Мила, дорога, чарівна Лено, чому не я? Чи ти знаєш, що я тебе збожнюю? Що ти мій культ — богиня ласки, неба, щастя, роси, рогу добробуту, і коли я про тебе думаю, мені здається, що я справді автор безлічі книг на всіх мовах світу, що я будую піраміди Хеопса, диригую Міланською оперою, прокладаю шляхи в стратосферу.

Так, я Колумб, що загубив свої шляхи і переплутав напрямки, я знаю мову вогню, мову чорнозему, глибини океану, але я перелякано занімів і не можу рухнути язиком. Я лиш загруз далеко від рідного болота на вулиці Маркгам і безрадно, очманіло товчуся на місці.

Мене вирвано з одного півкулля, пересаджено на друге, поставлено лицем до заходу і чи прийметься моє порване коріння, чи встигну зацвісти, відцвісти і дати овоч? Чи зможу писати, відділений від рідної мови океаном, континентом, Кремлем, Сталіном, дивізіями, арміями. Проти мене Маркс, Ленін, зграї відьом і гори забобонів.

Чи можу, Лено, прийняти твій виклик? Зо всім моїм чортовинням доби, гармідеру, віддалення? У мене вже крутиться голова, дзвенить у вухах і терпне язик. Я мушу вертатися до дитинства, забути мої тридцять вісім років і почати від А. Але це не нарікання, це лиш традиційна данина саможалінню, від якого не маємо сили звільнятися. Сюдою, перед нами, проходили кращі від нас, проривали праліси, прокладали дороги, ставили будови, будували машини. Тепер їх шляхи широкі, уторовані, відкриті від океану до океану і було б ганебно, коли б ми не зуміли ними користатися.

Це тема моїх наполегливих думок цілої ночі, після балю в готелі Парк — Плаза, я був весь ними перенятий, так що відійшли на бік усі мої інші особисті клопоти, а в тому також справа з моїми мешканцями Боярами, дармащо я добре розумів настрої шановної пані Марти і уявляв її до мене наставления. Зустріч з Леною все це затьмарила і відкрила передімною зовсім нові краєвиди з новими намірами та ідеями.

Марта, розуміється, намагалася мене оминати, вона очевидно глибоко пережила цілу цю подію, між нами утворився нагло непроникливий мур відчуження і взагалі в нашому будинку запала глибока, тривожна, напружена тиша. Внизу у Боярів було мовчазно, рідко падали окремі слова і до мене вони зовсім не втручалися. Тим менше втручався до них я. Можливо, я повинен був якось вияснити мою поведінку, але я не мав відваги, знаючи, що це викличе лишень нову хвилю небажаних настроїв. Я заховався за своє право незалежности поведінки і якогось відчаяного зухвальства, не зважаючи на ніякі наслідки, що з цього могли постати. Я не робив зайвих зусиль наближення, займав своє суворо визначене місце, кілька днів ми не бачились з ними взагалі.

І я був з цього навіть вдоволений, це до деякої міри рятувало мене від двозначности поведінки, а тим самим унезалежнювало мене в очах Михайла. До того я був весь зайнятий своїми новими ідеями, якось зовсім несподівано у моїй голові зароїлося від проектів. Я був винятково вдоволений моєю операцією на вулиці Глен, але раптом я чомусь збагнув, що простір моєї кімнати 6х12 стіп, розмір моєї хати 20х30 стіп і величина моєї ділянки 32х108 стіп, порівняльне до розміру моєї країни на 3847923 квадратових миль є зникаюче малими, як також мені видалось, що моє заборгування десяти тисяч долярів у Канадській гіпотечній компанії є завелике, щоб я міг почуватись вдоволеним, бо коли я почну його сплачувати нормальними ратами з моїх теперішніх прибутків, це розтягнеться на ціле моє життя і я ніколи не вилізу з рямців 20х30 стіп простору. А тому, чому б той борг якось насильно не скоротити, щоб опісля його знов помножити, а там поділити і взагалі зайнятися всіма правилами аритметики, наполягаючи головним чином на множення.

Другого чи третього дня після судьбоносного балю в Парк-Плаза, я несподівано появився в канцелярії знаного мого друга Снилика і запропонував йому один карколомний плян… До речі, мені подобалась його "нова" канцелярія з фанерними стінами, комбінованими, з другої руки, меблями і чудовим портретом нашої гарної королеви у пишній, шовковій робі з малиновою лентою черезпліч і імперіяльною короною на голові, що висів на головній задній стіні над широким, тяжким, різьбленим письмовим столом мого приятеля. Це виглядало, як не імпозантно, то в кожному разі довірливо і хоч латано, але чисто, хоч імпровізовано, але обіцяюче.

Снилик зустрів мене, як звичайно, радісно, він весь блищав, кожний його цаль демонстративно вказував, що він справжній, новенький, тільки що з голки, бізнесмен у новому, добре кроєному з англійської матерії, темно-сірої барви одязі з чистою, білою сорочкою і новенькою, кольору зебри, краваткою. Він мав втомлені, гарячково блискучі очі, елегантну секретарку і два телефони, які час від часу дзвеніли.

— О! О! Сідайте! Може ось тут вигідніше, — вказував на глибокий, рудої барви, шкіряний фотель. — Ви звичайно не курите, а може вже навчились? Ні. Зрештою, це не найкраща звичка. А як там після балю? Як там ваша русявка? О-о-о! Тіп-топ, що й казати, чому б не заручитися? Маєте хату…О! О! О! Вона вже одружена. Чому б не подумати про іншу русявку?

— Мені здається, що це саме питання дуже пасувало б вам, — відповів я.

— Бізнес. Двадцять п'ять тисяч боргу. Зрештою, знайдіть подібну русявку і зробимо контракт.

— Як мені видалось… — почав було я, але він мене перебив: — Зарано! Починаємо! Але скажіть: чим можу служити? Бо служити людям — продавати — купувати їх мрії, моє найсолодше заняття.

— Хочу продати свою хату, — знечев'я заявив я.

— О! — на секунду здивувався Снилик. — Мені ця думка… О! Це гарно, — продовжував він, — лишень хотів би знати з якого приводу.

— З простого приводу… Хочу купити щось інше… Прибуткове, — говорив в тон Снилика.

— Гарна думка, золота думка… Просто хороша думка. Я вже вам казав… Не замуровуватись в хатах. Рости, рости, шукати! Я вам продам… і продам добре… Забувши, скажемо, скільки за неї дали, я вам продам… За… Скажемо — чотирнадцять грен.

— П'ятнадцять, — відповів я.

— П'ятнадцять, мій друже, ледве витягнем. Вона без гаражу. Але ставимо п'ятнадцять, а дістанемо чотирнадцять — добре. Ви там пролили потів — що?

— Прийшлося.

— Дуже гарно… Чергове питання — щоб ви хотіли набути?

— Якусь елегантну рудеру… Для нових потів. Снилик на хвилинку задумався, здавалося він вже бачить мою "нову рудеру", запала мовчанка, його секретарка збоку завзятюще зацокала на машинці, задзвонив телефон, з вулиці доносився гуркіт тяжких машин, королева в своїй володарській величності ласкаво дивилася на нас зі своєї висоти. Моя роля "бізнесмена" мені імпонувала, я починав бачити світ іншими очима. По хвилині Снилик озвався: — Знаєте що? Маю для вас об'єкт!

Я підняв голову. Мої очі загорілися. Снилик дивився на мене вперто.

— Лишень не в Торонті, - продовжував він… і ніяка рудера… Дільниця поля, город… У Оквілі.

— О! — вирвалось у мене. У Оквілі! Город! Що буду робити з городом?

— Нічого. Абсолютно нічого. Не орати, ні сіяти, а просто збирати. Як птахи небесні.

— Але ж я ніякий городник, — боронився я зухвало.

— Зараз поясню, зараз поясню… Лишень слухайте: чи ви не бачите, як наше Торонто на всі боки розповзається? На схід, на північ, а особливо на захід, а ще краще в напрямку Ніягари. Ще рік, ще два, ще десять і це буде одне безконечне місто. і ніхто його не зупинить. і тепер, де тільки є ще якесь порожнє місце — фарма-не-фарма, город-не-город, сад-не-сад — хапайте його. Це все скарби, копальня золота. А чи знаєте, що я вам пропоную? Два і пів акра пречудового місця, недалеко озера, над річкою по гай-вей два, зі всілякими деревами, кущами і навіть садом… П'ять чудових яблунь! Гори яблук. А знаєте ціну? Не повірите. Дванадцять тисяч! Усього дванадцять тисяч! Які я думаю зредукувати на десять. Продає колись багата, самотня вдова, хронічна алькоголічка, до речі золота людина, продає за безцін, бо потребує нагло грошей, боржники намагаються забрати це за половину ціни і треба нам хапати. Одне лиш — вона вимагає готівки. і зараз! — випалив Снилик і многозначно замовк, затягаючись сигарою з виразом, що ось, мовляв, що я тобі пропоную. Тепер слово за тобою. Він питально дивився мені просто у вічі своїми малими, сірими очима.