цілу дорогу з Монтреалу до Торонта Ти ані на одну секунду не залишала мене. Ти була зі мною також весь день біля моїх машин. Ти зі мною, біля мене, в мені. Ти говориш — я чую. Ти дивишся і бачиш, Твій і мій погляди зливаються і я не маю чарів їх роз'єднати. Чую Твоє дихання, звучання Твоїх слів, биття Твого серця"… Подібними окликами, без якого будь змісту і глузду, я виповняв кожного дня дві сторінки паперу, а четвертого дня, у четвер я почав діставати таких же зойків від неї. "Коханий! Вмираю повільним вмиранням туги за Тобою, бачу потяг, що Тебе відвіз і виглядаю його нетерпеливо назад. Пам'ятай, що в суботу о годині 5.45 на Сентрал-Стейшен нас чекає гаряча зустріч, а далі ще гарячіший ля Саль"…