— Слухайте, Павле. Які з цих трьох дверей ви вибираєте для себе? — вказала вона двері трьох спалень.

— Вибір за вами, — відповів я помпезно.

— Я вибираю ось ці, - вказала вона на двері зліва. А ви?

— Розуміється, протилежні, - відповів я.

— Схвалюю ваше рішення, — казала Лена.

— А ви не боїтесь? — питав я.

— Чого?

— От хоч би павуків, мишей.

— Я ж вам казала… Павуки чудові сотворіння… А миші — розкіш буття.

— А блискавки? А громи?

— Ці боги? Вони знають мою побожність.

— Добре. Гаразд. Скоряюсь. Займаю оту рожеву… з тим двоспальним і тим трюмо…

— Там є трюмо? Вибачте. Тоді я йду туди.

— До мене?

— Вам рекомендую другу протилежність.

— Навіщо вам трюмо? — питав я легковажно.

— Для душі.

— Це зворушливо.

— Свобода вибору. Ви, можливо, не підозріваєте, що обличчя жінки вимагає відзеркалення так само гостро, як і адорації.

— Я підозріваю… і ще більше. Думаю — обличчя жінки вимагає опіки, уваги… Боротьби… Жертви. Це маска ідола…

— Но, но, но! Я здаюсь. Ми ж заключили пакт неагресії.

— Вперше чую. Я був весь час переконаний, що ви…

— Тарантула, — перебила вона мене.

— Не так драстично… Прошу вас… Але добре. Погоджуюсь. Пакт неагресії… Ніколи — ніколи… Отруйна тарантула. Небезпечна. Напишіть це нї ваших дверях, інакше… — я замовк.

— Що інакше?

- інакше не врятує ніякий пакт неагресії.

— Не сподівалася, що вже перший наш день розпічнеться погрозами.

— Будьте готові на більші несподіванки… Я забрав свою новеньку, картату валізу і направився до дверей зліва, що побіч з кухонними, де на мене спокійно і покірно чекала вигідна, вистачально простора спальня з так званим континентальним ліжком та різними іншими забаганками цивілізованого гомо сапієнс. Було гаряче, душно, затхло, широке низьке вікно під стелею закрите від комарів густою сіткою і завішене темно-зеленою занавісою. Я все відкрив, розсунув, відчинив, впустив повітря, світло, шум озера… Далі відкрив валізу і виложив її зміст…

Хотілося почувати себе вигідно, безтурботно, вдоволено, виглядати добре, привабливо, елегантно, поводитись легко, грайливо з виразом зарозумілої певно-сти своєї сили і свого здоров'я. Я не гаяв часу жити, несподівано осяяний щастям день і треба його використати, я швидко переодягався, скинув свій звичайний одяг, надягнув елястичні темно-сині купальні штанці, повернувся перед дзеркалом, яке з приємністю підтвердило, що мої м'язи, всі форми і весь корпус в найкращому порядку, чувся молодо, бадьоро, міцно, агресивно.

Після цього я опинився на залитих сонцем дошках зовнішньої, відкритої веранди з її могутньою панорамою синього озера, по якому безконечно в різних напрямках снувались й гасали човни, човники, вітрильники, яхти, безупину напружено гули мотори, барвіли тіла людей, біліли в повітрі птахи. Та яка велична композиція краси, сили, здоров'я і радости. Я був захоплений, я здіймав проти сонця руки, мене п'янило сонце, повітря, свобода.

А де Лена? Чекав на неї з дитячою нетерпиливістю, коли проходив біля її закритих дверей, ступав на пальцях. Вони таємничо мовчали, але промінювали спокусою. Я залишив їх з ласкавою резигнацією, намагаючись не бути настирливим. Ось вона появиться, вийде… Я ще не бачив її в купальнику… Це мусить бути щось вражаюче, напевно якась несподіванка… Моє чекання тривало, я вслухувався у це тривання, як у далеку бурю… Я стояв лицем до озера, моє тіло гнучке і здорове, але ще біле і вражливе на сонце, яке пристрасно обливало мою спину своїм вогнем, в обличчя дув легкий вітер і ворушив моє волосся… Передомною вниз спадало кілька сходин, поміст веранди сягав до самої води, вода була чиста, кольору бурштину, інколи було видно зграї малих рибок, які підпливали до самого берега, збоку стояв гарний, білий гараж, у якому на підвищенні висів прекрасний, жовто-синього кольору моторовий човен. Без сумніву і він належить до цього цілого комплексу…

Нарешті появилася Лена. Вона вийшла несподівано й нечутно, підійшла до мене, торкнулася мого плеча. О, диво! Вона була від шиї до ніг у чорному, елястичиному трико. Її довга, гнучка постать була варта такого одягу, але це гостро суперечило з цілим оточенням і мені було боляче на неї дивитися. Такий дошкульний контраст.

— Вам не подобається? — питала вона з голубиною невинністю.

Я міцно втягнув у себе повітря… Вона вдоволено шельмівсько посміхнулася, наблизилась з-права до мене і оперлася на моє плече. Була гаряча. Я діткливо відчував її дотик. — Вам не подобається? — питала вона те саме під самим моїм вухом.

— Ми приїхали купатися, — відповів я з певною настирливістю і дивився в неокреслену далечінь озера.

— Завтра, — шепнула вона під самим моїм вухом, так що я відчув її дихання.

Це одно слово вдарило і примирило мене, я відчув його істотність, в природі жінки живуть таємниці, які вимагають від нас терпеливої ласки і, здається, нема таких між нами, які б їй цього відмовили. Це точка, в якій збігаються два початки однієї суті. Я одразу відчув раптову полегшуючу зміну наставления, хотілося бути природним, добрим, ніжним, зрозумілим. Лена напевно відчула також моє перетворення і невластивим їй тоном з ноткою вибаченняж сказала: — Павле… Тут гарно.

— Прекрасно, Леночко, — відповів я з незвичною солодкістю, що звучала між нами неприродно.

— Не гніваєтесь? — питала вона з докором, відчуваючи за собою силу.

— О, ні! і за що? — вдавав я надмірну вибачливість.

— Ну… Що я така.

Було необхідно перейти на іншу тему, зайнятися іншими справами, мене дошкульно спокушав той білий, обвітрений гараж і той провокативно-жовто-синій, патріотичний човен у ньому, підвішений на ланцюгах з тим прекрасним "Меркурієм" на двадцять кінських сил. Лена помогла знайти до нього ключ, і по короткому часі ми сиділи поруч на його м'яких, червоних сидіннях, виїжджаючи з приглушеним гуркотом мотору на вільніший простір води. Кращої забавки для нас годі було вимріяти, це було мудре, слухняне, по своєму елегантне сотворіння людських рук, яке з такою легкістю виносило нас на це блискуче плесо води. Ми мали намір прямувати на північ, де далеко в парламутровій синяві бренів острів, але покищо ми обережно трималися правого берега здовж білих котеджів в напрямку південного сходу, щоб випробувати наше човно. Лінія берега хвилясто вигиналася, з пологої переходила в скелясту, виступали тінисті, суворі гаї туй, кедрів і смерек, білі ковтунчики хмарин бовваніли в синяві над ними. Місцями побережжя було закидане безладно голими тілами, які разом з піском, водою та сонцем творили п'янкий коктейль п'янкого вдоволення на сцені слухняного озера, на якому схрещувались і розхрещувались човни, човники і білі янгольські вітрильники. У певному місці, підбадьорені силою настрою, ми різко міняємо курс, нагло збільшивши швидкість, зриваємось, як сполохана пташка, в напрямку острова з примхливою швидкістю напроти вітру, який намагався зірвати нам голови не дивлячись на захист скляного щита перед нами.

Після міста, після фабрики, після вулиці Маркгам, цей меткий шматок часу діяв на мене з гостротою упоєння, пекуча чистота і сяюча прозорість вривалися в мою кров, я діткливо відчув пробуджену дикість моєї істоти. Біля мене з напруженою стриманістю і безоглядною силою свідомости, пружинно згорнута, з руками затиснутими в кулачок і зложеними між колінами, сиділа пречудова символіка гордости, демонічного янгола, якого скинули з неба і підтяли крила, щоб він мовчав і бунтівливе корився. Цей егоїзм наснажував мою мужність і ми забували про границі нашої статі. Це гострий інстинкт. Свідомість тут не мас місця.

Бризки води засипали скляний щит перед нами, вітер кошлав волосся, мотор різким зойком розсівав воду і повітря. Я глянув на Лену і нагло зменшив швидкість… Її обличчя покрилось гусячою шкірою. — Вам не добре?

— намагався я перекричати мотор. Вона лиш знизнула плечима. — Може повернемось? — кричав я далі, не чекав відповіді і повернув човен. Наші погляди на мить зустрілися, вона вибачливо посміхнулася і ще раз знизнула плечима.