Хвилинку помовчавши, Кіті говорить далі. Я слухаю. Слухаю й мовчу. Слухаю й знаю, що мушу. перервати її мову, мушу вивести її, одвести кудись і віддати під охорону, але не можу. Вона весь час говорить.

У вас тут так гаряче. Мені так стало гаряче. У мене на чолі піт. Це так дивно. Ага. От я й пригадала. А вже хотіла йти. Ще трошки мушу присісти. Пригадала ще одну думку, що нераз мучила мене. Може вам це й не цікаво. Дуже можливо, але все одно. От я собі нераз думаю, що то таке? Тут я не можу вам якось виразно висловитися. В мене є цікава й важна думка, але я не можу її висловити. Ну, от хоч би я. Я колись вигнала вас від себе, а тепер сама до вас прийшла. І ви думаєте, що прийшла отак собі, поскиглити перед вами, похвалитися своїми думами? О, як ви мене не знаєте. У мене є інші наміри. От буває так нераз, що вам засудять когось на смерть. Засудять вам батька, чи матір. То буває багато. Це було часто спочатку війни. Скільки тоді було невинно засуджених на смерть. Скільки було нещасних плачучих і страдаючих матерей і діток. Боже, як глибоко чую їх біль, як страшно, як невимовне. Чую, як рветься їх серце й груди заливаються пекучою кровю. І я думаю, що ті, що більше всього вбють, що ті якраз найскоріше загинуть. Що ви на те, пане Цокан? Чому ви мовчите? Ви не погоджуєтеся? Ні? Ну, добре. Не можна ж дійсно тепер зо мною погодитися. Це зрозуміло. Ще не прийшов час сильних людей. Одного разу…

— Але, пане Цокан. Встаньте краще й викиньте мене за двері. Що це я справді за виклади моралі читаю. І яке мені діло до тих людей. Ну, я вже йду. Я вже направду йду. Ось вже встаю… Не знаю навіть, що маю сказати вам на прощання. Можливо не побачимося. Хто його знає… Хто його може дійсно знати. Може ви підете завтра в бій і не вернетеся. Може й піду й не вернуся.

Кіті підійшла до мене. Я мимохіть дещо відхилився. Вона усміхнулася надзвичайною усмішкою. Це було благання, любов, острах і страждання. І в той же час Кіті раптом клякнула й стала передомною на вколішки, Я кинувся зводити її. Вона піймала мою руку й почала цілувати. Вирвав руку. Піймала другу.

— Кіті! Що з вами? Кіті! Встаньте! Не можна так Прошу й наказую вам устаньте!

Але вона не встала, зовсім зівяла й впала на долівку. Підняв, підніс на канапу й положив. Вона зовсім зблідла, очі заплющені.

— Кіті! Що з вами, Кіті?

Вона розплющила очі й проговорила: — Дмитрику! Ти кажеш, — Кіті? Ти ще не забув того імені? Ти ще не забув? Не забув? Мені нічого. Це так. Це щось сталося. От зараз мине. У мене кепське серце й я мало тепер їм.

У мене раптом мигнула страшна думка. Адже ж вона говорила щось про полювання. Вона голодна. Вона нічого не їла. Нахилився над нею й помітив страшну голодову блідість. Кинувся мерщій до кухні, знайшов свою вечерю й приніс їй до кімнати.

Кіті подивилася на мене довгим поглядом. Після мовчки взяла кусник хліба з маслом й почала їсти. Їла мовчки й байдуже. Приніс їй гарячого чаю, приніс кілька яєць. Випивши шклянку чаю, вона оживилася.

— Ну, от бачите, що я вмію ще боротися зо смертю. Ні, ні! Вмірати ще час. Може й я потрібна на цьому світі. Тепер ще мама… Вона також голодна. Так, і вона голодна, і вона хоче їсти.

Я сказав, що зараз пішлю їй харчів.

— Ні, ні, ні! — запротестувала Кіті. — Вона не прийме харчів. Вона дуже горда. То вже знаєте… Я що інше. Мені навіть приємно було вижебрати в вас шматок хліба. Мені хочеться бути вашим псом, вашою служницею, вашим попихачем. Хочеться, бо така вже моя жіноча натура. Я так довго не могла вас бачити, так довго змагалася з собою, але зломила себе. Уявіть, я навіть задоволена, що зломила себе. До чого тут моя гордість. А чому я, зрештою, заговорила про це? Це ж до діла не відноситься. Я вам вдячна за велику ласку до мене, вдячна й не забуду цього. Як смішно згучать ці слова.

Тепер маю ще один запит. Так просто собі запит, Не робіть собі з нього ніяких турбот. Я так лиш запитаю й усе. Скажіть мені… Мого батька повісять?

Перерва. Тиша.

— Ну скажіть. Прошу вас!…

— Це не від мене залежить, це присуд суду — сказав Я байдуже.

— Ага. Це присуд суду. Так, так!… А думаєте, що немає сили, що той присуд змінила б?

— Нащо ви питаєте мене такими запитами? Це справа вищої волі, не моя, не ваша. Ви про це самі недавно говорили. Це щось таке, чого не встані ми перемогти. Так мусить бути.

— Я розумію… Так мусить бути. Ще не родився лицар, що міг би виступити проти тієї вищої волі. Але мені все таки сумно… Сумно, що повісять його. Він не винен. Уявіть, він не винен. Не винен тому, що слабий. Ви перемогли його й це вже лишиться назавжди. Ви є переможцями! Ви ті сильніші, що без зброї фізичної вибили з його рук ту зброю! Це ви, гуцули… Розумієте? Може ви ще не добєтеся цей раз остаточної свободи, але стежка до неї закріплена за вами. Ви переможете, а батько мій — ніколи. Він тільки та невинна жертва, той полонений, що його даремне знищать. Мені хотілося б, щоб він жив. Він мій батько й мені треба захищати його. І коли його повісять, я не переживу. Це не можливо пережити. Я люблю його.

При цих словах уста її знов затремтіли й вона замовкла. Не міг далі дивитися на неї. Чув, що збожеволію. — Чого ви від мене хочете, Кіті? — викрикнув я. Вона гірко й боляче усміхнулася. — Нічого не хочу. Ну, чого я можу від вас хотіти? Ви тепер мій пан і бог. Я готова цілувати ваші підошви. Чого можу хотіти?

Але ж ви добре розумієте, що його немає можливості рятувати!

— Немає можливості… — зовсім тихо шептала вона. — Немає можливості. Та ж я це розумію… Я піду! — і вона, глибоко зітхнувши, встала. — Будьте здорові. Дайтe мені вашу сильну руку. Вона мені тепер так потрібна, так потрібна. Навчіть мене бути такою сильною, як ви.

Я дав їй руку, обняв і відвів до дверей. Була тиха й покірна. За дверима ніч і мороз. Куди вона йде? Куди ж вона піде тепер? Її зупинить і не пропустить варта. Все це розумів, але випустив її з дверей, вернувся і сів.

При відході Кіті не промовила ні одного слова. Вона пішла в морозний туман, певно борхається десь у глибокому снігу, мерзне. Вона так тендитно одягнена.

Зовсім тихо, лише чути, як цокотить кишеньковий годинник. Чую ще запах Кіті. Вчуваюся в той запах і в моїй уяві виникають давні образи. Сонце заходить. Груні й ліси в його сяйві стоять урочисто. Кіті маленька, ніжна панночка з усмішкою й чарівним поглядом. Вона щебече й обмацує мене, як екзотичне звіря з острахом, чи не вкусить воно. Після відчулася музика. Довго вслухався в ті згуки. Уявлялося безліч картин, безліч образів. Знов бачу Кіті. Ось вона далеко, далеко борхається в снігу, мерзне, падає, знов устає. Я стою, дивлюся на неї й зовсім спокійний. Чому не побіжу, не поможу їй? Ні, ні! Геть! Смерть між нами! Між нами гряниця смерті й переступити її не смію.

Не видержу самоти. Раптом зриваюсь і біжу до Павла. Сну нема. Не можу тепер спати. В одному вікні Павлового мешкання світиться. Застукав.

— Хто там? — чую хрипкий голос.

— Відчини. Це, Павле, я.

— Нівроком собі, — відчиняючи двері говорить Павло. — Але до речі. Допоможеш нам. Ми ще також не спимо.

У сінях темно. Павло пхає мене до кімнати. — Сюди, брате. Тут важливе засідання.

Коло стола двоє незнайомих і Марійка. Вона зривається й біжить мені на зустріч. Як був одягнутий, присів до столу. На столі розложена мала Мармарощини.

— Тут, Дмитре, така справа — говорить Павло. —

Ага, вибач. Що з Йонашем? Капут? Ну й гаразд. Собаці й собача смерть… Тут така справа. Дивись сюди. Ось тут наш фронт. Звідсіля нам треба робити наступ. Поперше мусимо заволодіти залізницею. Це головне. Мусимо зробити сильний і рішучий удар на них і розбити так, щоб вони вже не піднялися більше. Коли розібємо одразу те військо, що є тепер у Рахові, це значить остаточна перемога. Вони більше не встані будуть додати нові сили, бо в них дома заварилася така каша, що ледве чи висьорбають. Ходить про сильний і рішучий удар, що ним розібємо їх остаточно. Але для того мусимо знати конечно їх сили. Мусимо післати туди розвідку. Про це вже говорили й з головним командуванням, що воно такої ж думки. Марійка погоджується йти до Рахова, але за неї мусить бути якась певна порука на всякий випадок. Ми порішили післати з нею ще одну мадярку. Батька чи там чоловіка мадярки засадимо як заложника й хай тоді чіпнуть.