— Чому ні.
— Де те янголятко, про яке ти писала?
— О, ти чудовий! і ти повірив?
— Чому не мав вірити?
Вона не відповіла одразу, відсутньо думала, втягала і випускала дим і по часі сказала: — Це просто була примха. Ти мусиш мене знати. Думаєш, що ось тепер я приїхала до тебе? Я приїхала побачити, як цвітуть яблуні, як будеш ти реагувати на мій новий вигляд, побачити що тут діється. А тебе… Повір… Я вже забула.
— Чи також примха?
— Ні. Гола правда.
— Гола правда?
— Сумніваєшся? Наше минуле? Ми ж не бачились, Фата-моргана.
— Ти зовсім розгубилася. Париж тебе обдурив, — сказав я і відчував, що в мені наростає обурення, що хочеться сказати правду. — Ти обернулася в мавпу і виглядаєш, як паризька проститутка.
— То що я? Мавпа чи проститутка? — питала вона спокійно.
Я намагався бути також спокійним. — і те, і друге. і щось третє…
— Ти дуже не любиш Парижу?
— Мені байдуже. Там самі генії. Все знаючі… і краще знаючі… Детрити.
— Гнила Европа, — спокійно іронізувала Лена.
— Ніяка Европа. Шостий континент. Самостійна і ізольована плянета. Без повітря і віддиху. Де дуріють з нудоти.
— О, як зворушливо. Бідний Париж!
Мені хотілося більше лаятись, сказати щось діткливе, наговорити багато поганих, брудних слів, але Лена поглядала на мене крізь дим гіркої, поганої цигарки з такою раззброюючою, незалежною і щирою іронією, з такою безпосередньою вищістю і поблажливістю, що це відбирало у мене слова. Це мене ще більше сердило, я не мав її акторських талантів, але я почав також натягати маску іронії, байдужости, незалежности, я засів у новенькому фотелі насупротив неї, заложив ногу на ногу, не курив, але взяв до рук аметистового кольору попельничку з чеського скла, бавився нею і чекав на її мову.
— О, Павле! Ти все таки чудовий! — вирвалось у неї. Чи дозволиш мені тут у тебе переночувати?
Мене дивувало, що до цього часу, вона не виявила ніякого зацікавлення моїм мешканням і ніодним словом не зрадила своєї про нього думки.
— Переночувати? — здивувався я.
— Невже не дозволиш?
Я повільно відложив свою попельницю, повільно звівся на ноги, повільно, сюди й туди зробив кілька кроків по моїй кімнаті. Лена безучасно сиділа на своєму місці, докурювала цигарку і косим поглядом позирала в мій бік.
— Переночувати. Залишитися! Назавжди! — вирвалось у мене.
— Що мала б тут робити? — обірвала вона мене одразу.
— Маєш там ательє, - відповів я на це певно. Вона похитала головою, посміхнулася і сказала: — Не для мене. Замале, затісне, заблискуче.
Я відповів на це мовчанням, я знав, що це лиш гра, я виглядав напевно смішно, моє становище наскрізь фальшиве, але нічого з цього не міг змінити. — Вибач, — сказав я. Я тільки що з роботи і мушу вечеряти. Чи дозволиш запросити й тебе? — Я був внутрішньо збентежений і невдоволений і стримував себе від нових вибухів. Лена все це добре бачила і добре розуміла, її роля була значно простішою, бо відповідала її природі, а також була добре награна. Я був, як і завжди, не дуже допасованим її партнером і, як звичайно, терпів поразку.
— Все це так дивно, — казав я за вечерею у моїй малій їдальні, з вікна якої було видно цвітучі яблуні, які цвіли, барвіли і все виглядало свіжо, легко, привітно. Ми їли приготовану, як звичайно, Катрусею вечерю, яку я на цей раз сам лишень підогрів — куряча юшка, картопляна з кислою сметаною салата і теляча печеня… — і єдине, що мені хотілося б, казав я далі, якось це зрозуміти. Чи це конче треба, щоб це наше спільне велике добро, було так збабране? Чому, для кого, для чого? Чому ми створили цей клубок непорозуміння? Ми ж могли б організувати дуже гарне, дуже цікаве і дуже оригінальне життя. Чому, чому, скажи чому, це не сталося?
— Я інколи також про це думала, — сказала Лена, але знаєш, до яких висновків я доходила? Мені здавалося, що між нами нічого не забабрано, що кожний з нас пішов такою звичною і природньою для нього дорогою. інакше не могло бути. Ми мали свої дороги, ми ними йшли і одного разу вони на мить схрестились. Чи ти каєшся, що мене зустрів?
— О, ні! О, ні! — казав я. Навпаки. Ця наша зустріч… Благословенство. Принаймні моє. Мені лиш хотілося, щоб це дало наслідки.
— Які наслідки?
— Одруження. Родина.
— Чи я хоч трішки подібна на матір родини?
— Чому ні?
— А тому, що я не хочу і не можу бути матір'ю родини. Я мистець. Я вільна, абсолютно вільна, безвідповідальна, жива істота. Але чи це не дало тобі направду ніяких наслідків? Маю на увазі, добрих наслідків.
— Саме тому. Що дало. Дало. Все що бачиш, це ти! Все ось кругом, — показав я рукою довкруги.
- І дуже гарно, мій милий Павле. і дуже гарно. і повір, що я хотіла б, щоб ми одружилися. і навіть дуже хотіла. і був час, що я була рішена. і може це було велике наше щастя, що так не сталося, бо я ось сьогодні, як ти кажеш, паризька проститутка, але це було б сталося також, коли б ми були одружені. Ми вже б давно розводились і давно були б ворогами. Чи не пригадуєш, як я тобі казала ще там на Сімко, що з мене ніколи не буде доброї жінки, але навіть доброї коханки. То ж я без статі. Що мої сексуальні пориви лиш пориви і більше нічого. Що це хвилеві подразнення. Чи ти не бачив моїх постійних тем — жінка, що родить. Це лиш моя далека, внутрішня, атавістична туга і більше нічого. Я, розуміється, могла б ділити з кимсь постіль, могла б впадати у пристрасть, зрештою, ти це знаєш… Я могла б також родити. Моя біологія цілком в порядку… Але я, моя психологія до цього не достосована. Моє покликання. Моя мрія. Зрозумій, що мої примхи не конче примхи… Це моя доля. Призначення. Приречення. Я така. Це більше ніж я. і по суті, я дуже проста. Я дитина, що бавиться ляльками. Відриваю їм руки, ноги, голову, щоб заглянути до середини. Чи хотів би ти весь час мати біля себе таку збиточну потворку. Ні хвилини спокою. Безупинна невротика, вічна гістерія. Мене цікавлять ситуації, витівки, гримаси, погляди, світ, банани, маски, кривляння. Я з цього роблю тісто і печу оті коржики "для святого крокодиля", про які ти писав. Я кожного дня хочу бути в іншому кінці плянети, бачити, втомлюватись, знов бачити, падати, плакати, кричати. Мене втомлюють ті самі маски і між іншим, ти є єдиний… Но-но-но!
Чому, наприклад, мене цікавить Париж? Просто тому, що там кожного дня, без найменших зусиль, я можу бути свідком… Ба! Учасницею тих двох відомих комедій — божеської і людської, що про них хтось так писав. Це може світ штучний. Можливо ти не вижив би там ніодного дня, коли б бачив Мулен Руж — маріонеток, що цілі століття вимахують ногами. Ти є живий, нерозбитий атом, ти є втілення логіки, але я мумія фараонші обліплена бальзамами і саме тому, мій милий, оцей мій протест. Я не хочу ніяких штучних прикрас у моєму безобразію. Я хочу єднати древність і сучасність в самій собі, шукати надчуття, позачуття, підземелля, влазити в камінь, дряпатись в могилах, розривати кістяки. Навіщо це, ти спитаєш? На все. Чому плачемо, чому сміємося, чому робимо війну? Це те саме. Здасться, щи ті древні парижани знають все. Там нема молодих. Там самі самі мудрі діди-старійшини.
Мій милий! Те, що звемо "модерне мистецтво" не конче модерне у наших просторах часу, воно модерне в неоліті, палеоліті, взагалі мова інстинктів, відрухів, печерних фресок, кам'яно — вікових людей. Сьогодні ми повернулись лицем взад, любуємось минулим, кожному хочеться бути як не новогвінейським дикуном зі свинячим кликом у носі, то в кожному разі сучасником пірамід, мумій. іЦо там Толстой, що Сартр. Це лиш натяки. Опрощення піде за всі межі можливого і одного разу, ще за нашого життя, Діор покаже моду з кам'яного віку, а на троні Франції сидітиме король без штанів з каблучкою в носі. Це протест, це конрта — прогрес, це свідоме протиставлення Америці. Патлаті дівчата й бородаті школярі, це лиш ходяча символіка, це транспаренти де-революцій. Чи ти не бачив людей в сандалах. що йдуть походом двісті миль і протестують проти ато-мової бомби. Чи їм так, думаєш, шкода "сучасної цивілізації"? Або "життя мільйонів громадян"? пм нічого, абсолютно нічого не шкода, коли вони протестують, то роблять це з мистецтва для мистецтва, їм приємно почуватися у шкурі святих Антоніїв, великомучеників Зосима й Саватія, вони хотіли б попасти на ікону. Старий, древній — ходяча мумія філософ, підданий екс — бритійської імперії вікторіянської епохи, лорд Бертранд Артур Вільям Россел велично і маєстатично очолює цей прецесійний сандально — босий похід винахідників древности. Це все поняття. Закономірність.
