Цього дня моє лежання було демонстративне, ліниве, наполегливе і протягнулось воно майже до першої години, опісля я ліниво зводився, відхиляв краєчки занавісок, впускав свіжіше повітря, більше світла, більше шуму. За дверима одразу почув "дядю впусти", на цей раз не ставив спротиву, появилася старанно обмурзана моя фея, яка відразу почала розкидати і так розкидані мої речі, чесатися моїм гребінцем, засипати питаннями, чому я довго сплю, чому маю на грудях волосся, чому не маю мами, кота, чи не хотів би я мати одну з її ляльок, чи міг би я дати їй свого гребінця. Мій гребінець, перо, гаманець творили для неї найбільшу привабу, а до того вона зо всієї сили намагалася втиснутися мені на руки і почати чесати моє волосся. Я звичайно відкуплявся чоколядою, яку вона пристрасно любила, одразу споживала і обмазувала нею своє заклопотане обличчя.

Я ледве звільнявся від Оксанки, мав намір ще купатися, це звичайно кращий для цього час, більшість мешканців на роботі і я можу повільно й ліниво, мов ледачий тюлень, користатися ванною, дармащо я ще не обідав і дармащо саме в цей час можна сподіватися найбільше телефонів. Звичайно в таких випадках на обід йду пізніше, або обідаю дома, а від телефонів хоронить мене господиня, яка на кожний дзвінок заявляє, що мене нема дома, або я купаюся, або пішов обідати, але цього разу сталося щось несамовите.

Коли я сидів у ванній, за її дверима в коридорчику щось враз загрюкало, ніби стався землетрус і обвалилася стеля. — Що там таке? — закричав я, маючи на увазі Оксанку, яка могла залізти без мене до моєї кімнати і наробити там гармідеру, але на це відгукнувся з-за дверей досить знаний, загрозливий альт однієї з найдавніших моїх поклонниць, такої інженерки хемії Галини Дуб. — Ей! Там! Святий схимник! Вилазь!

Що за делікатність вислову, подумав я, а в голос закричав: — Я купаюсь!

— Знаю! Але скоріше. Я жду.

— Це ти, Галино? — питав я виминаюче.

— Не вдавай дурня!

— Слухай! Я хворий!

— Я принесла пілюлю, яка тебе вилікує негайно.

— Я дістав гострі корчі.

— Бо став гострим брехуном.

Я все таки виліз з ванни, почав натиратися рушником, коли враз, крізь усі стіни долетіло до мене відоме звучне "телехвон". Це значило, що дзвонила Лена, бо тільки їй було дозволено дзвонити без відмовлення. А це також значило, що я мусів якось вирватися з ванни в одному халаті і прорватися до ніші на сходах. Не було часу на роздуми, я вискочив з дверей, мало не збив з ніг Галини, наткнувся на обшмаровану чоколядою Оксанку і схопив слухальце телефону. — Гальо! Слухаю, — намагався я говорити спокійно. — Шановний Павле! Я ж вас чекаю! — почув я категоричний гаркавий голос. — А котра це година? — хотів я виграти час. — Від коли це ви почали дбати за години? — чув я далі той самий тон. — Вибачте! Не в цім справа. Я… я… властиво. Мені трохи соромно… За вчорашнє. — Яке вчорашнє? Що ви дитина! і більше такого не станеться! У мене для вас усе. Негайно приходьте! Я ще не обідав… — Пообідаєте у мене! Що любите? Маю рибу, шинку, шпараги, чорний хліб. Чекаю! — і положила слухальце.

Вона не дала мені змоги говорити, такого ще з нами далебі не бувало, і що там могло справді статися? А до того в моїй хаті інженер хемії Галина Дуб, я дуже добре знаю, хто цей Дуб і він мене не так скоро випустить. Мені ж хочеться справді бігти на Шша і справді негайно, нехтуючи всі мої найгрізніші постанови. Я швидко біжу і то просто на вогонь. Галина чекала на мене з виглядом інквізитора, що має проголосити мені смертний вирок. — Бачу, ви зовсім виздоровіли, — перейшла вона з "ти" на "ви" зі сильним призвуком смертоносної іронії. Спішу зазначити, що ця сама інженерка мала на мене здавна "дуже поважні претенсії", ми були справді старі, ще з Европи, близькі знайомі.

— Я забув зовсім, що маю ще одно важливе побачення, — почав було я тоном не зовсім переконливого шахрайства, але мене різко перебила Галина:

— Не забудьте також, куди потрапите на другому світі за таку нахабну брехню.

— До пекла! На саме дно! Але… Але я мушу одягатися і прошу вас ласкаво одвернутися. — Я дивився їй у вічі з виразом Купідона, який тільки що викупався і дістав нову місію любовної пригоди.

— Добре! Одягайтеся. Я також не маю часу. Я вийшла лиш на хвилинку з інституту… Але коли думаєте, що я прийшла вам гратулювати — глибоко помиляєтесь. Я прийшла лиш сказати, що ціла та ваша романтична пригода, велика ваша любов, за якою ви вмираєте, ніщо інше як звичайна інтрига совєтських агентів…

Я саме натягав штани і почувши таке, мало не полетів сторч головою.

— Кого маєте на увазі? — запитав я по можливості спокійнішим тоном.

— Лену. Нікого іншого, — випалила Галина категорично-незаперечним голосом.

— Ви, мабуть, з'їхали легенько з глузду, моя шановна приятелько, — відповів я на це не менш категорично.

— Перевірте краще в психіятра, чи з вами все в порядку. Вона є на послугах совєтської агентури для розкладу нашої еміграції і її не раз бачили в товаристві совєтського консула.

Коли це було? — вирвалось v мене люте питання.

— Навіть учора.

— Ви бачили?

— Я.

— Де?

— На озері Сімко.

— Коли це було?

— Ввечері.

— Ви бачили?

— Не я, а інші.

— Ви сказали, що ви!

— Це були мої друзі.

— Хто вони?

— Це моя справа.

— Слухайте, Галино, ви добре знаєте, що це ніякий жарт, що між нами всіх обзивають агентами, а в тому також вас, мене і кого хочете. Це і є той розклад еміграції. Кажете — бачили її з консулом?

— Цe міг бути під-консул, скажемо інженер Трухлий.

— Що Трухлий?

— Всім відомо що Трухлий.

— Агент, розуміється.

— А ви невірите?

— В такому разі, чому прийшли до мене, не до поліції.

— Поліція сама знає, а вас треба попередити. Щоб не було запізно. До побачення многострадальний Ромео!

і вона швидко відійшла.

Я залишився і стояв, як вкопаний. і не знав, що робити. Навіть, що думати.

Розуміється, що та дурепа розіграла найбезглуздішу сцену ревности, яку тільки можна придумати, але гакол; розуміється, що є тому також багато безглуздої правди, яку так само годі легко заперечити. Між нами роїлося від підозрілих суб'єктів, етикетки агентів роздавалися направо й наліво, певним політичним чинникам смертельно залежало на тому, щоб нас тут спаралізувати і обезвладнити… Поведінка Лени лишень посилювала мої і так тривожні підозріння, а після цієї візити Галини, вони почали розростатися до розмірів катастрофи. Мене лишень могло дивувати, чому б саме я мав стати жертвою подібних аномалій.

Що мав робити? В кожному разі все як слід обдумати, не бути поквапним, не зловитися на провокацію, не датися взяти голими руками. А чи значило це відмовитись від побачення з Леною? Яким чином? В мені вже сидів біс, якого сила непереможна. На мене напав шал безоглядного діяння, хоч би просто з мосту у воду. Саме вилізла знизу мала Оксанка, яка намірялась засипати мене питаннями і була не мало здивована, коли я, досить безцеремонне взяв її за ручку, вивів на коридор і казав їй бігти вниз. А сам я кинувся до телефону з наміром вибачитись за спізнення. Та коли я набрав число Лени, я одразу, майже механічно, почув її голос. — А! Це ви! — що звучало так, ніби вона сподівалася когось іншого. — Я ж вас чекаю! додала вона нервовим, наказовим голосом. — Лено… Я не можу, — почав було я, але вона перебила. — Чому не можете? Що з вами сталося? — Я не можу, — мимрив я своє. — Я все приготовила, що з вами? Кажіть, що з вами? — Я просто неможу! Вибачте! іншим разом! — підняв голос і відложив слухальце.

Це був вчинок відчаю проти власної волі. Йдучи до телефону, я мав інші наміри, змінив їх підозрілий запит Лени. Я був безпосередньо схвильований, не пам'ятаю. коли я ще був у такій незручній ситуації, до того мене вражав тон голосу Лени, в якому не було ні жалю, ні розчарування, а лиш гнів, що я зіпсув якісь її пляни чи наміри. Але все таки чи не було б краще саме тепер її бачити? Питання і контра-питання швидко чергувалися, наростав гнів, спротив, але також біль і покора, по нервах проходив алярмуючий острах і навіть серце билося з перебоями, ніби я стояв над якоюсь безоднею. Як можу її залишити? Не бачити більше? Не чути? Ніколи! Такого не міг би я знести. і байдуже хто вона — агентка Москви, проститутка Шангаю, гангстерка Чікаго, яке це має значення, коли вона вже в мені, в моїй крові, моїх мислях і звільнитись від цього вже немає сили.