Я виходив ще раз на місце, де мало це чудо постати, і я вже кроками виміряв його довжину, ширину, напрямки, віддалі. Мені хотілось, щоб мої високі сосни здовж алеї Матіяса гармонійно давали основне тло будови, щоб мої яблуні залишились, заразом допасовані до цілости, щоб моя стара хатина затримала своє місце. Весь цей день до самого вечора я віддав цій моїй візії, а потім на роботі моя уява невгавала діяти, переходячи до меблювання, до частин речей, до картин, до оздоб, до фіранок, до кольору килимів.
Знов мало спалося, коли прийшов о п'ятій рано з роботи, благо я тепер беру свій простір, між Торонтом і Оквілем, значно скоріше, це виносить мені не цілу пів — годину особливо, коли ранні дороги відкриті для руху. До десятої години я сплю, а годину пізніше, недбайливо одягнутий і постійно заклопотаний, зустрічаю сеньйора Артурі, який прибув точно своєю джі-емкою, говорив дуже поспішно і розложив переді мною десятки альбомів з проектами плянів, рисунків, фотографій — один кращий другого, найвибагливішої творчости нащадків і сучасників Леонардо да Вінчі, Джіо Понті, Пьера Люїджі Нерві, з їх найвражливішим відчуттям форми і стилю, які за двадцять п'ять тисяч кошторису на власній дільниці, могли вдовольнити дуже вибагливі смаки архітектурного уміння.
Я залишив ці проекти у себе і знов до самого вечора і цілу ніч пробавився ними. Хотілось знайти щось, дати справжність, збудувати вартість. Мої нерви напружені, серце билось міцніше, чоло горіло. Я мушу наситити жагучий голод на добрі речі, створений на моїй старій батьківщині… А разом, здавалося, що моя нова батьківщина вимагає від мене відповідного вкладу… і при тому я мав дивне відчуття всемогутности: я міг створити не лишень цей будинок, я міг стати Морганом, президентом З'єдинених Стейтів і навіть перемогти смерть… Це порушення міри можливого. Це був відгук розпачу з висот неба, це викрик тріюмфу звільненої свободи.
Три дні і три ночі тривала ця вакханалія дерзань. Йшлося не про власний мешканевий об'єкт, а про власне мешкання, створене мною для мене, вимріяне й зважене до останньої увції. Цей дім мусів бути по мені для мене. Крім звичайних сальонів, їдалень, спалень, кухонь, туалетів, я мусів мати форму, лінію, кольор, я мусів мати простір для моєї роботи і моїх речей. А до того, один з цих капітолів мого простору мав дістати виразно відмінну форму, з широкими скляними пристінками, прикметними для малярського ательє. інша знов моя власна робітня. Обидві ці відмінності мали б знаходитися на протилежних краях будови і мали б бути розділені системою житлових просторів з двома виходами на північ до алеї Матіяса і на південь до моїх краєвидів.
Фірма Сабаріні охоче годилася на мої вимоги, було все обдумано, обговорена кожна деталь і обіцяно, що в скорому часі я дістану точні пляни, проекти і зариси будови, як також час початку її народження.
Пригадую ці дні, як ті, коли, здавалось, тремтить підомною ціла земля, напружений, як тятива лука, я метав довкруги своєю увагою за вийнятком хіба себе самого, чого я не вважав за мету. Я був дослівно занедбаний, моя зовнішність посіріла, як вимоклий папір, не завжди я був як слід голений, не конче дбайливо чесаний, не обов'язково гараз одягнений. Про Катрусю я вже казав. Це регулярна, як годинник, точність, при ходила і приходила, казала добрийдень, казала допобачення, готувала каву, стелила постіль, прибирала кімнати, але я не завжди знаходив вистачально часу, щоб уважніше відповісти на її привітання. і навіть не питав себе, за що саме ця благородна душа уділяла мені стільки уваги. А коли я випадково, було, на неї глянув — бачив завжди білі, свіжі фартушки, спіднички, усміхнене личко і віддані сяючі очі. Я готов, було, присягнути, що я не був вартий одного її мізинця і не міг знайти пояснення, чому. Вона бачила мої завантажені проектами столи, мої безконечні поїздки, безконечні телефони і нічого ніколи не питала. Як і я не давав їй ніяких пояснень.
Не бачився також, а як бачився, то лиш здалека і зрідка, з моєю другою благородною сусідкою пані Сомерсет. Я перестав вчащати до її бібліотеки, а тим самим цілими тижнями не мав нагоди бувати в її домі. Мав причини догадуватися, що вона, після відомих лікарських вимог, не почувала себе аж надто добре, напевне не легко відмовлялася від засвоєних звичок, мала гомеричний настрій, а тому воліла рідше показуватись на людях. За все це звичайно несла відповідальність і всі тягарі мовчазна Катруся, яка одначе ніяк не зраджувала якихбудь змін настрою. Можливо це стало її щоденною і буденною процедурою, до якої вона давно призвичаїлась і вважає її, як частину свого приречення.
А Лені просто з роботи відомим телеграфним стилем писав: "Дякую за "ніколи незабуваючу" і сердечно заздрощу Вашим краєвидам з Монт Роял… Як також пригадую деякі мандрівки по тих висотах. і гратулюю, гратулюю, гратулюю за всі Ваші успіхи.
Мушу признатись, що я також підбудовуюсь, обертаю невинну цілинність моєї "Коломиї" у віллю на подобу Боргез — може пригадуєте таку з римського Пінчіо, у якій спочиває відома "Павліна" відомого Канови. і живу надією, що і мої зойки, одного разу, почує небо і внизпошле загублену мою візію, яку я зустрів було на озері Сімко.
А тим часом благословляю. Хай Вас милує великий Тобі і батько його батька і хай почастує він Вас хлібчиками святого крокодила, печеними для тих, що потрясають небом і землею — богові землі Таті і богові неба Ру".
Вибачте за це балагурство, з моєю "Боргез" ще завчасно хвалитися, але що має сказати людина про речі, на які нема слів? Зрештою, не сьогодні — завтра моя вілля з мрії перейде в дійсність, але чи здійсниться ще раз "зустріч на Сімко", ля Саль, Роял Иорк, Монт Роял? Це і є те підставове непорозуміння, яке сушить мою навіжену голову.
Мої справи з віллею швидко наближались до здійснення, не минуло й тижня від моєї розмови телефоном зі сеньйоре Артурі, як до моєї резиденції під'їхала знов знана джі-ей і з неї без поспіху, зберігаючи гідність ділової людини, з великою течкою під пахвою, висів той самий добродій, який побіжно похвалив мого "Меркурія", відзначив вартості погоди і, не виймаючи цигари з рота, розложив на моєму кухонному столі купу всіляких писаних на машині паперів, які я мусів переглянути, щоб опісля разом з ним побувати ще раз у мого адвоката Гуменного при вулиці Бей, після чого моє конто в Українській Кредитівці драстично збільшилось, а натомість моя посілість в Оквілі драстично зменшилась. Весь той мій улюблений простір від хатини вниз до річки перестав бути моїм юридичне, хоча не перестав бути моїм фактично, бо його краєвид й надалі залишився моєю законною власністю. Моя хатина і моя шопа, вперше за своє існування, опинились несподівано під самою межею, трохи навскіс, у дуже незручному становищі і тим самим, здається, стали темою моїх розважань, чи можна їх у такому вигляді надалі залишити, дарма що мені дуже не хотілося порушувати їх ідилічного статус-кво. Але ця справа ще не така нагла і тим часом вони й далі лишаються головним моїм пристановищем і генеральним штабом операцій. Наприклад, та сама шопа, давно перестала бути дровітнею, а поступово обернулася в універсальний склад всілякого знаряддя і взагалі майна мого бурхливого господарства, без якого годі було уявити нормальність ходу цілого цього підприємства.
Цього ж таки часу моє будівництво остаточно оформилось, по коротких торгах, його плян був прийнятий, бюджет затверджений, час побудови встановлений. За нашим конкретним домовленням, за три місяці від цього судьбоносного дев'ятнадцятого квітня, тобто у другій половині липня, моя мрія "Боргез": дала стати намацальною, живою дійсністю.
Між іншим, цієї неділі, вісімнадцятого квітня, за східнім, православним, юліянським календарем, припадав Великдень і я вперше на своєму житті, зробив спробу відновити одну з традицій моїх предків і поїхав до Торонта на вулицю Батерст, до церкви св. Володимира, о дванадцятій годині ночі на свячення пасок. За цим обрядом, про який у моїй пам'яті залишилось не багато спогадів, заховався прадавній культ східліх християн, святкування воскресения Христа, що його було скасовано і заборонено у моїй старій батьківщині. Я не конче намагався розбиратися у цих віковічних суперечностях апріорно віруючих за чи контра Христа, але в моїй вже пригаслій природі церковного християнства, лишалося вражаюче живим християнство органічного типу з його генеральним гаслом любити ближнього і взагалі любити нормами милосердя всіх його родів. За мого недовгого життя, але на довгій життьовій дорозі, я так мало зустрічав доказів такого милосердя, що мені починало здаватися, ніби всі ті слова лиш слова без ніякого зобов'язання. Одначе ці останні багаті, рухливі, повзбудливі роки трохи злагіднили гостроту мого розчарування і я почав іноді звертати зір в напрямку тих просторів, у яких могли ще зберегтися ті вартості у чистій їх культурі, і мені стало лекше. Я перестав сердитись. Бути сердитим те саме, що бути хворим, а тільки здоров'я має привілеї сили.
