А що залишалося мені? "Визнати межі можливостей"? Будова, поїздки, пошуки, шум і грюкіт. Краєвид зритої землі. Червона глина, пісок, камінь, цегла, бетон, залізо Ну і що ще? Ще кипіння, ще юшка землі, повітря неба, нервів. і я в точці кипіння.
Біля мене була Катруся, ми з нею несамовито кружляли біля полум'я свічки. Я мав вимовку, я міг пригнатися запорошений, спотілий, з червоним лицем, кинути кілька слів, щось на ходу з'їсти, обіцяти скоро вернутися і знов зникнути. Були, правда, неділі і дні відпочинку, я міг повідомити її телефоном з неозначеного місця, щоб вона була готова, бо їдемо на берег Васаги. Було дуже добре, коли я дотримав слова з точністю під години. Катря до такого звикла, звичайно все було готове, ми гналися десятою лінією, згодом повертали на двадцять четверту, швидкість сімдесять, напрям Колінгвуд. вздовж калейдоскопи краєвидів, зелених долин, соснових гаїв, осамітнених ферм, лінивих корів. Ми вганялися на широкий, плаский, завалений машинами, пісковий беріг, ледве знаходили якесь місце, нашвидку переодягалися, бралися за руки і з дитячою верною, бігли довгою мілиною назустріч хвиль, що котилися зі синіх просторів затоки Юрія. Холодна вода, свіжий бриз, молоді люди, гарні тіла, сяючі очі і Катруся в її стихії, одразу міняли настрій, ми бавилися, як дельфіни, безнастанно реготалися, виходили засапані на беріг, падали на гарячий пісок, пражились сонцем, щоб за хвилину знов зірватися і знов гнатися до води.
Верталися биті сонцем, катовані голодом, заїжджали до першого ліпшого придорожнього заїзду, набирали котлеток з цибулею, помідорами, гірчицею, хижо їли і пили холодні, газові напої. А дома, звичайно, розходились "надобраніч".
Який диявол міг повірити, що це було справді так? Ми не вірили самі. і не вимагали віри. Нас несла бистра течія невмолимости і ми відчували, що єдиний рятунок, це міцна, тверда, витривала постава, а коли вже не хватало віддиху, ми могли зважитись на святий, невинний поцілунок, що набирав значення печаті духа вірности, непрелюбодійности, чистоти мислі, завдатку справедливости. Я переконаний, що моя партнерка не належала до наївних і сприймала цю лотерію, як досвідчений круп'є певний своєї перемоги. Чи мав я право сказати, що життя для мене є щось більше, ніж звичайний успіх.
Розумію, що моє вдаване пуританство і моя щира жертва фортуні успіху, багатьом видасться переборщенням захланности, але на виправдання, я мусів би пригадати, що мій характер формувався атмосферою, законами, практикою і культурою заперечення самого принципу характеру. Все у нас, включно до ребер, безжалісно ламалося, ви родилися, росли і зріли у безконечній руїні і від вас вимагалося лишень одного: покори. і чим вам гостріше болів зуб спротиву, тим ви менше могли сподіватися самоствердження незалежности. Я не знаю, чому є люди, які так само не можуть бути свобідними, як мурини не чорними, або кури літаючими. і я ще більше не можу зрозуміти, чому саме ці люди, зі своєї цієї імпотенції творять культ, якому безконечно складають криваві жертви. іменем великої свободи будувати велику несвободу, це основна насолода, наближена до сексуальної, що у ній запах живої крови так само п'янить, як і запах вина.
А тому хай буде вільно мені, іменем неупокореної людини, проголосили мораторій моїх несплачених боргів, спричинених вогнем, мечем, мором, голодом, ув'язненням і сьогодні, увійшовши у цей ясний, соняшний світ свобідної безпосередности, я не маю сили стримати своєї енергії у межах пристойности. Зрозумійте, що це проблема універсального значення. Моя енергія була скована, мій простір був обмежений, мій час був замкнутий. Передомною, за мною і надо мною тяготів нівелюючий закон передрішення.
Повторяю ще раз: я люблю будови, я люблю будівництво. Але я не мав права будувати. Я мав право на "житлоплощу" наподобу кожної тварини — нори, діри, кута, півкімнати, кімнати. Це норма амбіції житлового рівня у просторі мого минулого, а тому вирвавшись із цих умовностей, я не можу не пити і не впитися вином цієї нової насолоди.
В кінці червня, до речі дуже свіжого, мокрого, зеленого, моя будівельна візія перевтілилась у цілком наглядну, кольору сірого каменю, червоної цегли, темно — зеленого накриття зі широкими, передніми, замазаними вікнами, подобу, що дуже вигідно і вражаюче конкурувала зі своїми сусідами на тлі тих зелених сосон і яблунь. Особливо робив переконливе враження її широкий, розлогий фасад з його просторою верандою і сходами — поєднання старогрецької клясики і модерного американізму, з дуже приємного, сірого, теплого зі жовтими прожилками каменю, що нагадує мармур — вісім трьохбічних сходин, що спадали до заглиблення, у якому мав постати квітник. Внизу з обох боків веранди великі вікна з французькими дверима, які виходили на бічні, низові, бетонові веранди з підвищенням, на якому розміщені вази для квітів.
Загальна форма побудови не мирилася і не була конче співзвучна з більшістю дооколичних, модерних будівель. Дисонанс вносили бокові поперечні стіни з великими вікнами і трохи підвищеним, одноплощинним, похиленим на один бік дахом. Це був незвичний мотив і виправдувався він внутрішнім призначенням простору — зліва, це було здогадне ательє, а на протилежному боці, не менш здогадна бібліотека. Ці два простори відогравали основну ролю цілого цього підприємства, а тому в їх жертву було принесено стільки святого трафарету загально принятих мешканевих норм. і можливо вперше за ціле моє життя я відчув гостру, егоїстичну насолоду і незграбно приховану гордість, що ця мешканева споруда припасована на мій зріст і крій, що саме так я хочу виглядати на цій землі. Ніякі замки, палаци, а така ось стисло розмежована і доцільно продумана шкаралуща моєї фізичної і духової істоти. Розуміється, я міг втискатися у один кут з однією постіллю, можливо я міг би виповнити палац на двадцять кімнат, але те і друге не було б моїм конкретним цілеспрямованим мешканням. Це лиш була чи була б випадковість. Недопасований одяг. Нормально я вимагаю стільки простору і стільки місця, у якому б я був ані стиснений, ані розгублений. Місце їжі, місце праці, місце відпочинку, місце розваги, місце родини, місце дружини, місце дітей, місце гостей. В цьому клясичному, історичному, фундаментальному розподілі простору мешкання я бачу основну вимогу людини всіх часів і всіх просторів, що вміли, хотіли і мусіли будувати чи то піраміди, чи то пантеони, чи лазні Каракалі, а чи будови Европи й Америки, взагалі всіх тих, для яких будівництво й життя були нерозлучними вимогами.
Мені можуть сказати, що є ще люди, які взагалі не вимагають мешканевого простору, або вдовольняються заблощиченою "житлоплощею", але ці люди правдоподібно мають насолоду в самому голому факті бути на землі з титулами "Божого сотворіння". Це їх незаперечне право. Але, на жаль, я мушу ще раз і ще раз ствердити, що до цієї породи людей абсолютно не належу. З ними у мене стільки ж спільного, як і з усім іншим живим і мертвим на цій плянеті і признаюся, що вигляд колібрі з її філігранним листочком гнізда, я більше шаную, аніж вигляд мешкання багатьох двоногих сотворінь моєї власної зовнішньої подоби.
В кінці місяця червня, саме коли розпочались перші літні громовиці, моя хата була під дахом і ціле нутро було виповнене грюкотом молотків, які не давали мені ніде спокою. Коли я мав час, я приходив на будову, втискався до її середини, вітався з людьми у синіх, потертих комбінезонах, переважно італійського походження, які вимощували помости, вставляли двері, закріпляли шафки, лагодили кухню, встановляли убиральні, чистили сходи і нарешті барвили. Кольори кімнат моє дошкульне місце, я вибирав їх тижнями, я зовсім губився, коли доходило до рішення, признаюсь я не мав вирішальної думки, а тому часто діяв на сліпо. Ще тоді, коли мав діло з моїм першим мешканням на вулиці Глен, я давав легко з цим раду, бо все, що там робилося, безперечно годилося із загальним тоном, але тут одразу виникла гостра черга суперечностей, бо ж хотілося конче зробити все "не так", знайти іншу точку бачення і обов'язково зчинити революцію кольорів, щоб засобами терору знайти те щось небувале. Як, наприклад, мала б виглядати моя бібліотека — робітня? Я погодився на пропозицію самої будівельної фірми, що в такому випадку найкраще було б шалювання з червоної сосни — затишно, вигідно, солідно. Багато мороки виникало з ательє. Що це мало б бути? Велика, на весь поперек, з двома широкими вікнами і похилою стелею незграбна кімната під кольор меду. Малось на увазі Лену з її екстремними нахилами, наприклад, вона твердила, що їй подобається чорний кольор стін, з чим я не міг годитися засадничо і вибрав гарячий, чи краще солодко-мішаний чай з медом і можливо також чоколядовим тортом. Коли б вона тут опинилася, вона напевно все це змінила б за своїми смаками, наприклад, могла б закрити високу передню стіну великим панно з мотивами її улюбленої символіки народження, або інших абстрактно — символічних дивоглядів… Вона завішала б усі стіни картинами і мала б багато сонця з виглядом на квітник, який має бути закритий від сусідньої оселі висадом туї. На цій половині зосереджені всі домени господині дому, як малий будуар, кухня, їдальня, ванна, включити й майбутню дитячу кімнату, що тим часом виконувала б функцію малої вітальні з її широким вікном і краєвидом долини.
