— Чому так думаєте? — питав Дейвісон. — Вона має стиль, розмах, свіжість почувань. Вона може оминути почуття вузького шовінізму. Шануючи гідність всіх своїх складників, можна знайти їх синтезу.
— А питання раси? — продовжував Дейвісон.
— Між нами багато знавців цієї проблеми. Не треба її уникати… Ані баналізувати… Не мішати елементів непоєднальних і не стримувати поєднальних. Не насилуючи біології, засобами зовнішнього прикладу, впливу, наставления можна дійти до вирівняння протиставлень, — казав я тим самим своїм незаперечним тоном, що так мені не подобався.
— А колись, згодом, — підтримував мене Медик, можна дійти до вирівняння самої біології. Раси схильні мінятися під впливом клімату, психологічної атмосфери і навіть політичної системи.
— Це практикується у з'єдинених стейтах, — докинув хтось.
— У нас це може дати ще ефективніший вислід, — казав я. Маємо нівелюючий простір, нас формує; стихія. У третьому, четвертому поколінні годі сказати, хто звідки походить. і не лише зовнішньо…
— Але багато з моїх земляків, казав Дейвісон, переконані, що коли керівні функції переберуть не англо-сакси — країна опиниться на краю загибелі.
— О, це, можливо, страхи оправдані засадничо, — казав на це я, але практично цього не може статися тепер, бо англо-сакси і французи лишаються далі ведучими силами, але потенціяльно це все європейські елементи і їх нема потреби боятися. Всі вони збагачують смаки. Англо-сакська солонина. Французькі вина. Німецька шинка. Українські голубці. Польська ковбаса. Китайський чап-суй.
— Мадярський гуляш, — казав Дейвісон. — Чи Торонто тепер англо-сакське? — питав він далі.
— Тепер воно по дорозі в канадське. Його архітектура наближається до Америки, а коли взяти на увагу, що його архітектори у великій мірі належать… — До нас наближався інженер Садао і всі ми засипали його питаннями на цю тему. Він дескретно посміхався і нарешті сказав: — Ми японці не любимо про це говорити. Коли ж говоримо — тратимо рівновагу.
— Найкраще діяти, — додав Медик. — Можливо. Діяти. Думати. Шукати. Ми в Азії й італійці в Европі маємо ті самі завдання: навчитися мовчати.
— Мовчати? — хтось викрикнув.
— Чи це не є також золото? — питав Садао.
— Але ж чи можливо мовчати людям з таким чудовим голосом, як мають італійці? — запитав той самий голос. Всі засміялися.
і поки ми так рішали основні проблеми Канади, решта гостей, особливо наші дами, під впливом чарок, а також під диригентурою тітки Ен, почали проявляти більше руху, мінятися місцями, підносити голоси і по часі все обернулося у загальну, гомінку каруселю. Метка, говірлива чорнявка, пані Дейвісон, підбігла до свого чоловіка.
— Вільям! Не думай, що ти тут сам. Ти нам зовсім забрав пана Данилова. — Но-но-но! Я вам його не забрав! Ось він — маєте!
— До ваших послуг, місіс Дейвісон, — казав я.
— Я лиш хотіла сказати, що у вас тут так приємно, що хочеться танцювати. А ваша наречена! Чудо! і де ви таку взяли! О, пане Данилів! Кажіть мені просто Росел. Так буде краще. А я вас буду звати Павль. Гаразд? — казала вона. Вона взяла мене під руку і ми обійшли довкруги всіх гостей, з кожним щось розмовляли, а коли дійшли до Марти, вона сказала:
— Попереджую, пані Дейвісон, що той пан дуже небезпечний.
— Це ви знаєте з досвіду? — питала пані Росел.
— 3 гіркого, — сказала Марта. — Це мене інтригує.
— Дехто дорого за це поплатився.
— Ви знаєте, що ціна в таких випадках не грає ролі, - казала Росел.
До нас підійшло ще кілька пань.
— Тут роблять проти вас змову, — казала гарненька японка Кімі…
— Враховую і таку небезпеку, — казав я. — Пані хочуть танцювати.
— Приєднуюсь до змовників. Пані і панове! Відкриваємо похід вниз. — До мене підбігла Катруся. — Але тітка Ен просить на перекуску. — Ніякої перекуски! Пізніше, пізніше! На танець! Хто за танець?
— Всі! — В кожному разі, казала Катруся, буфет до ваших послуг. — Гууу! — Всі кинулись вниз прожогом, де чекав на нас простір замаяний бальонами, бар, мій "Філіпс", купа платівок — танго, мамбо, рокен-рол, бім-бом-ба, ча-ча. Я зайняв становище диригента, але довго на ньому не вдержався, бо тітка Ен вимагала першого танцю з нею, а потім прийшлося танцювати сливе з кожною з моїх гостей і коли б не треба було міняти платівки, я мусів би танцювати без перерви. А коли музика на хвилинку зупинилася, хтось з гостей заявив: — Пані і панове! Бар! Не забувайте бару! — А тоді наливались чарки, все вирувало, музика грала, понад головами прошуміли серпентини, вибухло кілька бальонів, наближалася година дванадцята і моїм завданням було розлити шампанське.
У цьому випадку моїм помічником став Снилик, він був червоний, як буряк, на голові мав дивовижний, позолочений, папіровий каптур, його смокінг був чимсь облитий, на шиї мав хомут серпентину, ми стояли за баром, розливали шампанське і не тільки до бокалів, але також на стіл, перед нами все крутилося, а Снилик казав: — Слухай! Цей рік! Пам'ятай!..
— Що маю пам'ятати? — Цей рік! — О! Цей рік! Чудовий! Що маєш на увазі? — Багато. Передусім… я женюсь! — вирвалось у нього. — Гратулюю! — казав я.
— Але й ти, чорте, маєш нарешті також того… Я сказав Катерині, що коли… Пам'ятай.
— А що вона?
— Я їй казав: не він так я. — А що, питаю, вона?
— Запізно! Ось наближається дванадцята! Та ваша тітка Ен. Сам Господь Бог власними руками підніс вам її на золотій таці. Вона ж Катрусю адоптує. Чисте золото з брильянтами. Думаю, що той сад над Порт Кредіт буде твоїм.
— Пам'ятай за дванадцяту, — відповів я.
— Пані і панове! — проголосив я. — Пані і панове! Дванадцята! іване! Став музику. Пані і панове! Тост за Новий рік!
Всі кинулись до бокалів, я пригасив світло, радіо проголосило дванадцяту, приготована платівка заграла "Добрий вечір тобі, пане господарю". Всі випили, а потім за чергою і без черги, вперемішку, хто з ким і де з ким цілувалися, раз, і другий, і хто зна ще скільки. Ми з Катрусею привіталися перші, вона кинулась мені на шию і шептала:
— Милий, милий, милий! — Після ми віталися з Мартою, з Росел, з Джоселін, Кімі, Олею, Ларисою, іриною, тіткою Ен, зо всіма їх чоловіками, з цілим простором, з повітрям, настроєм. Ми були обліплені карміном жіночих уст, обсотані серпентином, обнизані забавками, радіо нам щось грало і ми щось танцювали. Усе разом уявляло рухливий, гомінкий зліпок силуетів обнятих шалом вдоволення.
Мені здавалося, що з цього місця, як з найвищої точки буття, я бачу своє минуле — неймовірні роки, дивовижні події, незбагнуті люди. Хвиля за хвилею підпливали і відпливали порвані згадки, губилися в далекій віддалі тіні, закривалися обрії, обривалось здивування. Крапля за краплею, ніби лава вулкану з подихом сірки, відпивалися й гасли жорстокі роки. і чому те "щастя людства" мусить оплачуватися такими не людськими жертвами?
і от нарешті ці останні п'ять коротких років, які минули, як одна мить, і ми ось тут разом — Друзі, в обіймах, в поцілунках, танцюємо танець тріюмфу і любимось любов'ю єднання.
— Павле! Танцюємо! — чую захоплений, змінений, екзальтований голос Катрусі. О! Що з тобою? Ти сумуєш! — тривожно питалась вона, намагалася вгадати мій настрій у цьому притьмареному освітлені.
— Ні! Ніколи! — заперечив я. Танцюємо! — і ми бурхливо, безладно, порвано танцювали гарячу італійську польку, всі шалено крутилися і в цьому вирі, разом з нами, мішався, біг, крутився космос, системи плянет, сузір'я Андромеди.
А після цього тітка Ен нагадала, що нагорі чекає на нас перекуска. Одразу, як голодна зграя, всі кинулись наверх — бурхлива орда виряджених, безтурботних… Бігли по сходах, накинулись на стіл їдальні, набирали їжу, розходились хто куди, творили панораму, а разом живий паноптикум стола, індиків, курчат, риби, холодців, салат, оливок, огірків, помідорів, червоних гвоздиків, білих орхідей, жовтих, зелених, червоних, брунатних суконь, чорних одягів, білих маніжок і м'якого, ласкавого світла, у якому, заклопотано на всі боки оберталася маленька тітка Ен у своїй жовто-бронзовій вовняній суконці з великою низкою дерев'яного індіянського намиста, подібна до жрекині ацтеків; бачив повногруду, звинну Катрусю обтягнуту, як риба лускою, блискучою, елястичною, голубою шатою, бачив наших гостей, бачив друзів і коли я усвідомлював мою з ними пов'язаність, мені робилось тепло від повноти й сили цього судьбоносного єднання.
