— Як ваш? мама зветься? — запитав я несподівано.

— Лідія, — відповіла Лена одним словом.

— По батькові?

- іванівна.

— Чи не хотіли б ми потанцювати?

— Розуміється. Давно час!

Ми танцювали, згадували не так Торонто, як Сімко. Сімко, цей маяк нашого мандру у просторах чуття, своєрідна зоря надхнення і печалі, розбита чарівна чара пізнання добра, зла, меду й цикути, розгалужена панорама глибинної пристрасті і глибинної насолоди. — Ніколи не забуду Сімко, — казала Лена примружуючи очі. Ніколи! Та зустріч! Вона вирішила! Все вирішила. Цілу мою фабулу… — Вона у своїй золотій робі переливалася у світлі прожекторів рельєфно і емоційно на тлі розтанцьованого паноптикума, що мені було не-захисно і бентежливо. Ми провокували довкілля, очі багатьох були звернені на нас, а в одній з перерв, до нас підійшов приголомшений денді у препишному, європейського крою смокінгу і запросив Лену до танцю. Вона відмовилась. Виявилось, що той франт, як ми самі, походив з Европи, з Чехословаччини, недавній втікач від "братніх русів", а теперішній інженер, забув вже якої, чи не Мессі-Гарріс, компанії. Ми обмінялися з ним кількома реченнями в німецькій мові і розійшлися з дружніми побажаннями. Напевно вважав нас за пару розпещених мільйонерів, які бавляться в закоханих.

Ми пробули тут пару годин, час тікав швидколетно, перед відходом повернулися до нашого номеру, півлежали на широкій канапі, ділилися враженнями минулого тижня, укладали плян на завтра… Зустрінемось рано тут, снідаємо разом внизу в кав'ярні, оглядаємо місто, а обідаємо з матір'ю. Біля першої години ночі я відвіз Лену таксівкою на її Розмонт. Прекрасна, осіння, гіроскопічна ніч великого накопичення бетону, каменю й заліза, всипаного густо міріядами вогнів і пронизаного магістралями безупинного руху. Його пульс і ритм синхронно діє з пульсом і ритмом всього космосу, так що інколи тратиться почуття земного і видається, ніби це все разом висить у просторі і зі шаленою швидкістю кружляє довкола якогось центрального фокуса.

Моя перша ніч у цьому готелі, після всього пережитого, не була аж надто спокійна, я довго не міг заснути, вітав мислями в підзоряних висотах, вважав себе чи не найщасливішою істотою всесвіту, я був виповнений тим рідкісним щастям, що його може осягнути тільки людина великого шукання але, яка ніколи не підносилась вище звичайного позему нашої плянети. Я не спав, а дрімав і не думав, а марив, не плянував, а фантазував. і не знаю чому, все моє минуле видавалося неприємним, змарнованим часом, а все майбутнє малювалося густими, ситими, надійними барвами, ніби це відкривалась передо мною нова плянета. За мною лежав океан часу і простору і в тому розчинялася туманно дивовижна моя минулі сть, ніби вона належала не до мене, а до зовсім іншого виміру діяння. По цьому боці я родився наново в інакшому підсонні з іншими складниками повітря і відмінним соняшним спектром. Я почав бачити й пізнавати вартості, довідався, що можна багато зробити, що кожний порух думки збагачує сенс буття.

Рано, здавалося б, я повинен довго спати, але прокинувся зараз по шостій і перший проблиск свідомости запевнив мене, що заснути я більше не зможу. Я брав ванну, я старанно голився, я одягав мій найкращий одяг і біля шостої я вже приймав телефон від Лени, яка патетичним тоном питалася, як мені спалося, що снилося і що вона зараз, зараз буде у мене.

Пів години згодом вона справді обережно застукала до моїх дверей. Свіжа, несподівано чаруюча, запашно розчервоніла у сірому, легкому осінньому плащику і сірому, солом'яному, крислатому капелюсі. Я помітив, що кольор її очей може мінятися залежно від настрою, від майже пивного до сіро-плятинового. На цей раз він був сіро-плятиновий і промінював.

Ми разом внизу снідаємо — дуже приємна, по своєму інтимна процедура з всілякими кокетливими, грайливими інтонаціями — соки, грінки, яєшня, кава… А потім забираю своє майно, відмовляю готель і ми виходимо на людну, рухливу, з безліччю мальованих вітрин і реклям, вулицю імені якоїсь святої, здається чи не Катерини. Світить і гріє жовтневе, вигоріле сонце, на деревах рудаве листя, яке інколи спадає під ноги, ми ступаємо легко й безжурно, інколи зупиняємося перед вітринами, особливо коли бачимо за ними якесь малярство чи щось інше зі світу мистецтва. інколи це вражаючі речі правдивого звучання і ми ділимось враженнями про їх вартості. Лена розуміє ці справи на перший погляд і вміє одним словом їх висловити.

Внутрі місто було наполегливо зайняте само собою, це була неділя, якийсь святочний неспокій, повільний рух автобусів і безконечна черга, туди й назад, таксі-вок з безконечною кількістю авт взагалі. Ми піймали перше ліпше таксі і поїхали на Монт Роял — головне і найвище місце цього інтригуючого простору, сімсот п'ятдесят три фути високе, з розлогими краєвидами заставленими будовами, подібними на величезний склад подіравлених скринь. Люблю ті монументи, освітлені раннім сонцем на тлі широкої ріки з розлогими раменами мостів, які нагадували геркулесову силу геніїв, що поклали на землі ці гігантські споруди. Це сотворила одна істота на двох довгих лапах з сокирним носом, широким ротом, клапатими вухами, і якось не можна забути моменту, коли Лена схилилася на низький, широкий парапет зі сірого, порослого мохом каменю, що відділяв нас від зарви, а я стояв зліва побіля неї і правою рукою пригорнув її до себе, ніби захищав її від тієї могутньої перед нами стихії простору. Моя права щока торкалася її голови з розсипаним, свіжим волоссям, яке лоскотало мое вухо з легким, вогко-свіжим вітром, що віяв нам назустріч десь звідти з за ріки в долині. Це чарувало нас і підказувало, що і ми належимо до істот на двох ногах, які потраплять розставляти по долинах рік подібні забаганки. Можливо мені це найбільше імпонує. Це химерне накопичення сірих, кам'яних, пронизаних залізом, споруд.

На самій горі був ресторан… Листя дерев зривалося з галуззя і стелилося, де впало. Це чарувало, наповняло втомою, іржаві шматки шелестіли пронизливо. Лена дивилась мені у вічі, її уста кривилися в іронічну усмішку, а сама міцно трималася моєї правої руки, ніби хотіла мене повалити. — Чи не гарно? — питала вона. — Погоджуюсь, — відповідав я.

— Чому б вам не переїхати сюди? — питала далі. — А справді чому б? — відповідав я. і притискав міцніше її руку, щоб зупинити питання. Сам не знаю, чому я не міг погодитися на цю пропозицію, Лена відчувала мій спротив, очима вимагала пояснення, але я мовчав.

Дуже хотілося її обняти, розлогий, палаючий краєвид, ажурна алея, зелений травник, іржаве листя вимагали вислову, ми звернули до округлої, старовинної тераси і тут перед лицем цілого міста, ігноруючи довкілля, ми цілувалися тими жадобними цілунками, які при значені не так нам самим, як тому довкіллю, що нас оточує. Лена була на диво хижа, очі її робилися ще більші, ніж звичайно, а уста ставали гарячими.

Перед першою годиною ("щоб не спізнитися"), ми вже ступали широкими кроками вниз крученою, асфаль товою дорогою без хідників поміж садами, травниками, квітниками, віллами. Хто ті щасливці, що тут живуть і можуть завжди, кожної хвилини насолоджуватися цими краєвидами просто з вікна своєї робітні, спальні чи їдальні? Чому це не ми? Я звичайно не висловлював цього зухвальства в голос, але думки мої крутились біля цього божества безнастанно. Можливо, в цей момент я був переконаний, що я сам кумир долі, якому коряться гори, доли, хмарочоси, краєвиди.

Внизу, при першій нагоді, Ми зупинили одну з численних таксівок, що бігли рівною алеєю попід горою і вона, з неймовірною швидкістю, повезла нас у хащі міста. Мені здавалося, що Лена тепер значно різнилася від тієї, яку я знав весь час, вона була домашня, звичайна, покірна, упокорена, я так само виглядав "як засватаний", ми обоє сиділи рівно, чемно, мовчазно і лишень зрідка порозумівалися поглядами, які висловлювали приблизно таке: Страшно? — Трохи. — Мені та кож. — А в голос я питав Лену: — Як мама виглядає?

— Дуже звичайно, — відповідала вона. — Любить вона котів? — У нас нема котів. — Лідія іванівна? — Так, — посміхнулась Лена.